Ці сумнозвісні «Бриґідки»

Ці сумнозвісні «Бриґідки»

Ці сумнозвісні «Бриґідки»

 

 

Над цілою вулицею Трускавецькою і Дрогобичем друге століття поспіль домінує сумнозвісна тюрма, точніше виправно-трудова колонія «Бриґідки». До початку ХХ ст. там шумів ліс, люди збирали дрова, гриби і ягоди. Через нестачу місць для кримінальних злочинців у тюрмах-колоніях австрійська влада розпорядилась побудувати кілька нових. Однією з них і стала дрогобицька типова реґіональна тюрма «Бриґідки» на 700 місць. По периметру її обнесли високим цегляним муром із колючим дротом і будками для вартових. Назву перейняла від львівських «Бриґідок». Своєю чергою ця тюрма отримала її від назви закритого наприкінці ХVІІІ ст. монастиря титулу шведської святої Бриґіти ХІV ст., будівлі якого передали їй. Поряд виросли адміністративні приміщення та житлові будинки для тюремних урядників із сім’ями, військової охорони.

У 1911 р. тюрма прийняла першу групу в’язнів із переповненої Станіславської тюрми. Перед звільненням вони під конвоєм неозброєного стражника працювали на ремонті міських доріг. По неділях в’язнів-поляків у супроводі двох стражників без зброї водили до костелу, українців – до церкви на молитву. За Польщі у «Бриґідках» тримали під вартою вже й політичних в'язнів. Це були укра­їнські патріоти, котрі в умовах жорстокого окупаційного режиму різними методами боролись за націо­нальне визволення, хоч і належали до різних полі­тичних партій та організацій. Згодом у в'язниці відкрили каплицю, куди регулярно приїжджав ксьондз для проведення Богослужінь.

Перш ніж продовжити розповідь про тюрму, потрібно зробити відступ. Зокрема, в будинку № 75 на вул. Трускавецькій до 1939 р. проживав колишній офіцер УГА, бухгалтер «Бриґідок» Осип Рихтицький. Його найстарший син Любомир-Степан Рихтицький (1921—1983) закінчив Дрогобицьку державну гімназію, за «перших совітів» навчався трохи в Дрогобицькому учительському інституті. Вихований на Шевченковому «Кобзарі», творах І. Франка, героїці козацтва, гайдамаччини, Січового Стрілецтва, татових розповідях про боротьбу в лавах УГА, почав писати патріотичні вірші, малював поштівки з національною тематикою і дарував друзям. Його таланту пророкували славне майбутнє.

Німецько-совєтська війна круто змінила Любомирову долю. Нацисти мобілізували його до служби «Баудінст», покликаної виконувати найважчяі, найбрудніші роботи. Тільки-но почався набір до дивізії «Галичина», як він записався до неї. Після військового вишколу його залишили навчати інших старшин, тому ніде інде на фронті, ні в битві під Бродами у липні 1944 р. участі не брав. Воєнні дороги закінчив у англійському полоні в м. Ріміні (Італія). Звідти він утік до баварського табору для переміщених осіб у м. Реґенсбурзі, а після одруження проживав у м. Мюнхені (Німеччина). У 1946—1947 рр. редагував табірну пресу, щотижневу газету «Український самостійник». Там же з-під його пера вийшла збірка нарисів «»Сон літньої ночі», а у м. Вінніпезі (Канада) – перший двотомний роман «Жорстокі світанки». Протягом 1948—1951 рр. появився його другий роман «Хай розсудить меч». Деякі літературознавці називають автора першим українським письменником-романістом, який ще в 1940 рр. почав писати про боротьбу УПА за волю України. Значною мірою ця боротьба служила йому тим відомим у історичній прозі від часів французького письменника Олександра Дюма «гвіздком», на який письменник із Дрогобича «чіпляв» свої історико-пригодницькі романи.

Одним з перших творів української і світової літератури, присвячених викриттю зазіхань Москви з атомним кийком у руках на світове панування був тритомний роман «Між славою і смертю», закінчений у 1947 р. До першого, мюнхенського періоду творчості письменника, який найчастіше друкувався під псевдонімом Степан Любомирський, належить і його повість «Таємний фронт», що побачила світ у створеному ним і О. Вінтоняком видавництві «Дніпрова хвиля». У наступні 1950 рр. через це видавництво прийшли до читачів романна тетралогія «Під молотом війни», а під псевдонімом Миколи Хортиці – романи «Велика гра», «Доба страхіть».

Покинувши Європу, добре знаний своєю творчістю у діаспорі, Л. Рихтицький у 1956 р. емігрував до США і після Ню-Йорка поселився в Чикаґо, де раніше оселились його мама і брат. Заробляв шоферуванням, креслярем проектів. Викладав на курсах українознавства. Тривалий час йому не писалося. Лише у 1969-му і 1976 рр. у Канаді вийшли його кіносценарії «Ніколи не забуду», «Зашуміла Верховина». За ними зняли фільми, і в другому автор взяв участь як актор. Мішок йому неначе знову розв’язався. Випущений у 1977 р. в Лондоні (Англія) роман «Прометеїв вогонь» продовжив повстанську тематику. Кіносценарій «Ніколи не забуду» переріс у його чи не найдовершеніший однойменний художній 600-сторінковий роман. Далі був тритомний політичний роман-візія «Слідами заповіту», роман «Армія нескорених», повістева дилогія «Безстаршні» про воїнів-дивізійників.

Щодо трилогії, то вона виявилася  пророчою. У творі автор передбачив загибель СССР в резуьтаті різкого загострення внутрішньої кризи і збройного путчу за участю військових і державних діячів. Письменник передбачив і другу тенденцію в постсовєтській Росії: «Росіяни зроблять все можливе, щоб втримати свою імперію. Вони розуміють, що ситуація стане критичною і що дурійкою свого комунізму вони вже нікого не переконають. Тому вони придумають щось нове…Вони респектуватимуть тільки російський націоналізм. Всіх інших націоналістів вони назвуть, як їм буде вигідно – сепаратистами, шовіністами, фашистами і може комуністами…».  На жаль, усі наступні твори письменника після виходу роману «Ніколи не забуду» вийшли після його відходу із земного життя. І взагалі весь його творчий доробок побачив світ виключно за кордоном і жоден, навіть стаття, – в Україні. А журналістом і публіцистом він був не менш плодовитим, ніж прозаїком. Ця частина творчості розсипана по діаспорних часописах «Український самостійник», «Визвольний шлях», «Шлях перемоги», «Гомін волі», інших. Низка його публіцистичних статтей не втратили актуальності. Як, скажімо, «Ідеологія і політика А. Солженіцина» у «Визвольному шляху» від 1979 р. У ній автор викрив солженіцинський імпершовінізм і його небезпеку для боротьби українського народу за незалежність. Паралельно Л. Рихтицький дописував до дитячої та юнацької періодики, дивізійних видань, альманахів.

Надзвичайно цікавою, але теж маловідомою і малодослідженою є мистецька спадщина нашого краянина. Йдеться про започатковану ним у Мюнхені філателістичну серію «Підпільна пошта України». Володіючи від природи талантом художника, Рихтицький самотужки розробляв ескізи кольорових марок-наліпок, котрі тиражувалися і розходилися з конвертами по всій українській діаспорі. Згодом до цієї роботи долучились ще деякі художники-емігранти. Тематика марок-наліпок навдивовиж широка, включає різноманітні події, імена, дати, ювілеї тощо з історії, культури, звичаїв і традицій України. Їх нараховують близько трьох тисяч.     

Упокоївся письменник, журналіст, публіцист, видавець, художник, редактор, кіносценарист, педагог, колекціонер, громадський і культурний діяч у Чикаго (США).    Наразі вдалося відкрити лише скромну меморіальну таблицю на старому будиночку на дідовому обійсті поблизу залізничного вокзалу, в якому хлопець проживав під час німецько-совєтської війни. На більше Дрогобич не спромігся…

 

В’язні-«бриґідники» впорядковували територію, замощували дороги, працювали ремісниками. Хто не мав потрібної професії, набували її. У неділю польських та українських в’язнів у супроводі двох неозброєних стражників водили відповідно до костелу і до церкви на Богослужіння. Після відкриття каплиці на території тюрми приїжджав ксондз і правив Месу на місці. В’язням не католикам в аналогічному привілеї відмовили. Наприкінці відбуття терміну позбавлення волі режим утримання в’язнів ставав м’якший.

Від кінця 1920 рр. одночасно з посиленням окупаційного режиму дрогобицькі «Бриґідки» наповнювались новим континґентом, головно українськими політичними в’язнями. За участь у забороненому «Пласті» три місяці тут провів юний трускавчанин Василь Білас. У 1932 р. він і його вуйко по матері Дмитро Данилишин, старший лише на кілька років, стали відомі цілій Галичині, Польщі та діаспорі. Як бойовики ОУН, вони взяли участь у збройному нападі на пошту в м. Городку з метою заволодіння грошима для потреб боротьби за волю України, потрапили в полон, були засуджені й повішені 23 грудня 1932 р. у львівських «Бриґідках». Тверда патріотична поведінка, гідна подиву моральна та психологічна витримка на суді, трагічна загибель у дуже молодому віці створили їм ореол народних героїв і назавжди увійшла яскравою сторінкою в літопис визвольних змагань.

З наростанням політичного напруження у міжнаціональних стосунках у середині 1930 рр. дрогобицькі «Бриґідки» перетворились і на місце страти ув’язнених. Для виконання страшного ритуалу спеціально обладнали маленький майданчик у майже цілком закритому від сторонніх очей внутрішньому дворі. Там стояла шибениця, а під нею низенька дерев’яна лавка. Керував стратою в присутності прокурора й лікаря тлустий, із заплилили від лою очицями кат. За його командою помічник спритно накладав жертві петлю на шию і вибивав з-під ніг лавку. Коли тіло страченого перестало сіпатися від конвульсій, кат демонстративно знімав зі своїх рук білі рукавички і кидав на землю на знак особистої непричетності до скоєного.

За «перших совітів» «Бриґідки» зберегли і розвинули свій кримінально-політичний профіль, хоча основну кількість політв’язнів комуно-російський режим страчував у тюрмі на вул. Стрийській. Справжнім концентраційним табором «Бриґідки» стали в період німецько-совєтської війни. Наприкінці серпня-на початку вересня 1941 р. гітлерівці почали звозити сюди у критих вагонах військовополонених. Їх висаджували на неіснуючій нині Малій станції біля вул. Трускавецької і під конвоєм провадили до тюрми. Немічних вели попід руки. Попервах це робилося вночі, та з наростанням їхньої чисельності привозили і вдень. У переповнених приміщеннях витав дух страху, відчаю і безнадії. Харчували обдертих, завошивлених і хворих полонених буряками і бруквою просто з поля, які варили вільнонаймані жінки.

Надійшла зима. Вдарили люті морози. В’язні вмирали десятками і сотнями. Голі трупи поливали вапном і закопували в довгих ровах-ямах довжиною до ста, шириною до трьох і глибиною до чотирьох метрів позаду тюрми на т. зв. «Гицлівці», де раніше закопували здохлих тварин. Масова загибель полонених спостерігалась протягом усього 1942 р. і перших місяців 1943 р., коли гітлерівці зазнали поразки під Сталінградом. З біржі праці направили кілька осіб для реєстрації решти в’язнів з метою підготовки документів для відправки на роботу до Німеччини. Тоді з’ясувалось, що в ровах-ямах за тюрмою закопано близько 10 тисяч полонених різних національностей СССР. Після Другої світової війни на спільних безіменних могилах віськовополонених побудували виробничі корпуси. Виявлені у великій кількості людські кістки закопували поряд з фундаментами, наче сміття.  

Подібно до гітлерівців чинили від серпня 1944 р. «другі совіти». «Бриґідки» перетворились на великий пересильний табір для репресованих зі всієї Дрогобицької області, а від 1950 рр. – на виправно-трудову колонію (ВТК)  ВЛ 315/40. Найбільше в’язнів обох статей і різного віку сиділи за участь в ОУН-УПА і «пособнічєство» чи навіть симпатизування їх боротьбі. Камери переповнились, і в’язні спали на бетонній підлозі. Затхле, просмерджене «парашами» та випарами немитих тіл повітря забивало подих. До цих мук долучалась неперевершені в світі московсько-ординські багатоповерхові матюки, жорстокі побої, карцери тощо, характерні для всього совєтського «Архіпелагу ГУЛАГ». По кількох місяцях садистських допитів, знущань і тортур в’язнів відправляли у товарних вагонах у Сибір, на Крайню Північ Росії в ролі безіменних і приречених на смерть непосильною роботою та жорстокими знущаннями безіменних рабів комуністичної імперії.

Поряд з дорослими на «»Бриґідках» тримали також дітей і підлітків. Непоодинокими були випадки одночасного перебування за колючим дротом, тільки в різних приміщеннях, батьків і синів, матерів і доньок. Зустрічатися їм категорично заборонялось. Поступово тут виникла ціла дитяча внутрішня трудова колонія з невеликим металообробним підприємством для виготовлення токарних патронів до верстатів, школою і медичною частиною. Восени 1956 р., незадовго до антикомуністичного повстання в столиці Угорщини Будапешті, в’язнів із «Бриґідок» перевезли до Хирова і звільнили місце для майбутніх заарештованих московським КГБ угорських повстанців. Так само зробили з тюрмами в Ужгороді та Стрию. Неповнолітніх арештантів повинні були «дорощувати» тут до повноліття, після чого відправити назад до Угорщини і там судити як контрреволюціонерів.

Сприятливою ситуацією вирішив скористатися на користь міста головний хірург Дрогобицької області, згодом доктор медичних наук Мирослав Романяк. Позаяк тюрма певний час стояла порожньою, він запропонував відкрити на базі її приміщень медичний інститут і перенести туди лікарняне містечко, як це робили чи не в кожному обласному центрі України. Голова облвиконкому Іван Яворський поставився до пропозиції схвально. Вимагалося згоди й підтримки першого секретаря обкому КПСС-КПУ Владіміра Дружініна. Та від нього почулося заперечення:

-Для чєго ето? Мнє только лішніє хлопоти.

Через його байдужість, безініціативність і психологію окупанта ініціативу перехопив Тернопіль. Медичний інститут, що мав бути в Дрогобичі, відкрили там у готовому приміщенні обласної партійної школи.     

Точної кількості пропущених через мури «Бриґідок» в’язнів ніхто ніколи не дізнається. Називають аж надто приблизну цифру – десятки тисяч людей. Зокрема, в 1944—1947 рр. тут перебував Президент УГВР Кирило Осьмак, сестра Степана Бандери Володимира Давидюк-Бандера з чоловіком-священиком Федором Давидюком, керівник дрогобицької підпільної організації «Юнак» Любомир Ґудз, автор слів повстанської пісні «Ех лента за лентою…» Микола Сороколіта, багато інших патріотів-мучеників. Серед нетитулованих «зеків» було чимало колишніх компартійних секретарів, завідувачів відділів обласних, міських і районних комітетів КПСС-КПУ, заступників міністрів, менших чиновників совєтських органів, директорів та головних спеціалістів промислових, інших підприємств, установ і організацій, викладачів високих шкіл, лікарів…Як правило, їх покарали за зловживання службовим становищем, розкрадання матеріальних цінностей, хабарі, вбивства, контрабанду, групові зґвалтування і т. д.

Кілька характерних прикладів. В одному з найкращих фотоательє Тернополя працював член КПСС парторг мережі цих закладів Михайло Ґрінблат. Похвалявся, ніби під час перебування в місті сам Нікіта Хрущов привітався з ним за руку. Якось ательє отримало три дуже дефіцитні в СССР нові японські фотоапарати. При черговій інвентаризації не знайшли одного апарата. Слідство з’ясувало, що Ґрінблат подарував його у вигляді хабара ректорові медичного інституту за якусь поважну послугу. Потрапив до «Бриґідок» і секретар Чернівецького міськкому партії. Той теж протегував комусь у якійсь потрібній справі. Прохач віддячився йому і засвідчив факт дрібнесеньким вигравірованим текстом у прихованому місці цінного подарунку. Емігрувавши за кордон, повідомив тамтешню, а та – совєтську спецслужбу. І секретар «загримів під фанфари» на сім років. Тринадцять літ «від дзвінка до дзвінка» провів у тюрмі на Гірці старий селянин з с. Великих Дідушичів на Стрийщині Андрій Кочкодан. Йому приписали вбивство директора сільської школи-парторга колгоспу нібито за затримання ним винного на шкільному городі в момент крадіжки буряків. Селянин же завдав неглибокого ножового поранення у відповідь на знущання. Потерпілий швидко поправлявся, але вжив протипоказаного напою і раптово помер. Насправді за цією історією стояла злість директора-парторга, викликана навчанням сина того чоловіка і недавнього учня школи у духовній семінарії. Ще одному в’язневі дали чотири роки фактично за повернення йому боргу. Недобросовісний знайомий розрахувався вживаними залізобетонними плитами, але «настукав» у міліцію. Їй була потрібна справа про «крадіжку» задля кращого звіту. Пообіцявши затриманому «умовне» покарання, тепер уже недобросовісний слідчий добився від нього «визнання» в суді скоєного і вмив руки…   

Особовий склад тюрми, чисельність якого коливалась у межах 2,5-3 тис. і більше осіб, треба було забезпечити постійною роботою. Довелося розширювати промислову базу. Головним профілем виробництва стало машинобудування, електро- та світлотехнічне виробництво, випуск деяких товарів господарського вжитку. Колонія перетворилась на велике державне підприємство з обов’язковим планом випуску та збуту продукції. Одночасно будувались нові виробничі приміщення, дільниці – автоматна, електромагнітних і магнітних плит для верстатобудівної промисловості, цехи – заготівельний, гальванічний, електроосвітлювальної апаратури,інструментальний, емалепокриття, ремонтний та інші. Зі збільшенням континґенту в’язнів збільшувався і виробничий план, до виконання якого стали залучати навіть інвалідів першої групи. Відсутність потрібних знань і робітничої спеціальності можна було надолужити у вечірній середній школі, професійно-технічному училищі при колонії. Застосовувався умовний поділ за правилом загін-цех. Між «зеками», як і скрізь в СССР, мусило існувати «соціалістичне змагання» за виконання і перевиконання планів, дотримання внутрішнього режиму, порядків. Регулярно підбивалися його підсумки і відзначались «переможці».

Не випадково дрогобицька ВТК «Сороківка» перетворилась не тільки в найбільшу таку установу в Україні, але й у найпередовішу в цілому СССР. Славилась її художня самодіяльність. Славилась вона і різними металевими виробами для подарунків впливовим керівникам і чиновникам, на яких розходилось начальству колонії. Документальні кінокадри про неї включив до своєї стрічки «Каліна красная» російський письменник і кінорежисер Васілій Шукшін.

Підтримувати сувору дисципліну і порядок службовому персоналу допомагав таємний інститут зеківських сексотів-донощиків. Одним з основних їхніх доручень було стежити, аби в’язні не виготовляли забороненої продукції, не переховували недозволених предметів. Задля виявлення регулярно влаштовувались раптові рейдові перевірки – «шмони». Незважаючи на це, звідси потрапляли до можновладців різних рівнів майстерно виготовлені ножі-«фінки», різні кухонні інструменти, сувеніри, таблички з дверними номерами і багато чого іншого. Серед «зеків» знаходились фахові палітурники, різьбярі, художники. Попри всі чи не не всі зусилля адміністрації до «лічного состава» все ж якимось чином доходили спиртне і наркотики. Траплялися втечі, бунти. Найгрізніший стався у травні 1976 р.

Двоє в’язнів, замкнених у штрафному ізоляторі, почали вигукувати у житлову зону, що їх нібито побили представники адміністрації. Почувши крики, інші в’язні накинулись на присутніх службовців, а також на тих, котрі стали на шлях виправлення. У приміщеннях загонів виросли барикади, почалися розправи над «стукачами». «Невиправні» в’язні пішли на «виправних». Переговори нічого не дали. Тоді через потаємні ходи у зону ввели спеціальні війська для придушення «масових безпорядків». Солдати йшли в шоломах, зі щитами, ґумовими палицями. Кожний затриманий в’язень отримав мінімум півсотні ударів куди попало. У багатьох тріснула шкіра на голові, спині, руках і ногах. На тюремний асфальт потекла кров бунтівників. За допущення бунту поплатились посадами і погонами багато офіцерів і відповідальних осіб. Сто активних бунтарів перевели в інші колонії. Десятьох «зеків» притягнули до кримінальної відповідальності за «групове побиття» аж…одного «зека». Кримінальної справи за фактом бунту прокуратура не порушувала, щоб не вдарила бумерангом по високопосадовцях у Києві і навіть у Москві.

Наприкінці існування СССР умови утримання в’язнів стали м’якшими. Після проголошення незалежності України внутрішні порядки зазнали зрозумілих коректив у бік цивілізованішого утримання континґенту, позбавленого волі на різні терміни. Однак «Бригідки», яким понад сто років, залишилася в Дрогобичі одним із об’єктів сумної слави.

 

Роман ПАСТУХ. 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: