Церковне об’єднання в Україні: візії і перспективи

Церковне об’єднання в Україні: візії і перспективи

Церковне об’єднання в Україні: візії і перспективи

 

В Україні тривають складні, кардинальні, багатогранні процеси трансформації Православної Церкви, викликані набуттям томосу. Вони стимулювали нові тенденції і в середовищі УГКЦ, зокрема ініціативу її єпископату щодо проголошення українського Патріархату. Про це та інше ми розмовляємо з богословом, багаторічним головним редактором журналу «Богословія», викладачем Дрогобицької Духовної семінарії,  протоієреєм Іваном Гаваньо.

Які загальні обриси процесу творення єдиної Православної Церкви в Україні вимальовуються вже зараз як визначальні?

Процес утвердження єдиної Помісної Православної Церкви відповідає політичному процесові в Україні, тим змінам, які в ньому відбулися. На сьогодні вже минула ейфорія щодо проголошення томосу, стихли пафосні промови «Томос-туру» Президента П.Порошенка і настали т.зв. «суворі будні» з будівництва Церкви, з усіма їхніми труднощами та суперечностями. Ці труднощі не є чимось надзвичайним, їх треба було очікувати саме як проявів «хвороби росту», а не сприймати їх як «трагедію кінця». Однак якщо суспільство і Церква будуть неправильно реагувати на ці труднощі, то «хвороба» може сягнути загрозливої стадії «патології».

Зараз реакція Церкви на ці виклики є, на жаль, різноманітною, строкатою. Насправді ж, як нам показує історія, всі помісні Православні Церкви від початку ІІ тис. творилися винятково з ініціативи державної влади (в Болгарії, Сербії, Волощині, Московії). На цю традицію й оперся Президент П.Порошенко, зустрівшись з проблемою хаосу в українських церковних справах та відчувши серйозний цивілізаційно-політичний виклик з боку Москви. Носії ідеї автокефалії українського православ’я ніяк не могли об’єднатися, а Москва, своєю чергою, постійно стимулювала деструктивні процеси. Відтак зусилля нашого Президента на утворення окремої помісної Церкви були закономірними, але, на жаль, сам процес творення було поєднано з президентською передвиборчою піаркампанією, що відразу кинуло тінь на чистоту його намірів, а поспішність приготування самого тексту томосу повела до нових стратегічних помилок. Зокрема помилкою стало те, що сам текст томосу було повністю віддано Константинопольському Патріархові, без залучення представників української православної єрархії. Ідеї автокефалії і її форма, як це подає томос, не були широко обговорені в українському християнському просторі. Визнання умов томосу, по-суті, єпископами, які його підтримали, відбулося під політичним тиском з боку державної влади (що є, зрештою, природним як для православ’я, але неправильним як для умов України, яка водночас зберігає в собі потужний духовний унійно-католицький вимір).

Тож на першому етапі процесу творення єдиної Православної Церкви визначальною була дія державної влади. Президенту П.Порошенку вдалося навіть злагіднити поставу Патріарха Філарета, що видавалося спочатку неймовірним. Це було те маленьке «чудо», за яке Патріархові Філарету було присвоєно звання Героя України. Все відбулося ціною певних компромісів, а саме через висунення учня Філарета, Епіфанія, на посаду Предстоятеля Церкви. Про все це тепер стало відомо з численних інтерв’ю учасників цих подій.

Після приголомшливих своїми результатами спочатку президентських, а згодом і парламентських виборів, і відходу П.Порошенка цементуюча дія в цих всіх процесах влади зменшилася і відцентрові сили знову вивільнилися в Православній Церкві. Окрім того не підтвердилися сподівання Філарета на «мовчазну чемність» його учня, який виявив свою твердість у керівництві, відмовився від спланованого «двовладдя». Проте найбільшою проблемою в цьому всьому є слабкість ідеї автокефалії, зокрема й тієї, що теоретично-богословськи закладена в томосі, прийнятому, як відомо, без широкого суспільного обговорення.

Більш традиціоналістські аналітики цих процесів підходять до них надто спрощено, звинувачуючи в усьому тільки Філарета за нібито «амбіційність». Інколи вони саму позицію Філарета оцінюють як «зраду» України і Православної Церкви (так в нашому занадто емоційному народі буває часто: спочатку когось під впливом зовнішніх успіхів проголошуємо героєм, а невдовзі звинувачуємо його за все на світі, як це сталося недавно із знаменитою «полонянкою» Надією Савченко).

Насправді ж у діях Патріарха Філарета немає ніякої «зради», оскільки проблема стоїть ширше: немає самого чіткого бачення помісності Української Церкви. Дії Патріарха Філарета, які довели до розколу в ПЦУ, видаються закономірними з огляду на пояснені вище причини. Єдине, що форми і засоби виступів Патріарха Філарета були, скажімо так, «совєтськими» за стилістикою: дрібничкові звинувачення у фінансових зловживаннях Константинополя та єпископату, нарікання на невиконання якихось обіцянок. «Совєтськими», тобто занадто по-матеріалістичному приземленими, є й реакції на дії самого Філарета, зокрема це пояснення архієпископом Євстратієм Зорею його поведінки «ознаками маразму», «отруєнням свідомості», «закостенінням його свідомості» тощо.

Глибинна проблема в процесі творення ПЦУ полягає в тому, що закулісні творці автокефалії (тобто радники П.Порошенка в цих питаннях) прорахувалися в своїх сподіваннях на те, що після прийняття томосу почнеться масовий перехід парафій УПУ МП і навіть УГКЦ в ПЦУ. Однак цього не сталося, бо релігійні громади за своєю суттю є надто консервативними.

Ви гостро окреслили проблематику стосунків Церкви з державною владою. Поясніть своє бачення докладніше.

– На сьогодні Україна – це поле двох видів досвіду буття Церкви. Перший – це традиційний досвід буття всіх православних Церков в однозначному оперті на державну владу. В УПЦ МП – це досвід опертя на особливо сильну імперську владу, в ПЦУ – досвід опертя на самостійницьку владу держави. І є досвід УГКЦ, яка довго, протягом 4-ох століть, жила, м’яко кажучи, за умов несприйняття її офіційною державною владою (за чергою – Речі Посполитої, Російської імперії, Австрійської імперії, СРСР тощо), а тому в неї виробилася інша форма опертя – на націю, на народну гущу. І майбутній діалог в середовищі українських Церков мав би користати з такого досвіду, вести справу до утвердження справді національної Церкви, але не в сенсі філетизму (вузької етнічності й етатизму). Голос такої Церкви й буде отим вкладом в скарбницю світового християнства з боку українських християн. Це й зніме всі перешкоди до такого очікуваного канонічного визнання з боку інших Церков.

Такий підхід суцільного уповання на волю сильного знову кидає як державу, так і Церкву в ситуацію сервілізму, прислужництва церковної єрархії державній владі. Виходить таке собі новітнє сергіанство в українському варіанті (від імені Митрополита Сергія, який у 1927 р. підписав декларацію про служіння атеїстичній комуністичній владі!). В українському варіанті ми маємо майже карикатурний образ «телячої радості» патріотів щодо влади Президента П.Порошенка, який однією рукою змагався за томос про автокефалію (і тому був ледь не «канонізований» патріотами), а іншою примушував проводити в Києві гей-паради, нав’язував Україні антихристиянські цінності.

На жаль, ще в старих візіях стосунків між Церквою і державою перебувають і більшість українських «націоналістів» (кажу тут умовно, маючи на увазі різні категорії людей, перейнятих чуттями сильного патріотизму). Вони бачать процес творення ПЦУ за певним стереотипом, в якому Церква виступає лише інструментом державотворення. Подібно бачив і діяв гетьман Петро Сагайдачний, коли утверджував у 1620 р. нову православну єрархію, а моделлю для нього і його радників була саме московська Церква. Правдиво Помісна Церква – це благо для держави в її утвердженні, але ніяк не засіб у цьому, оскільки Церква має свою вищу мету, виховує не тільки громадянина землі, а передусім громадянина неба (Св. Августин).

То що, втручання політиків було шкідливим?

– Не сама участь політиків у цих всіх об’єднавчих процесах, а, власне, поспішність прийняття рішень і політиканство призвели до низки помилок. Вважаю, що, наприклад, було допущено грубу «патріотичну» помилку, коли весь масив УПЦ МП було відлучено від творення Помісної Церкви. Навіть більше, на всю УПЦ МП було покладено політиканський штамп «ворога» – це такий собі вияв своєрідного «наївного патріотизму», коли якісь національні інтереси бачаться дуже поверхово, в галасливо-однозначній обгортці. І однією з причин цього було, згадане нами, «переплетення» процесу надання автокефалії із президентською кампанією.

Дуже важливим і потрібним мав бути попередній діалог ініціаторів автокефалії з єрархами різних Церков, з духовенством і широкими верствами вірних. Це б створило нову якісну площину для зближення Церков. А так наданий томос просто поміняв конфесії місцями: УПЦ КП стала канонічною, УПЦ МП – неканонічною. Це й призвело до того, що навіть симпатики ідеї автокефалії в середовищі УПЦ МП відмовилися від переходу в нову Церкву, за незначними винятками.

Однак не буває так зле, щоб на добре не вийшло. Томос зняв надзвичайно велику перешкоду в діалозі між православними України, а саме – питання неканонічності і безблагодатності. Саме цими церковними поняттями зловживали адепти «русского мира» для унеможливлення будь-якого діалогу всередині України між Церквами. Можливо, саме на це поуповав нинішній Президент України В.Зеленський, закликавши Церкви до діалогу в нових умовах. Тож перспектива утворення дійсно єдиної Помісної Православної Церкви України – це шлях довгого, не провізоричного, реального діалогу.

Наскільки загрозливим є теперішній конфлікт в ПЦУ?

– Знову ж таки, розв’язання цього конфлікту залежить тільки від широкого обговорення самої ідеї Помісної Церкви в суспільстві, що в майбутньому мало б привести до корекції деяких положень томосу за участі єрархів, богословів, істориків Церкви, журналістів і навіть політиків.

– Недавно відбувся візит групи єпископів УГКЦ на чолі з Блаженнійшим Святославом до Ватикану, в ході якого прозвучала ідея про проголошення Патріархату УГКЦ. Наскільки це актуально?

– Сам візит, як завжди, викликав неоднозначну реакцію з усіх боків. Для одних це було ще одним підтвердженням «уніатського» ставлення Риму до УГКЦ, тобто з позицій підпорядкування її. Для інших це був знак нового рівня стосунків Римського Престолу й УГКЦ, по-суті, як суб’єктних, рівноправних для обидвох Церков. Українці зі своєю традиційною нетерплячістю відразу хотіли побачити якийсь результат. Зокрема чекали, очевидно, на проголошення Патріархату, беатифікації Митрополита Андрея Шептицького тощо. Однак пруткі критики не помічають того, що самі мислять по-уніятськи, тобто очікують волі і ласки від Риму і тільки. Гадаю, таких більшість, що розуміють ідею Патріархату УГКЦ як якусь, вибачте за дещо грубе слово в цьому контексті, «подачку» від Риму, як доброчинність сильнішого. Але знову ж, як і в питанні томосу, тут не може бути поспіху, примушування, штучно-трафаретних дій. Справа в тому, що Римський Престол ще не склав для себе розуміння сутності Патріархату. Адже з точки зору латинської богословської традиції, Патріарх – це лише почесний титул і не більше, як є, наприклад, патріархи Венеції і Мадриду. Тобто Рим ще не сприймає того, що в ідеї Патріархату для нас, для УГКЦ, закладено поняття духовної повноти, суверенності, цілісності та цивілізаційно-культурної значущості майбутньої єдиної Української Церкви.

Тож сьогодні нам треба якнайбільше наповнювати змістом своє розуміння сутності Патріархату в світлі співвіднесеності богословських традицій, до того ж, мовою, зрозумілою для римського слухача. Та найголовніше, що потрібно, – це в середині життя Церкви вийти на рівень Патріархату. Ось чому тричі правий Блаженнійший Святослав, коли послідовно заявляє: ми не чекаємо на проголошення Патріархату, ми його розбудовуємо структурно.

Чи не випадковою була зустріч Папи Франциска з Президентом РФ В.Путіним якраз напередодні зустрічі з римським Понтифіком українських єрархів?

– Не можемо точно сказати, що так, але очевидно, що Москва дуже прискіпливо стежить за стосунками між УГКЦ і Римським Престолом. І цілком можливо, що одним з мотивів цієї зустрічі був страх щодо ймовірних дій Ватикану назустріч інтересам УГКЦ. Цей візит В.Путіна можна порівняти з несподіваною зустріччю Московського Патріарха Кирила з Папою Римським Франциском в Гавані 2016 р., якраз тоді, коли в УГКЦ розглядалося безпрецедентне питання в новітній історії християнства: поєднання УГКЦ з православною Харківською єпархією на чолі з єпископом Ігорем Ісіченком. Відтак це питання «зависло» до сьогодні саме через позицію Римського Престолу, який остерігається того, щоб не входити в конфлікт з Москвою.

І ось тепер нам також відомо, що В.Путін скаржився Папі на УГКЦ за її надмірну «націоналістичну позицію». Він звинувачував нашу Церкву і за Майдан, і за події на Донбасі, і за загальне стимулювання націоналізму в Україні. Як бачимо, Москва дивиться «в корінь» подій, а не на зовнішні велемовно-яскраві декорації.

Якими Ви бачите головні проблеми в середині УГКЦ на шляху її дозрівання до Патріархату?

– Таких проблем є чимало. Проте вони є, так би мовити, конструктивними, бо розв’язування і подолання їх буде наближенням до заповітної мети. Тут вартує виділити одне важливе питання в житті УГКЦ, це питання нової значнішої еклезіологічної свідомості як єрархії, так і мирян. Щодо єрархів, то йдеться про те, наскільки Глава УГКЦ, Блаженнійший Святослав, зуміє усвідомити себе ще й Митрополитом Київським і Галицьким, тобто спадкоємцем і легітимним носієм служіння стародавньої Київської Митрополії. Нагадаємо, що саме єрархія УГКЦ є безпосереднім спадкоємцем єрархії Київської Митрополії, заснованої князем Володимиром. На відміну від православних єрархій, які були утворені як паралельні церковні структури в ХVІІ ст. під впливом конкретних політичних сил. Прийняття унії з Римом у 1596 р. було справою тієї єрархії і не змінило її сутності, як це інколи прагнуть показати доморощені конфесійні полемісти і представники «русского мира», які представляють УГКЦ «відступницькою».

Така свідомість служіння Київського Митрополита сприяла б йому в об’єднавчих зусиллях в середовищі українського християнства. Зокрема в розв’язанні питання єпископа І.Ісіченка і його єпархії, а також воно б стимулювало новий діалог як з ПЦУ, так і з УПЦ МП. Саме від імені Київського Митрополита можна нагадати розділеним братам, що більшість їхніх сучасних парафій на території Центральної України, навіть Слобожанщини, належали до ХІХ ст. до УГКЦ і политі кров’ю мучеників та ісповідників цієї Церкви. Якраз цього року ми згадуємо 180-у річницю від дня ліквідації Єрархії УГКЦ на цих землях російським царем Ніколаєм І у 1839 р., яка була проведена дуже брутально, жорстоко і всеохопно.

Ця пам’ять нам потрібна не для зітхань і нарікань чи зведення порахунків з кимось, а для того, щоб Україна ставала середовищем, землею реалістичного думання. Щоб ми вчилися скидати з себе наслідки усіх імперських ідеологічних міфів. Тому, відповідаючи на Ваше питання про розв’язання міжцерковних складних стосунків в Україні, пунктирно проведемо лінію до умовного центру єднання українських Церков у лоні єдиної Помісної Соборної Церкви.

Розмовляв Олег Баган

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: