Трагедія 1945-го: увічнити, щоб не забути

Трагедія 1945-го: увічнити, щоб не забути

Трагедія 1945-го: увічнити, щоб не забути

 

Трагедія, про яку треба знати та пам’ятати, трапилася в далекому 1945 році під медвежанським лісом, на полі, яке належало Монастирю-Лішнянському.

При дорозі, що веде в село Медвежу, під самісіньким лісом, праворуч дороги, стояла типова для Австро-Угорщини лісничівка. Насправді це цілий господарський комплекс: добротна дерев’яна хата під червоною черепицею, стайня для худоби та двох коней, стодола для сіна, оборіг для соломи, криниця, буда для пса, сад і великий город. Злісний, або гайовий, Іван Сов’як із Медвежі на коні об’їжджав свої лісові володіння. Усе цвіло та пахло, бо ще з австрійських часів там підтримувався лад.

Навесні 1945 року лісничівку зайняли озброєні люди: одні на конях, інші на автомобілі. Усі в плащ-накидках. Злісний утік до села, де мав власну хату. Вони зробили там для себе лігво. Медвежанські, ступницькі люди на возах із жахом проскакували повз нього. Було чутно крики, жіночий вереск. Усі боялися. Панував страх. І ось одного дня цей комплекс згорів. Згодом радянська комісія оформила як такий, що спалений фашистами. Люди, які щось чули, мовчали, бо боялися власної тіні. Але ніщо не зникає безслідно.

Біля хати, у якій замешкував автор цих рядків на Новосівці, присілок с. Лішні, проживала Катерина Сусюк, дівоче прізвище – Тимків. Якось, розмовляючи, оповіла таке. Її батько Михайло Тимків довго служив при австрійському війську. Дослужився до якогось чину, мав високу пенсію. Чудово знав німецьку, чеську та польську мови. Його доньок у селі називали «фельфеброві». Можливо, батько був фельдфебелем. Хата була добротна, усюди панували австрійський порядок інімецька дисципліна. Тому в нього квартирували директор Лішнянської школи Василь Іваненко та його дружина Оксана, вчителька молодших класів.

Уночі до хати навідалися енкаведисти, які розмовляли по-москальськи. Причепилися до господаря: били, знущалися. Тоді зв’язали руки, шнурком прив’язали до сідла, і так бідолаха побіг за конем у нічну темінь. Батько не повернувся додому. Директор школи Іваненко порадив доньці Катерині зайнятися його пошуками та піти до Монастиря-Лішнянського під медвежанський ліс. Напевно, він уже щось чув і знав.

– Тобі нічого не буде! Ти дитина! Не бійся! – заспокоював він.

Дівчисько пішло. З лісничівки залишилося тільки попелище, лише одна балка диміла. Попорпавшись у попелі, знайшла кістки, кілька людських черепів. Тоді відвернула балку. А під нею – людська рука з полотняною манжетою. Дівчина придивилася. У ній упізнала батькову руку. Якраз кілька днів перед тим вона обшивала манжету та пришила нового ґудзика. Помилки не могло бути. Це батько! Взяла руку та запорпала під фігурою, яка стояла недалеко при дорозі. Помолилася. Довго ходила молитися до тої фігури. Скоро безбожники завалили її. Час забирав своє, лише сад та камінь від фігури нагадували, що тут «щось» було. Скоро і їх не стало.

Так, ми знаємо прізвище та ім’я тільки однієї жертви, а скільки насправді спалили людей у стодолі, хатній коморі, лише одному Богові відомо! За одними переказами, близько десяти, за іншими – близько тридцяти. Ніби таку кількість назвав один енкаведист, який добряче випив. Ніхто не підраховував пропалих. Тоді люди часто зникали. Одних забирали до армії, другі йшли в ліс, треті втікали у світ за очі, інші нібито виїхали на відбудову Донбасу.

Радянська пропаганда писала тільки про злочини фашистів.«Дослідники» ще не дійшли до тої теми, щоб описати факти про спалені енкаведистами села та хутори в Західній Україні. Знаємо про присілок Зади біля Волощі, який спалили радянські партизани, а злочин приписали бандерівцям.

Обов’язково треба відновити цю фігуру з гарним металевим хрестом, під яким помістити людську руку з манжетою, гарно обрисованою нитками. Можливо, цю подію варто  відзначити на обласному рівні. До спорудження пам’ятника прилучилася б родина спеченого Михайла Тимківа. Про цей випадок автор згадував у своїй книжці «Білі плями Другої світової війни (погляд на байдужого дрогобичанина)» (Дрогобич, «Коло», 2006 р., с. 72 у розділі про повернення других совітів). Але ця подія чомусь не набула розголосу. Напевно, книжку прочитало мало людей. Отож, довелося бити в нові дзвони.

 

Петро СОВ’ЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: