Сад пам’яті родини Петричків

Сад пам’яті родини Петричків

Сад пам’яті родини Петричків

Коли ми опублікували в нашому часописі нарис Романа Пастуха «Красуня господиня на всю стару Австрію» («Франковий край» у №6 (326) від 7 лютого 2020 року) про дивовижну жінку Броніславу Петричку (дівоче прізвище – Іванчук), він мав у Дрогобичі неабиякий резонанс. Це й не дивно, адже героїня нарису була переможницею конкурсу краси ще в часи Австро-Угорської імперії, залишила про себе добру згадку й народила дітей, які залишили добрий слід не тільки в історії міста. Її чоловік Василь Петричка увійшов у історію Дрогобича як майстер, який вимостив каменем першу в місті вулицю до приїзду цісаря Франца Йосифа, за що магістрат подарував йому шмат землі, на якій уже в радянські часи його син Йосиф посадив сад. Нащадки Броніслави та Василя Петричків, серед яких Юрій Модрицький, Богдана Огородник та Ірина Борис, зараз проживаютьна родинному обійсті й через суд намагаються відстояти територію саду, що дорога їм як пам’ять. То про що пам’ятає ця земля? Чому нащадки Петричків у боротьбі за неї готові дійти аж до Страсбурзького суду? Про це та багато іншого розповідає Юрій Модрицький.

 

Як вулиця Лішнянська отримала Франкове ім’я

 

«Сім’я Петричків була відома ще за часів Австро-Угорщини. Василь Петричка походив із вулиці, яка з його допомогою отримала ім’я Івана Франка. Був жонатий із Броніславою Іванчук, про що писав «Франковий край». Жили досить мирно, виростили чотирьох синів і дві дочки. Найстарша – Павліна, молодша – Катерина. Із синів один помер у дуже ранньому віці. Залишились Михайло, Омелян і Йосиф. Саме наймолодшому Йосифу випало жити на батьковому обійсті. Подвір’я було невеличке. Мама померла молодою скоріш за все від запалення легенів. Простудилась, а вилікуватися не було чим. Василь більше не женився, бо так був вихований: уважав, що навіть по смерти не можна зраджувати шлюбованій дружині.

Сім’я була патріотичною. Саме Петрички стали ініціаторами того, щоби вулицю Лішнянську в час десятих роковин по смерти Франка перейменувати його іменем. У польський період зробити це було непросто, але враховуючи заслуги Василя Петрички та соратників, із якими він працював, вулицю Лішнянську таки перейменували. Це був великий внесок в українську справу, бо тут часто ходив Іван Франко. Зафіксовано, що коли помирала його мама, він цією вулицею біг додому, щоби встигнути попрощатись із нею. Це був найкоротший шлях через ліс до Нагуєвич.

 

Першу вулицю Петрички вимостили каменем до приїзду цісаря

Та повернемося до Петричків. Ще в часи Австро-Угорської імперії Василь Петричка працював на заводі «Галіція» (другому нафтопереробному заводі).  Там він потрапив у невеличку аварію. Під час пожежі обпік частину вуха й мусив шукати іншу роботу. Зайнявся будівництвом і утвердився в цій справі. Нині його називали б виконробом. Він мав під собою багато робітників і фірманів, які звозили пісок, цеглу (в Дрогобичі було кілька цегельних заводів), шутер. Між іншим, шутер возили аж із Дережич і Урожа.

До речі, перша в Дрогобичі дорога з твердим покриттям побудована до приїзду цісаря саме Петричками – батьком і трьома синами, які добирали собі майстрів. Каміння возили зі станції, яку тоді називали «дворець». Воно було настільки дорогим, що обліковували кожен камінь. Закінчили дорогу перед приїздом цісаря Франца Йосифа до тодішнього бургомістра Яроша. І українці, і поляки, і євреї зустрічали цісаря з почестями. Кажуть, навіть килими (тоді їх називали диванами) знімали зі стін і стелили на вулиці Панській. Вона стала окрасою міста, будучи першою в Дрогобичі вулицею, вимощеною каменем. Всі інші були шутровані.

Петрички також побудували багато будинків, каналізацій, вклали свій внесок у будівництво рідної школи на тодішній вулиці Сніжній, теперішнього театру, який колись був народним домом «Просвіта». У євреїв викупили частину ґрунту, й на цій території товариства «Маслосоюз» і «Зоря», робітниче товариство та інші українські організації формували своє середовище. Всі діти Петричків училися досить добре в рідній школі, австрійській гімназії, що діяла на теперішній вулиці Франка (колись – Зелена). Про патріотизм цієї сім’ї свідчить той факт, що всі вони були в товаристві «Просвіта» у Лішнянському передмісті, стали активним учасниками національного руху в Галичині. На щастя, вдалося уникнути арештів та інших непорозумінь.

 

Як онук Василя Петрички став охоронцем Августина Волошина

Коли в 1937 році пішли чутки, що на Закарпатській Україні в місті Хуст українці на чолі з Августином Волошиним проголосили Карпатську Україну, то Роман Татарський, один із внуків Василя Петрички, разом із хлопцямипішов верхами гір через Борислав і Турку на Закарпаття. Там він став особистим охоронцем Августина Волошина – президента Карпатської України.Про це написав у своїй книзі Іван Стебельський. Р. Татарський брав участь у боях із угорцями, які прагнули захопити цю частину України, і їм за підтримки німців це вдалося. Романа Татарського разом з іншими активними українцями арештували й ув’язнили в тюрмі Береза Картузька. Там були і комуністи, і націоналісти, і герої Карпатської України. Над ними знущалися, тяжко били, і тільки на початку Другої світової війни їм вдалося звільнитись. На тюрму впала бомба, відкрила ворота, й усі в’язні розбіглися.

Коли прийшов додому, був настільки виснаженим, що батьки не могли його впізнати. Та відпочивати вдома хлопець не міг, оскільки польська влада зачищала сліди злочинів. Роман Татарський подався за кордон. Аж по завершенні війни він дав вістку про себе з Австрії, звідки подався в США. За океаном зійшовся з дрогобичанами та іншими українцями й заснував у Детройті пластунську організацію, якою й керував. У книзі «Дрогобиччина – земля Івана Франка» є гарний нарис про нього – людину, яка прожила довге, цікаве, драматичне життя в служінні Україні навіть далеко за її межами. На жаль, йому не вдалося дочекатися до проголошення незалежності нашої держави. Він покинув наш світ за рік до знаменної в українській історії дати.

 

«Це мій гребінець, чуєте!»

Роман Татарський мав ще молодшого брата Євгена. Після закінчення гімназії він пішов учитись у вчительський інститут. У перші дні німецько-радянської війни його викликали в інститут, і після цього Є. Татарського вже ніхто не бачив. Аж через 50 років, коли проходили розкопки на території колишньої тюрми на Стрийській, знайшли його гребінець, на якому було написано: «Це мій гребінець, чуєте!» А позаду напис: «Євген Татарський». Цей гребінець зараз знаходиться в музею як речовий доказ комуно-більшовицьких репресій.

Найстарша сестра Василя Петрички Павліна вийшла заміж за робітника Драгущака, який працював на промислах. Він помер у ранньому віці. Мало хто пам’ятає його, хоча це була дуже порядна людина. В них залишилося четверо дітей – найстарша донька Броніслава, Іванна та два сини – Євстахій і Ярослав. Їх забрали на німецько-польську війну й уже додому не повернулися. Потрапили в німецький полон, а по завершенні війни, знаючи про більшовицькі репресії, відмовилися від «совітського раю». Один залишився в Угорщині, другий поїхав до Австралії. Дочка Броніслава емігрувала до Польщі. Тітка Павліна залишилася з одною дочкою Іванною, яка пізніше жила на вулиці Стрийській.

 

Естафета поколінь

Василь Петричка ще мав сина Михайла, який продовжив батькову будівничу справу. Він закінчив у Перемишлі спеціальну школу й мав патент на будівництво доріг і проведення каналізації. Фактично всі довоєнні дороги на Дрогобиччині були побудовані їхніми руками. Навіть Дрогобицький аеропорт – їхніх рук справа. В перші дні війни на нього впали бомби. Звісно, за роботу не заплатили. Про попередню оплату навіть не думали. Працювали під чесне слово, яке тоді цінувалося понад усе. Вулиця вниз від поліклініки зроблена ними, вулиця Трускавецька від св. Трійці аж до цвинтаря – також. Пізніше бруківку там зняли й поклали асфальт. Всі вулиці в центрі, в тому числі й вулицю Малий Ринок, зробили вони. Велику будову мали в Бориславі. Дорога на Рогачці збереглася й досі. Дорога від міськради до адмінбудинку НГВУ «Бориславнафтогаз» також перебуває в доброму стані. Також брукували вулиці у Львові. Звичайно, мостили дорогий у Трускавці.

 

Історія саду

Як ми вже згадували, на обійсті Василя Петрички залишився жити його син Йосиф зі своєю сім’єю. Дочка вийшла заміж, син жив у Стебнику. Дочка Віра до війни закінчила гімназію, а по її завершенні – медичний інститут. Вона все життя пропрацювала аптекарем на нинішній вулиці Шевченка, де її пам’ятає багато людей. Син Любомир працював у Стебнику, де був одружений, прожив свій вік і відійшов у кращі сфери буття.

Йосифу Петричці Бог дарував довгі роки життя. Він пробув на Землі понад 90 років. Його дружина Марія померла у 80-річному віці, а він перебрався до своєї доньки на вулицю Вербову й там доживав віку в колі онуків і правнуків. Але майже щодня приїжджав до рідної хати й займався посильною працею на землі та в саду. У 50-х роках цей сад був переданий рішенням міської ради для Петричків – Йосипу Петричці, Катерині Татарській і ПавлініДрагущак.

Колись на місці цього саду було невеличке озеро. На ньому за дозволом магістрату Петрички  зробили першу в Дрогобичі ковзанку. Хоча доглядати її було непросто, та вони мали з цього певний зиск – продавали пиріжки, допомагали з ковзанами. Це був невеличкий бізнес у міжвоєнний період. Коли закінчилася війна, постало питання, що робити зі ставом. Він почав висихати, і Йосип Петричка, який тоді був не останньою людиною, що займалася міським благоустроєм, вирішив, що його треба засипати. Тоді розбирали старі будинки, на які або впали бомби, або валилися від старості, тож глину, цеглу та інші матеріали з них везли сюди. Сипали також сміття, і поступово озеро стало сушею. На цій землі посадили багато фруктових, а по краях – декоративних дерев. Сад був доглянутим. Коли тут проводили перший колектор, частково зруйнували сад, а після другого – ще більше. Та він усе ж плодоносив. До нікого із нас навіть не навідувалася думка, що хтось захоче його від нас забрати. Йосипа Петрички вже нема, та є його нащадки – внучка, правнучка і я зі своїм сином і дочкою. Майже 40 років я прожив на цій вулиці й далі приходжу і доглядаю сад, як пам’ять про нашу родину.

 

Спроба «анексії»

Але в 2003 році в нас з’явився сусід Тарас Сов’як, який придбав будинок у родини Дидуричів, розширив його, відремонтував і вирішив «анексувати» частину саду. Всі жителі вулиці Івана Франка, яким п’ятдесят і більше, знають, чий це сад. Але Сов’як зробив магазин і вважає, що це дає йому підстави розширити площу за рахунок саду. Ні австрійська, ні польська, ні українська періоду ЗУНР, ні німецька влади навіть подумати не могли, щоб посягнути на подаровану родині Петричків землю за добру роботу на благо міста. Коли Василь Петричка вимостив каменем першу в Дрогобичі вулицю, яка стала окрасою міста, йому подарували велику суму грошей, місце, на якому було озеро, та два будинки, щоб розібрати на дрова. На місці цього озера й постав сад, за який ми судилися ціле десятиліття. У 2017 році суд завершився нічим. Але Тарас Сов’як подумав, що він буде найкращим власником саду й написав заяву в міськраду, щоб йому виділили під садівництво цей сад. Чому ми його до того часу не приватизували? Тому, що померла Йосипова донька– тітка Віра, згодом відійшла у вічність її дочка Ліда, на яку був зареєстрований будинок. Важко було миттєво зорієнтуватись, але Тарас Сов’як зорієнтувався й подав заяву після нас. Суд першої інстанції вирішив на його користь. Ми подали апеляцію. Апеляційний суд частково задовільнив наш позов і скерував справу на повторний розгляд. Сподіваємося на позитивне рішення, та навіть якщо всі українські суди стали б на бік нашого опонента, ми на цьому не зупинилися б, а звернулись до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, бо правда на нашому боці».

 

Чи стане новим прологом епілог цієї справи?

Ми зустрілись зі ще однією спадкоємницею Петричків – Іриною Борис. У цієї жінки – цілий стос документів від часів Австро-Угорщини, Польщі, СССР і до нинішнього дня. Вони є документальним підтвердженням тої дивовижної історії, яку нам розповів Юрій Модрицький. Останній документ – висновок експерта № 044/19 від 21 листопада 2019 року, складений О.І. Грінько (ТзОВ «ГАЛ-СВІТ»). Тут чорним по білому написано: «Розташування земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0203 по вулиці Франка у м. Дрогобичі Львівської області відповідає розташуванню земельної ділянки, виділеної для ведення садівництва рішенням виконкому Дрогобицької міської ради трудящих від 26.09.1950 року, закріпленої за будинковолодінням №91 (кол. № 41) по вул. Франка у м. Дрогобичі Львівської області рішенням Дрогобицької міської ради №1553 від 20.10.1953 року та переданої у спільну сумісну власність земельної ділянки Модрицькому Ю.Л. та Давибіді О.О. ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року».

Іван ШВЕД

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: