Нехай «Лицар у зброї» постане «Лицарем волі»!

Нехай «Лицар у зброї» постане «Лицарем волі»!

Нехай «Лицар у зброї» постане «Лицарем волі»!

 

Через півтора місяця від початку Першої світової війни російська армія зайняла 16 вересня 1914 р. Дрогобич. Північно-східні окупанти плюндрували, грабували й нищили майно українських товариств і домів, ґвалтували жінок і дівчат, чинили наругу над людьми, шмагали людей нагайками, відбирали цінні речі, влаштовували нічні оргії та пиятики, пограбували всі міські крамниці, розбили готель Народного дому, привласнювали дорогі вироби, коней тощо. Свавілля москалів не припинялось до кінця окупації міста. Коли 14 травня 1915 р. до Дрогобича повернулось австрійське військо, настала загальна радість і полегшення. За вісім місяців російської окупації дуже настраждались усі три національні громади – українська, польська та єврейська. Про це опубліковані й записані спогади відомих і простих людей.

 Речником і організатором монументального увічнення дати звільнення міста від москалів став виходець з української шляхти, полковник австрійської армії, повітовий староста, палкий прихильник українського населення краю і Січового Стрілецтва, добрий знайомий митрополита Андрея Шептицького, провідних українських галицьких політиків, близький приятель члена цісарської династії зукраїнізованого Вільгельма Габсбурґа – україномовного поета Василя Вишиваного барон Казимир-Павло Ґужковський (1864—1919). Був сформований громадський комітет «Зелізного лицаря» з представників трьох громад. Зібрали близько 500 тисяч австрійських корон. До акції активно прилучились підтримані духовенством Товариства «Просвіта», «Сокіл», «Січ» Дрогобича і повіту, вчителі, бориславські «вибушники»-українці. Пожертвували на скульптуру і в Благодійний фонд при ній члени єврейської та польської громад.

Поручник австрійської армії Емерик Бак вирізьбив з дерев’яної колоди двометрового «Лицаря у зброї». Скульптуру встановили на високому підмурівку з латинським написом «Pro pатrіа» («За Батьківщину»). 14 mai 1916» і накрили дашком для захисту від негоди. Урочисте відкриття відбулось 14 травня 1916 р. у першу річницю звільнен­ня міста від російських окупантів. Перед початком відправили Богослужіння у церкві Св. Трійці, парафіяльному костелі Св. Бартоломея та хоральній синагозі. Пройшла велика маніфестація під національною і державною символікою за участю перелічених українських Товариств із Дрогобича, сіл Болехівців, Брониці, Волощі, Добрівлян, Медвежі, Модричів, Нагуєвичів, Опарів, Раневичів, Ріпчиців, Ролева, Сільця, Уличного, Унятичів, Ясениці-Сільної, активних селян, духовенства різних конфесій, підприємців, купців, фінансистів, митців, учителів, шкільної молоді. Тобто всіх соціальних верств. Основну масу присутніх склали місцеві українці, але взяли участь багато представників тих таки єврейської та польської громад.

Свято розпочав Ґужковський промовою німецькою, польською та українською мовами. Він вітав пам’ятний день визволення від москалів – 14 травня 1915 р., славив армію, дякував усім, хто причинився до побудови «Лицаря» і жертвували гроші у Фонд інвалідів і сиріт Дрогобиччини. Звертаючись до української громади, в сторону синьо-жовтих прапорів і прапорів її Товариств, оратор підкреслив: «Справді ти, український народе, зробив мені незвичайну несподіванку, явившись на цьому торжестві в числі кількох тисяч. Я переповнений радістю, що це торжество стало загальнонародним святом дрогобицької землі, не чисто офіціальним обходом, а народним збором всіх національностей без різниці станів і статі». Виступили й інші промовці. Відбулась перша церемонія забивання спеціальних цвяхів у щит «Лицаря», кошти від продажу яких пішли у Благодійний фонд…

Дрогобицький «Лицар» простояв до кінця чи 1918-го, чи 1919  р., і що сталося з ним – невідомо. Однак це не зупинило противника відновлення «Лицаря» історика Леоніда Тимошенка від применшення через Інтернет ролі українців у важливій справі («Виглядає так, що ніби до встановлення Лицаря разом з поляками долучилась місцева українська громада»), звинувачення української влади («Найбільше аргументів на користь того, що демонтаж здійснила влада ЗУНР»), заперечення самого призначення скульптури («Ініціатори проекту апелюють до вигаданих аргументів на кшталт того, що Лицар здійснював об’єднувальну міжнаціональну функцію, затаврував російську окупацію та відіграв якусь суттєву роль в історії краю тощо. Повторюю, – все це домисли, які не базуються на об’єктивному науковому аналізі фактів та реалій тогочасного життя не тільки в Дрогобичі, але й у всій Галичині»). А причина спорудження «Лицаря»?

А спільне збирання коштів на нього і в Благодійний фонд? А спільна участь представників трьох громад у його відкритті? А промова Ґужковського, інших ораторів? А публікації в тодішній не лише в українській пресі?.. Що, справді «все це домисли»? Даруйте, але так недовго договоритись до заперечення геть усього і навіть, даруйте, Господа-Бога! Наприкінці замість хоч якогось аргументу Тимошенко запропонував читачам своє…сумнівне припущення («Проводячи в життя політику українізації», влада «повалила й пам’ятник Міцкевичу»). Відтак автор поспішив заперечити собі: «Проте ніхто не знає, хто й коли демонтував Лицаря». То якому твердженню Тимошенка вірити – першому чи другому, коли нікотре не має фактологічного опертя?  

Розпливчасто й бездоказово висловився і його учень, теж історик Богдан Лазорак: «Символ («Лицар». -Авт.) не було підтримано в епоху ЗУНР». Як саме, якими діями «не підтримано», він не потрудився пояснити. Що ж виходить? Два роки тому українська громада активно збирала разом з іншими кошти на антиросійського «Лицаря», а тут вчинила по-«Тарасбульбівськи»: «Я тебе породив, я тебе уб’ю»? Де логіка? Та в її відсутності, а не деінде! Попри все, люди продовжували вважати «Лицаря» символом звільнення міста від москалів і взагалі від окупантів України, а також християнського милосердя. Про це мені не раз розповідали старі дрогобичани, котрі добре пам’ятали ті часи. Як і про те, що зібраними завдяки скульптурі коштами опікувався Благодійний фонд допомоги  вдовам, калікам і сиротам війни на чолі з українцем, місцевим родаком, сотником, згодом полковником УСС і УГА Григорієм Коссаком. Тобто теж, як і Ґужковський, українцем. Достатньо принаймні лише цих двох фактів на користь важливої, ба навіть провідної ролі української громади в даному питанні.

Порівнявши тодішні події з подіями нинішніми на сході України, легко знайти паралелі. Як колись царські «дєди», так нині їхні внуки служать кривавим знаряддям у руках московських імперіалістів на чолі з Путіним. Як колись чинили розбої та свавілля російські «отци», так нині «отприскі» повторюють їхні «подвіґі» в ОРДЛО. Як колись ті, так нині ці проливають українську кров з метою відновити спочилий у Бозі СССР, тобто «Вєлікую Расєю». Як колись ті проклинали «мазєпінцев» і «пєтлюровцєв», так нині ці розпатякують про «українскій сєпаратізм», «фашізм» і «бєндєровщіну» в ролі страшидла для пустоголових підданих. Як колись ті, так нині ці не можуть нажертися нашої землі. Як колись ті, так нині ці цинічно не виконують ніяких договорів у випадку завади загребущим московським інтересам аж поза край світу. Як колись ті, так нині ці прикривають свої злочинні дії «защітой рускоязичного насєлєнія»…

Наскільки відомо, більше ніде в Галичині та поза нею таких мистецьки виразних скульптур, як дрогобицький «Лицар у зброї» чи «Збройний лицар» двоєдиного призначення, не спорудили. Невже після сказаного хтось із впертістю, вартою кращого застосування, заперечуватиме доцільність його відновлення? Невже Дрогобичу не потрібний такий монументальний символ? Невже місто Юрія Дрогобича та Івана Франка не подасть яскравого патріотичного прикладу цілій Україні у справі відновлення й використання історичної пам’яті в ім’я кращого майбутнього? Якби навесні 1916-го великий поет уже не ступив однією ногою за поріг життя, він би, ймовірно, теж приїхав на відкриття «Лицаря», бо сам дуже натерпівся від російських окупантів у рідній домівці в Львові.  

Постає питання: кому найбільше не по нутру повернення «Лицаря»? Подивімося правді у вічі і оголосімо відповідь уголос, аби почув весь небайдужий загал. Не інакше, як підсвідомим, свідомим, несвідомим і прихованим за гучними фразами спадкоємцям по духу сумнозвісних старих москвофілів, маріонеткових міжвоєнних капезеушників і симпатикам російського диктатора Путіна! Ось кому! Бо хто від радості кричав би «на всю Івановскую» «Ура!» і палко плескав у долоні у випадку неповернення «Лицаря»? Та той же Путін і його сатанята! На жаль, їх не бракує в незалежній Україні. Це настільки ясно, як Божий день!

А тим часом…Згадані і ще декотрі особи розгорнули в Інтернеті й поза ним агітаційно-пропагандистську кампанію «контра». Ще глибше упавши в амбіції, один в авральному порядку закликав собі на поміч «науковців Галичини (Львова, Івано-Франківська та ін. міст!)» у боротьбі проти наміру «групи аматорів» відновити історичну пам’ятку (Тимошенко); другий не гребує притягати за вуха далекі від Дрогобича в часі та просторі надумані «аргументи», в тому числі навіть значно пізніший…німецький націонал-соціалізм і його фюрера Гітлера (Лазорак). Якщо хочете, звідси – лише крок до ярликування прихильників антиросійського «Лицаря» австрофілами, неонацистами і т. п. Ні більше, ні менше!

Крім іншого, противникам не до шмиги й те, що, бачте, давній «Лицар» виглядав «не українським», а ніби «австрійським», «німецьким» чи ширше – західноєвропейським. Хочу запитати їх: «А що за «мечі харалужні» були у княжих воїв зі «Слова о полку Ігоревім»? Чи ж не з Франкської (германської) держави Каролінгів із територією майже на цілу Західну й Центральну Європу, де варили високоякісну сталь для холодної зброї і від якої пішло наше слово «харалужний»? А звідки потрапляли до запорізьких козаків «домахи» – шаблі з крицевої дамаської сталі, грізні гармати? А крісами чийого виробництва і в мундирах якої армії воювали оспівані народом Січові Стрільці? А в кого здобували стрілецьку зброю, одяг вояки ОУН-УПА? А який вигляд мають новітні однострої українських лицарів, котрі захищають нас на Донбасі від нащадків російських окупантів 1914—1915-го, 1939—1941-го, 1944—1991 рр.? Чи не західноєвропейський, конкретніше натовський? А куди ми прагнемо вступити нині для надійнішого захисту від імперської Москви? Чи не в НАТО і не в Європейський союз?

То чого шановні колеги і друзі Тимошенко, Лазорак, а з ними і бізнесмен та обласний депутат Михайло Задорожний не на жарт ополчились проти повернення того ж європейського вигляду «Лицаря» і вишукують проти нього все нову «контру»? Напевно, таки бояться його чіткого антиросійського спрямування. Втім, навіть коли б «Лицар» мав будь-який інший вигляд, то й тоді його потрібно відновити саме з цієї причини! Після цих слів кортить запитати дрогобицьких «фахівців»: «Чому не було чути ваших заперечень, протестів, звернень до тамтешніх науковців і влади з приводу відкриття в Чернівцях, Ужгороді, Івано-Франківську, Нижньому Солотвині на Закарпатті не символічного «Лицаря», а пам’ятників самому цісареві Францу-Йосифу І, надання ім’я Василя Вишиваного одній із вулиць Львова? Чому-у-у-у»?!     

Дивують також мотиви виступів «фахівців» на приниження дуже несимпатичних їм «аматорів». Виявляється, за Тимошенком, з його не менш «Апостольською переконаністю», ніж автора цих рядків, «аматорське коло» взяло й відтиснуло їх «на марґінес». За ним же, «науковців у Дрогобичі не просто ігнорують, об них просто постійно витирають ноги». Ще раз за ним і ще за деким, Галичину…вигадали австрійці, привласнили поляки і, врешті, перевинайшли й перепривласнили собі українці. Ще і ще раз за ним, «українська громада була лише однією з трьох національних громад краю, які опікувалися спорудженням пам’ятника». Отакої! Як на мене, з його писань показала гострі вушка спроба переконати читачів, ніби не слід вважати українців Дрогобича і Галичини корінною, автохтонною національною групою, а всього «однією з трьох». Причому поставлених лише на друге місце після поляків.

Задля надання ще більшої ваги своїм «антилицарським» рефлексіям Тимошенко радить перечитати праці…американського історика. Знову Лазорак закликає не відновлювати «Лицаря», відсилаючи читачів до…німецького історика. Що ж залишається нам? Далі «тільки плакать, плакать, плакать і хліб насущний замісить кровавим потом і сльозами»? Виходить, чужі історики мудріші за наших? З писань наших істориків скидається на те…Значить, воістину мав рацію Великий Кобзар: «Як німець покаже та до того й історію нашу нам розкаже»! Тоді чим займаються місцеві «фахівці»? Тільки державний хліб даремно жують?

Нарешті Задорожний з його глибокими і широкими знаннями української історії у гарячій дискусії на засіданні «Просвіти» закинув усусусам…«колаборантство» на користь Австрії. Краще б «фахівці» пояснили йому, що за ухвалою Головної української ради (ГУР) у Львові як військово-політичної репрезентантки галицького українства на початку серпня 1914 р. і було вирішено створити УСС для підтримки Австрії у війні проти Росії. Якби опонент знав це, то не опустився б до того рівня, до якого опустився.   

Досі в ходу правдивий за суттю вислів ідеологічно чужого нам діяча: «Теорія стає матеріальною силою, як тільки вона оволодіває масами». Отож коли результати наукових праць, розвідок, конференцій, досліджень і т. д. місцевих «фахівців» так легко програють «аматорсько-популістській думці щодо важливих проблем історичного минулого», то, погодьтесь, винні не «аматори». Тим паче не варто одному з «фахівців» хвалитись, ніби лише він «боровся з фактичною сваволею у ставленні до історичної пам’яті». Амбітне самохвальство, демонстративна поза не додає авторитету.    

Відома істина: «Ворог мого ворога – мій друг». З одного боку, пропонований для відновлення «Лицар» може стати, образно кажучи, символічним, але промовистим заборолом супроти агресивної путінської політики, а з другого боку – речником і виховником українського патріотизму під гаслом «Геть від Москви!», нашої державної незалежності та християнського милосердя. Тому Дрогобичу, де влада гарно реконструювала центральну площу Ринок і взялася ремонтувати вулиці, дуже на часі  збірний «Лицар волі». Саме збірний, а не з чиїмось конкретно лицем, аби притягав у своє силове поле не тільки українців. Найлогічніше спорудити скульптуру на місці «Лицаря у зброї». Надалі його треба називати саме так – «Лицар волі». Вимріяної, вистражданої, скропленої кров’ю, засіяної кістками десятків героїчних поколінь борців волі, яка прийшла в Україну 24 серпня 1991 р.

Коли ж, однак, буде на те воля громади, мотивоване рішення компетентного оргкомітету, то «Лицарю волі» можна надати окремих рис для підкреслення його українськості. На постаменті варто викарбувати два написи: «За Україну», а під ним повторити латинський: «Pro pатrіа». Проте назагал «Лицаря волі» слід відновити як історичну пам’ятку старого Дрогобича з одночасним відновленням функції збирача добровільних пожертвувань для допомоги, і передусім – воїнам-«атовцям» та їхнім родинам. Хто-хто, а вони на собі відчули, якою смертельною загрозою є путінська Росія для незалежної України. В такому разі силове поле «Лицаря волі» стане ще притягальнішим. Воно перетворить його, як колись «Лицаря у зброї»,  на об’єднавчий символ для всіх дрогобичан, незалежно від національного походження та конфесійної приналежності, на центрову фіґуру міських урочистостей і важливих подій, зрештою на екскурсійно-туристичну фішку Дрогобича.      

Слава Богові, ми рухаємось усе дальше туди, на Захід, де, як писав Іван Франко, «видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали». Лиш борімось, не хилімось! І ще. Пригадуєте, як у 1989 р. львів’яни щодня несли квіти до місця майбутнього пам’ятника Тарасові Шевченку, єднались у могутньому пориві до волі і свого добились? То скористаємось їхнім досвідом?

 

Роман ПАСТУХ.             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: