Людина, яка стала дзеркалом епохи

Людина, яка стала дзеркалом епохи

Людина, яка стала дзеркалом епохи

 

Мирон Бучацький – яскравий виразник епохи революціонерів дев’яностих. У ньому й далі вирує революційний дух, незважаючи на те, що за спиною – вісімдесят. У його жилах тече шляхетна кров одного із найдавніших українських родів гербу «Абданк» (тяглість від1260 р. до сьогодні), представники якого на історичних зламах мусили бути на передових позиціях – з мечем чи з гострим словом.

У 1430 році в бою з татарами Сартака загинув гетьман руський коронний Михайло Бучацький і був похований у родинній каплиці Бучацьких у Львові, яку прибудувала до храму (тепер – катедральний собор Римо-католицької церкви) внучка Анна.

У кінці вісімдесятих невисокого зросту, худорлявий, вулканічного темпераменту лікар із Трускавця М. Бучацький буквально вривається на сцену суспільно-політичної драми в Україні й починає грати не якісь другорядні ролі в масовках, а навіть ті, від яких у подальшому залежатиме драматургія розвитку загальнонаціональних подій. Політична діяльність Бучацького починається зі створенням у Трускавці Товариства української мови імені Тараса Шевченка, згодом – Народного Руху України за перебудову, пізніше – «Меморіалу» імені Василя Стуса. Саме на посаді голови Дрогобицької міськрайонної організації «Меморіал» він став ініціатором розкопок у Дрогобичі, на території колишньої катівці НКВД на вул. Стрийській, 3. Їхні результати спричинили такий міжнародний резонанс, що спокійно могли лягти в основу процесу «Нюрнберг-2» над комуно-більшовицьким злочинним режимом, якби такий розпочався. Активно допомагали помічники Ярослав Гладкий та патанатом Ільницький.

Розкопки проводили на подвір’ї і території саду, де викопали 486 останків закатованих галичан. І ці кістки та скелети, черепи з отворами від куль стали безмовними свідками небаченого злочину проти людства. Щоби побачити жахіття, творені комуністичною московщиною, до Дрогобича приїжджали українці та неукраїнці з Німеччини, Британії, Франції, США та Канади, фотографії про цю подію з’явилися на перших сторінках найвпливовіших світових газет і стало зрозуміло, що замовчувати криваві злочини комуно-більшовицького режиму не вдасться. Та, на жаль, жодна із дрогобицьких газет не назвала прізвища Бучацького, як організатора розкопок. Його прізвище прозвучало в газеті «Известия» під заголовком «Страшнее быть не может».

Та Бучацький не був би Бучацьким, якби в такій ситуації не пішов у наступ. Від імені «Меморіалу» він почав вимагати в Кабінету Міністрів УРСР документ про те, що це — злочин НКВД-НКГБ в період правління комуністичної партії. Звісно, Кабмін зволікав, як міг, але холеристичного темпераменту Мирон Бучацький пригрозив, що влаштує цвинтар перед стінами Верховної Ради УРСР – вистелить трунами перед нею всю площу. До того ж, на засіданні «Меморіалу» йшла мова про ймовірні самоспалення в разі, коли влада відмовиться виконати вимоги. Звісно, хтось доніс, бо за тої системи не було організації, в яку КГБ не вкоренило б свою агентуру. Подіяло! Документ за підписом голови Кабміну товариша Фокіна з’явився. Щоправда, формулювання трішечки пом’якшили, записавши, що жертви закатовані в період сталінщини, а не в період правління компартії. Та все ж був створений небачений досі на пост-комуністичному просторі прецедент – діюча комуністична влада сама засвідчила про свої ж злочини.

Цей документ і справді міг би стати підставою для започаткування процесу «Нюрнберг-2» про злочиникомуністичного режиму супроти людства. Та хоча такий процес не розпочався, вже не вдалося тоді діючій комуністичній владі приборкати всенародний гнів, який викликали розкопки біля катівні НКВД  у Дрогобичі та інших містах Галичини. Хвилі багатотисячних вічів накрили Україну від Заходу до Києва, перекинулися через Дніпро й попрямували далі на Схід. «Імперія зла» затріщала, й хоча «скрепи русского мира» в ній були ще доволі сильними, тріщини  вже з’явились, ставали щоразу більшимий спонукали до розриву її частин. Розкопки, ініціатором яких став Бучацький, зіграли в процесі розвалу СРСР не останню роль. Коли згодом українці йшли на референдум, щоб проголосувати за незалежність, перед очима багатьох із них були картини жахіть, вчинених зайдами із «імперії зла» у Дрогобичі та в Галичині загалом. Не допусти, Господи, щоби таке повторилось знову!

Та імперські «скрепи» таки були сильними. Вони вкорінені вжиття українців настільки глибоко, що деякі із них ще не викоренені й досі. Одним із таких «скрепів», як це парадоксально не виглядає для ліберального європейського розуму, є російське православ’я. «Імперія зла» змусила величезну релігійну структуру прислуговувати їй у здійсненні тиранічних, почасти й надзвичайно кривавих планів. На Галичині, де до приходу совітів православ’я фактично не існувало, його впроваджували насильно ледь не так, як заганяли людей до колгоспів.Однак знищити УГКЦ московському режиму не вдалося, й  укінці вісімдесятих років Церква почала виходити із підпілля. Мирон Бучацький, будучи греко-католиком за віросповіданням, активно включився в її відродження. Він став ініціатором створення підпільного Комітету захисту УГКЦ, до складу якого увійшли Олександр Поживатенко, Василь Канюк, Зенон Торський. Це він написав петицію в тодішній Тернопільський облвиконком щодо повернення Почаївської лаври законним власникам оо. Василіанам. Та поки влада думала над відпискою, «московські тітушки» в рясах захоплювали нашу святиню. Подібною була ситуація й після звернення пана Бучацького в Ужгородський облвиконком щодо протиправного захоплення Московським патріархатом Мукачівського монастиря, що також належав оо. Василіанам.У самому ж Ужгороді Василіанський монастир протиправно відібрали й пристосували під один із факультетів університету. Водночас М. Бучацький подав до суду позови щодо протиправного захоплення храму УГКЦ в Кульчицях та інших.

У боротьбі за відродження УГКЦ Мирон Бучацький став релігієзнавцем достатньо високого рівня. Пізніше він опублікував у бюлетені «Трибуна виборця» (ч. 1, 23 червня 2001р.) велику статтю «Московське православіє в Україні – Дамоклів меч над нашою духовністю і державністю». Прочитавши її, патріарх УПЦ КП Філарет ніяк не міг повірити, що автор не має спеціальної освіти, здобутої бодай у духовній семінарії. До нього вийшов один із єпископів і запитав: «А яку духовну семінарію ви закінчували?» Ця стаття, до речі, на сьогоднішній день, мабуть, ще більш актуальна, ніж на початку третього тисячоліття.Тож нема нічого дивного, що в 1989 році Мирон Бучацький став членом Української Християнсько-Демократичної Партії; з 1996 року до січня 2002 — першим заступником, у січні-грудні 2002 — в/о голови УХДП.

До речі, у 1989 році він організуваву Трускавці велелюдний мітинг для розкриття знущань комуністичного режиму над галичанами – вивезення в Сибір, запроторення у тюрми за будь-яким нікчемним доносом тих чи інших «сексотів». І вперше публічно всіх присутніх на мітингу привів до молитви «Отче, Наш», і попросив присутню громаду міста проголосувати за Греко-Католицьку церкву у Трускавці, й усі одностайно проголосували за УГКЦ.

Мирон Бучацький надзвичайно рішучий і здатний на непередбачувані вчинки. Знаючи, що мама видатного українського поета, письменника, журналіста і правозахисника Юрія Литвина живе в напіврозваленій хаті, він вирішив до дня народження сина, вбитого в тюрмі, збудувати будинок. Місцеві дивилися на нього, немов на якогось вар’ята, та він на пожертви, зібрані «Меморіалом», купив будівельні матеріали, сам викопав траншею під фундамент і залив його  до дня народження Юрія Литвина 27 листопада 1991 року, а в серпні 1992 року будівництво вже було завершене, й мати видатного правозахисника Надія Парубченко-Литвин отримала будинок у подарунок і назвала М. Бучацького своїм сином перед камерами телевізійників. На його посвяченні був присутній Михайло Горинь та інші співкамерники Литвина.

Та парадокс полягав у тому, що все це він робив у вільний від роботи час. А найбільше відомий пан Бучацький власне як лікар, кандидат медичних наук. 1966 року закінчив Львівський медичний інститут.Працював головним лікарем Угнівської дільничної лікарні та лейтенантом медичної служби в армії.У 1984 році захистив кандидатську дисертацію. Коли був обраний депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання,входив до складу президії Львівської обласної ради, був заступником голови депутатської комісії з питань охорони здоров'я.З 1990 року працює  отоларингологом у медичних установах Стебника і Трускавця.Протягом 1990—1994 років завідував трускавецьким міськздоровідділом.1993 року отримав болгарський, німецький та чеський патенти на стереотаксичний комплекс нейрохірургічних та отоларингологічних приладів.Вийшло друком його 40 наукових робіт, зареєстровано 8 авторських свідоцтв.

Як зазначив у вступній статті до другого видання тематичного збірника дослідних праць з медицини М.Бучацького доцент Й. Федечко, усього за якихось 14 років – від 1970 до 1984 р. – М. Бучацький дістав у скупої на визнання радянської патентної системи цілих сім авторських свідоцтв (!) на ЛОР- і нейрохірургічні прилади. Він наголошує на тому, що тодішня держава продала за невідому ціну кілька цих патентів до НДР, Чехословаччини й Болгарії, залишивши винахідника без гонорару і позбавивши його підтримки, яка могла б поставити винаходи на промислову основу у своїй країні.

На особливу увагу заслуговує стереотаксичний метод в отоларингології та нейрохірургії.В цьому винаході здійснено і фіксовано вперше у світовій практиці точку входження пучка рентгенівського променя, наприклад, у лівий слуховий прохід (кісткову частину) і вихід цього променя через середину кісткового слухового проходу правого вуха і фіксації цієї прямої на рентгенівській плівці у вигляді точки. Тобто вперше впіймано і зафіксовано вхід і вихід рентгенівського пучка (напр. 4×4мм) через досліджуваний об’єкт і фіксація цих точок на рентгенівській плівці. Фактично опис кожного із винаходів Мирона Бучацького розпочинається словами «вперше у світовій практиці». А це свідчить, що він – непересічний науковець.

Дивно, як такому науковцеві ще вистачало часу на громадську роботу. Він був головою Трускавецької міської організації «Клуб виборців». Працював помічником-консультантом народних депутатів України Ігоря Осташа та Степана Хмари. Був співорганізатором Української Національної ради в час президенства Віктора Ющенка. П’ятдесят років співав у народній хоровій чоловічій капелі «Бескид»  під керівництвом професора С. Стельмащука табув солістом. Був організатором 12 з 17 осередків Товариства української мови імені Т. Шевченка у Трускавці, особисто займався створенням 10 осередків Руху в Трускавці та 5 осередків Руху у Дрогобицькому районі. Ініціював реставрацію могили Українських Січових Стрільців у Трускавці, своїм коштом встановив пам'ятні таблиці на катівнях НКГБ в Перемишлянах та Дрогобичі. Розшукав місце поховання та встановив разом із родиною Крушельницьких пам’ятний хрест на Лук’янівському цвинтарі в Києві на місці поховання групи Косинки, в тому числі й Крушельницьких. З 90-х років минулого століття знайомий із шляхетською родиноюгербу «Сас»  священика Євгена Гарабача та їмості Марії Гарабач із Мюнхена, що походять з Уличного та з’явились у Трускавці в період розкопок у Дрогобичі й самі розшукали керівника розкопок. При знайомстві пані Марія запитала, як його батька по-батькові. Відповів – Григорович. Вона посміхнулась… Було видно, що пані Марія  про нього щось знала. Через якийсь час помер о. Євген Гарабач і Бучацькому довелося організовувати його поховання. Згодом померла їмость Марія Гарабач, і знову Бучацький брав участь в організації похорону. На могилі встановили дубовий хрест, а пам’ятник Юрія Змієборця з гербом «Сас» пізніше встановила родина Гарабачів. Це – символ боротьби славної роду з одвічними ворогами України. Як виявилося пізніше, Марія Гарабач була секретарем Степана Бандери до його ув’язнення.

М. Бучацький є засновником і редактором інформаційного бюлетеня «Трибуна виборця» в  Трускавці, у якому висвітлював протиправне захоплення державного майна – санаторно-курортних установ «Кристал», «Алмаз», «Рубін», «Бескид», «Шахтар» і перетворення їх у так звані акціонерні товариства в той час, коли закону про акціонерні товариства в Україні не існувало. Такий нахабний грабунок призвів до ознак фактичного позбавлення кожного трускавчанина, який отримав майновий сертифікатна суму 52 600 доларів!!! 

У 2016 році обраний головою Українського Шляхетського Товариства.  Ініціював видання альманаху «Шляхта Руси України», редактором якого він є з 2013 року.

Ми раді вітати цю дивовижну людину із 80-річчям і зичимо йому ще довгих років активного і творчого життя.

Іван Швед, Любомир Сікора

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: