Чи засяє сонце? або Про роман із пророцтвом

Чи засяє сонце? або Про роман із пророцтвом

Чи засяє сонце?

або Про роман із пророцтвом

 

Буває таке, що прочитаєш книгу за три вечори, а відгук про неї пишеш три місяці. Саме так сталося із сатиричним романом Єлизавети Мельниченко «І засяє сонце». Прочиталася вона, тобто цей роман надзвичайно легко і з якимось здивуванням. А от відгук я починав писати кілька разів. І не те щоб аж три місяці писав – більше. Двічі по три…

   Не вистачало мені чогось – не знаю чого, бракувало цілісності вражень, емоцій та логіки, не складалося все до купи і не трималося тієї купи, не в’язалося у вузлик, не нанизувалося на єдину нитку – не червону, звісно. А чому так? – невідомо. Якось важко було зрозуміти, важко уловити причину отакого тривалого процесу осмислення прочитаного, неможливо було просунутися у писанні далі третього абзацу.

Щось воно не те з цим романом, якийсь він нестандартний, якийсь не такий, думалося мені. І головні герої в ньому аж надто схематичні, і сатира присутня тільки в одній сюжетній лінії, і цілісності бракує, і герої схожі на роботів – надто однаково вони поводяться і розмовляють… Але написала роман відома журналістка, спеціаліст з міжнародного права, експерт у питаннях культури, дочка відомого математика, жінка із залізною логікою…Ну, не може ж такого бути, щоб вона прийшла до читача із твором недосконалим, незрозумілим навіть досвідченому читачеві, яким я себе вважаю. Із такими думками я знову і знову відкладав справу написання відгуку «на завтра» і чогось очікував, на щось сподівався. Просвітлення? Відкриття? Дня, коли насправді засяє сонце?

            Виявилося, оце недавно, що я чекав виборів Президента України. І тільки після оголошення їх результатів пазлики моєї уяви склалися у картинку. Виявилося, що у романі, написаному у 2017 році і підписаному до друку третього березня 2018 року є пророцтво. І не просто пророцтво, а з математичною точністю прорахований прогноз, який уже здійснився. З чим вас і вітаю. Точніше, не з тим, що відбулося, а з приходом у літературу талановитої письменниці, яка має дар передбачати події. Але про все по порядку.

            Одна із сюжетних ліній, саме та, у якій елемент сатири відсутній, починається у наш час на Савур Могилі. Троє українських добровольців обороняють рідну землю від москальської орди. Але сили нерівні. Наші воїни мають тільки стрілецьку зброю, а їх обстрілює артилерія. Потужний вибух снаряду поруч із укриттям накриває хлопців і… вони потрапляють зі своєю табельною зброєю на іншу війну – у часи Київської Русі. Наші предки під проводом Захара Беркута обороняють там Батьківщину від монгольської орди. А мужні переселенці із майбутнього – троє героїв-добровольців включаються у боротьбу і допомагають знищити монгольський табір. Паралелі із сьогоденням очевидні. Але не це головне у романі.

            На перший погляд усе, що відбувається у другій сюжетній лінії – повний абсурд. Підштовхує до цього і сама авторка, яка попереджає, що «Усі події, описані в цій книзі, відбуваються в паралельній реальності. Будь-які збіги з реальними особами є випадковими».Як би не так, думає читач, зустрічаючи на сторінках суто українські імена героїв нашої української сучасності, нашого ХХІ століття: БенюІзраїлевичаКріка, титульного олігарха Моню Драхлевича, він же Котяра, він же Сам, Батю Пахана з його золотим унітазом, міністра оборони Самсона Величка, Піню Плішивого, Зяму Футболецького, Шмуліка Якобу. До речі, всі вони, крім міністра оборони та Баті, бо той тимчасово перебуває в Ростові, входять до Олігархічної Ради, яка приймає всі найважливіші рішення у державі і традиційно засідає під куполом за шестикутним столом. Шостим за тим столом раніше засідав Мотя Бородович, якого несподівано для всіх одного сонячного ранку призвав Інтерпол. Парламент чи кабмін, незрозуміло, чи то ще якесь гібридне нетрадиційне владне утворення у олігархаті, який уже побудовано в Україні, називається у романі дивним і незрозумілим для нас словом «Дерибан».

            У минулі часи, які ще багато хто з читачів не встиг забути, надзвичайно популярним був лозунг – «Доженемо і переженемо Америку!». Так от, олігархат в Україні, яка у книзі офіційно воює з москалями, досягнув неможливого – хоч у чомусь обігнав американців. Бо якщо у США є один Білий Дім, то у нас їх аж три. Це маєтки трьох олігархів, побудовані поруч із виходом до мальовничої водойми. Але про то я згадав між іншим, побіжно.

            Не втримаюся, не можу втриматися, щоб тут не процитувати кілька абзаців із книги:

  • Наша проблема – це добровольці, тобто особи, які поїхали на війну, не дочекавшись призову до армії… Що у них у головах – незрозуміло. Готові воювати безкоштовно, просто заради визволення України від кацапського нашестя. Нічого хорошого від цих осіб… нам чекати… не чекати… не доводиться…

Величко закочує очі і напружує всі свої розумові зусилля, щоб зібрати слова докупи. Слів багато, а потрібно ж якось скласти з них речення.

  • Мене ось це й дивує, – встряє в доповідь Величка Піня, – невже цих добровольців ніхто не фінансує? Ось так, у шортах і шльопанцях, без зарплати зірватися і поїхати на Донбас, вибивати кацапських найманців з України. Не розумію як це можна за безкоштовно…
  • А як ти можеш на такому розумітися, – кидає Піні Бен Ізраїлевич. – Вони ж батьківщину захищають. Ось у тебе, наприклад, історична батьківщина – Близький Схід, громадянство України і біс тебе знає ще яке, а живеш ти у лондонах. Ось кого в разі нападу ти підеш захищати у шортах і шльопанцях? Га? А нікого. Бо немає в тебе батьківщини.
  • Ви бодай помовчали б, Бене Ізраїлевичу. Адже й ви самі – теж безрідні… – стомлено відповідає Піня.
  • Гаразд, нехай цей гой далі доказує, – перебиває їх Шмулік, знову киваючи Самсону Величку.

Наведений фрагмент діалогу стосується доповіді міністра оборониС.Величка на Олігархічній Раді.

            Але все це таке… Випадкові збіги з реальними особами…

            Найкрутішим героєм роману, безперечно, є Бен Ізраїлевич. Прямо про це авторка не говорить, але завжди звертається до нього та згадує його по імені-батькові. Бен Ізраїлевич має свої власні ЗМІ, армію приватних головорізів, Беня-Банк та домашнього скомороха ІзюЗєльонкіна. Ізя постійно ходить у специфічній кольоровій шапочці із дзвіночками і йому дозволено говорити все. Навіть правду. І ось!.. Ви ж чекаєте з нетерпінням про головне, про оте пророцтво у книзі – правда ж? То я вам скажу неодмінно, але спочатку про інше.

            Наша держава вже тривалий час не те, що не рухається вперед, не те, що топчеться на місці, але відкочується у своєму розвиткові, зокрема економічному та культурному, назад. Бо ота невизначеність, напівправда, смикання зі сторони в сторону на світовій арені нічого доброго принести не можуть.

За даними статистики, половина громадян України добре ставляться до росіян. І це у часи війни, коли кацап уже п’ять років топчеться по нашій землі, убиває наших захисників, плюндрує наш авторитет у очах світової громадськості, створює образ бандерівця-канібала у очах російських телеглядачів, анексував наш Крим… А звідки таке добре ставлення до «воріженьків» у величезної частини наших співгромадян? Та все від нашої з вами влади, скажу я вам. Бо офіційно у нас війни нема.

Потяг Львів-Москва курсує щоденно, малоросійський «Інтер» та інші ворожі телеканали прославляють совіцький союз та його «перемогу» у боротьбі проти власного народу, сотні тисяч українців заробляють на життя у московії, кум вождя рашизму, не маючи на то жодних офіційних підстав, веде переговори з головним рашистом невідомо про що, і це подається у пресі як благо для держави… 9,4% державних шкіл в Україні є російськими, а серед приватних шкіл, і це страшно, таких аж 41,1 відсоток. Русифікація дітей та молоді через мультики, нібито українські серіали, музичні канали, концерти, дискотеки, нічні клуби, «Русскає радіо» та інші FM-киіде повним ходом. Торгівля із загарбником ведеться як офіційно, так і контрабандними методами… А наша влада вигадує то АТО, то ООС, то ще Бог знає що, замість того, щоб назвати війну війною. Бо ж насправді іде справді священна війна! Але це тема для іншої розмови.

Для того, щоб рухатися вперед, потрібно спочатку визначити: де ми є? Ні, не в глибокій ду… Вибачте. Для більш конкретного визначення місцезнаходження нам потрібна загальноприйнятна система координат, яка би показала і нам, і світові, і небесам, що ми знаємо свої координати (x,y,z – тут немає помилки, це латинські букви – пояснюю не для математиків), що ми визначили свій вектор руху, що всі, хто нам сприяє – наші друзі, а хто перешкоджає – вороги. Так от, дочка великого математика, оригінальна письменниця Єлизавета Мельниченко у своєму сатиричному романі «І засяє сонце» (Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2018. – 208с.) намагається намалювати оту саму систему координат, систему, у якій ми живемо-існуємо-боремося-перемагаємо. Її герої – то такі невідомі (відомі) у складних формулах і рівняннях з багатьма невідомими, у математично-економічних життєвих задачках, які ми, українці, маємо розв’язати. Єлизавета Ігорівна ніби пропонує для нас власний універсальний алгоритм вирішення правильно сформульованого завдання, ніби будує для нас блок-схему, в яку ми можемо вставляти свої дані і отримувати потрібний результат. Саме звідси, як на мене, ота певна схематичність роману. Оте загострене бачення причинно-наслідкових зав’язків у ньому. Ота однотипність героїв. Бо, правду кажучи, усі наші олігархи подібні. Бо збагатилися вони за рахунок народу, обдуривши та обікравши кожного з нас – через сертифікати на майно та землю, через тарифи на енергоносії, через приватизацію надр… Бо нація, культура, історія, мова, інтелект – для них це поняття незрозумілі і ворожі. Бо всі вони не мають, що захищати – не мають батьківщини. Можна міняти обличчя, але суть не змінюється. Певно, показати саме це і було основним завданням (надзавданням) авторки при написанні цієї книги.

Ось і все, на що я хотів звернути увагу шановних читачів. А до нечитачів і звертатися не хочеться. Бо яка шана може бути до тих, хто не читає?

Що ви кажете? А-а-а-а-а-а… Про пророцтво! Ледь не забув!

Титульний олігарх Моня Драхлевич Котяра заздрить Бену ІзраїлевичуКріку по чорному тому, що не він, а Беня придумав вічний двигун – механізм для вічного заробляння грошей – Беня-Банк. Адже цей банк дає кредити підприємствам того ж таки Бена Ізраїлевича, а ті кредити не віддають. Для того щоб велетенська установа, до якої прив’язані більшість підприємств України не збанкрутувала, а це б стало національною катастрофою, Дерибан щороку приймає рішення про виділення кількох мільярдів доларів із бюджету держави для порятунку Беня-Банку. І так по колу. Так от, коли заздрощі титульного олігарха проявляються аж занадто грубо, Бен Ізраїлевич, на зло противнику, приймає рішення висунути на посаду Президента свого скомороха у яскравому капелюху із дзвіночками ІзюЗєльонкіна.

А що було далі – читайте.

І на завершення ще одна інтрига: коли процес із висуненням кандидата в президенти уже став незворотнім, Бен Ізраїлевич зі страхом виявив, що Ізя– недурак. Для азартного чоловіка це стає викликом і стимулом для подальших афер. Але про це ми вже, сподіваюся, прочитаємо у нових романах цікавої та неординарної письменниці Єлизавети Мельниченко.

 

Василь Кузан

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: