Бузина росте на іншій оборі…

Бузина росте на іншій оборі…

Бузина росте на іншій оборі…

 

Хто на всій Дрогобиччині, не кажучи вже про Дрогобич, не знає Романа Пастуха? Поет, письменник, публіцист, журналіст, краєзнавець, топоніміст, громадський діяч, франкознавець… Всіх титулів годі й перелічити! Отож, приємно мені, що така знана особа згадала й про мене у своїй публікації – бодай критичним чином. А дісталося мені від видатного дрогобичанина за те, що свого часу відредагував полемічну статтю відомого краєзнавця Петра Сов’яка, у якій останній мав сміливість не погодитися із думкою Романа Пастуха.

На той час подібне редагування входило у мої професійні обов’язки, а, крім того – це ще й обов’язок громадянський, позаяк згадана стаття Петра Сов’яка, на мій погляд – певна дещиця вкладу в науку. Аби не бути голослівним – спробую довести. Але перш, ніж це зробити, нагадаю читачеві деякі особливо промовисті аспекти дискусії між двома зазначеними дрогобицькими краєзнавцями.

За твердженням Романа Пастуха, 50 населених пунктів під назвою «Катеринівка», могли залишити араби. Пряма мова: «До цієї ж основи близькі вже згадане прізвище Котормус і ще 50 населених пунктів Катеринівок… ці топоніми могли залишити в Україні ті, хто колись були тісно пов’язані з портом Котор у сучасній Чорногорії. Наведені назви свідчать на користь тривалого існування у давнину албансько-моравського шляху маврів (арабів)».

У відповідь на це Петро Сов’як вирішив з’ясувати, коли ці Катеринівки були засновані, і коли закріпилися за ними відповідні назви. Виявилося, що все це відбувалося значно пізніше за ту історичну добу, у яку була можливою хоча б якась арабська експансія на відповідні території.

Як ці речі коментує Р. Пастух у своїй останній статті на відповідну тему? А ось як: «Замість розвитку дискусії навколо прізвища Котермак із публікації аж випирає прагнення довести, що «згори все-таки моє», і фертик! Подібно в одному анекдоті жінка сварилась із чоловіком і топилась, але на його рятівну руку з берега: «Стрижене!» вперто кричала з води: «Голене!» і потонула, а не визнала чоловікової правоти».

Кажучи інакше, Роман Пастух – цього разу вже у саркастичній формі – не прямим чином продовжує наполягати на тому, що всі Катеринівки – «арабський фрактал», як і на тому, що нібито назва смт. Мединичі походить від арабської Медіни, а назва смт. Пальміра – начисто арабська, топонім – Гавран – також і таке інше. Нагадаю, як коментував ці гіпотези Петро Сов’як: «Топонім «Гавран» означає «крук» – у перекладі із хорватської мови (а не з арабської – як би того не хотілося моїм опонентам). Пам’ятаєте хорвата Гавранчича із Київського Динамо? Споріднені слов’янські слова: українське «ґава» і церковнослов’янське «вран» (крук)… І Мединичі до арабів стосунку не мають. Між Мединичами і Медіною занадто велика різниця – і не лише географічна. Про це свідчить насамперед давньоруське ймення «Мединич», засвідчене у Новгородських грамотах [В. Кирій, Л. Сікора, «Етногенеза Русинів», с. 831]. А щодо арабської мечеті у Мединичах – тут авторові потрібно б послатися на відповідні джерела, аби читач міг судити про їхню достовірність, адже ця інформація наразі виглядає як цілковита авторська вигадкаТе ж саме слід сказати про Пальміру – це грецька назва сирійського міста Тадмор. Араби свій Тадмор на своїй мові «Пальмірою» ніколи не називають. Отож, смт. Пальміра на Черкащині (Золотоношський р-н) до арабського світу жодного стосунку не має».

Потрібно б визнати, що помилки з Катеринівками, з Пальмірою та Мединичами, яких припустився Костянтин Тищенко (а за ним – і Роман Пастух), це – чисто школярська необережність у твердженнях, що зовсім не пасує жодному видатному ученому (зокрема, і К. Тищенку), а тим паче – краєзнавцеві (зокрема, і Р. Пастухові), адже краєзнавці – саме ті люди, які краще за інших розуміються на питанні хронології заснування населених пунктів та присвоєння їм існуючих на нинішній день назв.

За подібних умов, Романові Пастухові пасувало б вибрати одну із двох можливостей: або мовчати, або спробувати довести власну думку, вдаючись до ґрунтовних наукових аргументів фактологічного характеру. Роман Пастух вибрав не те й не інше – «третій шлях», який полягає у намаганні, вдаючись до суто ораторських засобів ведення полеміки, скомпрометувати свого опонента та тих, хто підтримує його позицію. Зокрема, він спробував знайти щось абсурдне (як на власне бачення) у науковій аргументації Петра Сов’яка. У підсумку таки знайшов. Як стверджує Роман Пастух: «Кінцевий висновок другої статті-відгуку нібито П. Сов’яка «Як Катербург…» у порівнянні з першою дещо скоригований. Тут прізвище Котермак, а на буковинському діалекті – котернак, вже означає…«пасовище». Нехай. Але як тоді прифастриґувати «пасовище» до «колінкуватої росли-ни-покруча»? Що, посіяла баба на городі мак, а вродилось…пасовище?»

Якщо для Романа Пастуха між пасовищем та колінкуватою рослиною-покручем не існує жодного логічного зв’язку, то для кожного звичайного пастуха, який пасе худобу, а не щось інше, такий зв’язок, думаю, буде цілком очевидним.

На пасовиськах виростають поодинокі деревця. Подекуди їх тут зовсім не мало. Це, як правило, «котермаки» – звичайно ж, не макові. Кожне із них мало б шанс стати нормальним деревом, якби ця ж таки худоба постійно не об’їдала його молоді галузки. У бойківському діалекті більш поширена назва таких колінкуватих рослин-покручів є дещо іншою – «крак». Саме від неї походить назва Кракова, яка не етимологізується на основі польської мови. А це є, очевидно, свідченням того, що варіант «котермак» має не бойківське, а фракійсько-іллірійське («волоське») походження, що й підтверджується наявністю назви «котернак» у буковинських діалектах. До речі, саме такі пасовиська у бойківському діалекті мають свою назву – «краковець», саме вона лягла в основу низки відповідних топонімів («Краковець»).

За польськими легендами, місто Краків заснував князь Крак. Якщо ж було таке ймення чи прізвисько – «Крак», то теоретично могло бути у давні часи й ім’я чи прізвисько «Котермак», яке ні чим не відрізняться від попереднього за своєю семантикою.

Порівняймо це із подальшими міркуваннями Романа Пастуха стосовно паралелі котермак-котернак: «Далі. При чому тут «не бойківська» Буковина, віддалена від «бойківського» Дрогобича на сотні кілометрів? А при тому, що й «На городі бузина, а в Києві дядько»!». До речі. Араби мешкають від Дрогобича не до порівняння далі, аніж буковинці і все одно, декого це не зупиняє перед карколомними висновками…

То де росте бузина? Де та жінка, що тоне, імітуючи роботу ножицями? Бузина разом і з дядьком росте не там, де ви її шукаєте, шановний пане досліднику! Не буду вказувати прямо, де саме – здогадатися читачеві буде не важко. І жінка з ножицями тоне не там, де б вам хотілося це показати читачеві…

Тим часом у бойківських та буковинських діалектах можна знайти чимало спільної лексики. Якщо будете стверджувати, що це неможливо, у наступній статті наведу низку прикладів. Чим це пояснити? Буковина однозначно входила до ареалу фракійців. Українські учені-історики припускають, що цей ареал поширювався принаймні до Урича, петрогліфи якого вони відносять до фракійської культури.

Пригадаймо, як Петро Сов’як пояснює походження слова «котернак» у своїй статті про Катербург: «Слово може бути запозиченим із румунської, куди потрапило із місцевої дакійської. Може й мати іллірійське походження». Даки – галузка фракійців.

Чому не згадав Петро Сов’як про такий мікротопонім як Джурджівська гора у селі Сельці? Очевидно, тому, що не має власної версії його походження. Ставити досліднику це у провину – не логічно, адже про те, чого не знаєш, пасує мовчати. Коли ж Романові Пастухові неодмінно хочеться почути таку версію від котрогось із опонентів, висловлю своє бачення. На протилежному березі Дунаю від середньовічної фортеці Русе знаходиться румунське місто Джурджу (Giurgiu). Так румуни вимовляють ймення «Георгій» («Юрій»). Місто назване на честь Святого Георгія Переможця. Думаю, що назва «Джурджівська гора» має таке значення: «Гора Святого Юрія Переможця». Як відомо, серед найбільш популярних у галичан Святих Юрій Переможець практично – поза конкуренцією. Зокрема, на його честь названий катедральний собор УГКЦ у Львові та найдавніша церква Дрогобича – перлина бойківської архітектури… У румунів та молдаван, виявляється, Святий Юр не менш популярний, аніж у бойків, лемків та деяких інших субетнічних та етнографічних українських спільнот. Скажемо, поблизу кордону Молдови з Румунією та Україною знаходиться портове молдавське місто Джурджулешти, чия назва також носить ймення Св. Юра.

Звичано, Роман Пастух може запитати мене, як румунська транскрипція ймення Святого Георгія потрапила на Дрогобиччину? На це питання не буду відповідати надто широко – обмежуся тим, що ймовірність такого потрапляння внаслідок дрібних міграцій населення із сусідньої країни у сотні разів вища за ймовірність потрапляння до нас із арабського світу арабського ймення «Джурджи», яке зовнішньо майже збігається із румунським «аналогом», але має зовсім інше значення та походження.

Тепер спробую висловити свою думку на предмет цитування. Нагадаю, як на цю тему розмірковує Роман Пастух: «Таким способом ця «рука» самопіднеслася до висоти хвального авторитету («Мамо, нас хвалять люди!». — «Хто, доню?» — «Ви мене, а я вас!»)».

Поясню читачеві, що мається на увазі під метафорою «рука» – тут автор натякає, що, мовляв, В. Кирій не обмежився редакторською правкою, а доповнив статтю П. Сов’яка посиланнями на власні праці. Якби навіть це було й справді так, «самопіднесення до висоти хвального авторитету» тут ні до чого, позаяк об’єктивні посилання на власні праці не вважаються в науці не етичними діями. Тим більше, коли роль Кирія тут обмежилася лише доповненням посилання вказівкою на відповідну сторінку. Щоправда, якщо йдеться про посилання на такі власні джерела, де автор «віщає», немов «пророк», а не обґрунтовує свою думку, тоді це справді не етично. Можу запевнити читача, що у жодній науковій праці, до якої «доторкнулася моя рука», такої методи викладу матеріалу мій опонент не знайде – попри те, що таких праць не мало.

Роман Пастух скаржиться на те, що у статті про Катербург автор вдається до вигадок. Наприклад: «П. Сов’як приписав мені назву порту Котор на Балканах арабського походження».

Чи справді тут йдеться про безпідставну вигадку? Але ж у попередній своїй статті Р. Пастух стверджував: «Серед великого масиву українських топонімів іншомовного походження в Україні видатний київський мовознавець і поліглот Костянтин Тищенко виявив одразу кільканадцять із основою Котер- , Котир- , Котор- ці топоніми могли залишити в Україні ті, хто колись були тісно пов’язані з портом Котор у сучасній Чорногорії. Наведені назви свідчать на користь тривалого існування у давнину албансько-моравського шляху маврів (арабів) через албанський порост Рафу чи Русафу».

З наведеної цитати помітно, що автор вважає основу Котор- та назву порту Котор арабськими, позаяк зупиняється на висновку, що вони свідчать «на користь тривалого існування у давнину албансько-моравського шляху маврів (арабів)». Звичайно – це помітно тільки у тому випадку, якщо визнати наявність логічного зв’язку у наведеному реченні. Автор же має право сам оцінювати: є у його твердженнях логічний зв’язок, чи він тут повністю відсутній.

Наступне оскарження Романа Пастуха виглядає так: «він приписав мені міфічного араба Котера із Македонії».

Наскільки помітно зі статті про Катербург, ніякого міфічного араба Котера не існувало взагалі – про нього не може бути й мови. Але, очевидно, все ж, у чиїйсь науковій свідомості був гіпотетичний араб Котер – якщо я правильно розумію наступне твердження Р. Пастуха: «Нібито перша частина Котер- складного прізвища привідкрила нам своє обличчя. Як бути із другою частиною: -мак? Її так і кортить вивести від фракталу етноніма «македонці», котрі теж проживають на Балканах».

Нагадаю, що в цьому випадку всі зауваження П. Сов’яка стосувалися мовознавчої методології, відповідно до якої Р. Пастух виводить другий композит складного слова «котермак» («мак») від етноніму «македонці» – шляхом усічення кореневої основи останнього, що виглядає як анахронізм. Як пише П. Сов’як: «На основі подібної мовної процедури у Радянському Союзі виникло безліч назв великих підприємств та державних економічних організацій: Сільмаш (від «Сільськогосподарські машини»); Держбуд (від «Державне будівництво») тощо… На такий штиб у радянську добу теоретично могло виникнути й складне слово «Котермак», з усіченням кореневої основи «макед». Але Юрій Котермак жив у Добу Відродження – задовго до народження Маркса, який вигадав комінтернівські ідеї. Кажучи інакше, до 20 століття такої мовної практики утворення нових складних слів, яку пропонує мій опонент, не існувало у жодного народу! Анахронізм, колего!».

Чергове нарікання Романа Пастуха, наскільки я розумію, стосується попереднього випадку, позаяк звучить воно так: «він наділив мене деякими нібито моїми «міркуваннями» в стилі «радянської дійсності»…». Якщо Петро Сов’як і справді наділив Романа Пастуха такими міркуваннями, які він  у своїй статті «вивів на чисту воду», то це, очевидно, мало б відбутися поза межами газетної полеміки, адже із самої цієї полеміки складається враження, що Р. Пастух наділив цими міркуваннями сам себе.

Ще одна цитата із останньої статті Р. Пастуха: «Однак мене зачепило не це, а п’ятий за рахунком приписаний мені пасаж, немов «російський Кремль та Русь-Україна – тотожні речі...Важливо, що у самому Кремлі – тотожне бачення історичних реалій, яке свого часу заклала радянська ідеологія»…».

Звісна річ, Р. Пастух не стверджував, що Русь-Україна та Кремль – тотожні речі. На думку П. Сов’яка, такий висновок лише логічно випливає із наступної цитати Р. Пастуха: «досі проблему багатотисячолітньої історії українського народу… деякі доморощені дослідники продовжують обмежувати лише періодом чи то білих хорватів, чи то Русі-України, і не глибше... Можливо, цих дослідників далі тримає в цупких обіймах імпершовіністичний віршик російського поета: «Всєм ізвєстно, что зємля начінаєтся с Крємля»…».

Як не крути, але написане «на козячій шкурі» залишиться таким, яким воно було написане. Якщо у згаданій цитаті Р. Пастуха наявний фактор логічної послідовності, якщо це не імпресіоністичний пасаж, тоді тут автор проводить чітку паралель між думкою деяких «доморощених дослідників», що, мовляв, історія українського народу розпочинається періодом Русі-України та думкою російського поета-шовініста про те, що нібито «земля розпочинається із Кремля». І це не просто паралель, позаяк Р. Пастух виникнення першої думки ставить в залежність від існування другої («далі тримає в цупких обіймах»).

Як не крути, але у центрі першої із двох думок опиняється Русь-Україна, а в центрі другої – Кремль.

Щоправда, й таке можливо, що Р. Пастух мав на увазі, ніби для цих горе-дослідників не існує жодної різниці між Руссю-Україною та Кремлем. Якщо так, то про це потрібно було написати більш конкретно й зрозуміло, аби у читача не виникало оманливого враження – аби мимоволі «вода не лилася на кремлівського млина». Адже не секрет, що Кремль настійно претендує на привласнення нашої історії періоду Київської Русі. Не так вже й давно українська громадськість обурювалася спорудженням у Москві пам’ятника княгині київській Св. Анні, дружині Володимира Великого. Зрозумілі річ, обурювалася тому, що це був вияв привласнення нашої історії тією країною, яка у відповідний період часу являла собою не державу, а низку колоніальних володінь Русі-України.

А тепер про найголовніше: у полемічних статтях на сторінках «Франкового краю» Р. Пастух настійно позиціонує себе як реципієнта К. Тищенка – і не більше. Але тут слід мати на увазі, що реципієнт – не «муха на розі у вола», яка приписує собі бозна-які досягнення інших – така роль насправді суттєво обмежує компетенцію та всі можливі претензії. Кажучи інакше, переспівувач чужого не може авторитетно судити про предмет переспівування.

Звісна річ, наука – не чиясь приватна власність – кожен має право щось обґрунтовувати, виявляти чужі помилки, наводити промовистий фактологічний матеріал, робити відкриття, але – не «віщати» як «пророк», подаючи читачеві власні оцінки на предмет наукової глибини як щось «дуже мудре». Тим більше це не пасує реципієнтам. А тим часом Р. Пастух бере на себе роль третейського судді – виносить вироки: хто з учених «мудрий, далі нікуди», а хто – «осел». За браком місця – цитувати не буду – читач самостійно знайде відповідний матеріал у статті, на яку даю відповідь та у деяких попередніх. Якщо не маєш жодних власних напрацювань у відповідній галузі, як можеш об’єктивно оцінити тих, хто їх у ній має? Звісна річ, оцінити можна, але потрібно довести своє бачення – потрібно знайти помилки в «осла» і навести докази того, що «мудрого далі нікуди» звинувачують надаремно, для чого потрібно детально спростувати чужі аргументи. «Закидання ж шапками» – нічого не дасть. Про фахові досягнення К. Тищенка серед відомих науковців існують діаметрально-протилежні погляди і думка Р. Пастуха про нього нічого до них не додає, позаяк вона не міняє загального враження, що ця тема наразі залишається дискусійною. Інша справа, якби Р. Пастух знайшов якість переконливі спростування вагомих зауважень, що надходять з боку критиків цього мовознавця…

Щодо мого власного бачення цих розбіжних оцінок – гадаю, що тут справді істина лежить посередині, позаяк ранні праці К. Тищенка написані значно більш відповідально і значно менш епатажно за більш пізні. Втім, і моя ця думка також нічого не додає до вже відомого…

Віктор КИРІЙ

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: