Більшовизму — Нюрнберг -2!

Більшовизму — Нюрнберг -2!

Більшовизму — Нюрнберг -2!

Слава Ісусу Христу!

Переконаний: ми живемо на цій землі невипадково, а згідно із Божим промислом. Бо тільки українці, опинившись на межі між двома світами, здатні зупинити сатанинську навалу зі сходу і врятувати від неї Європу. Але якою ціною! Для скількох моїх одноплемінників цей світ погас задля того, щоб люди на нашій Землі могли жити під сонячним світлом! Його жорстоко погасили комуно-більшовицькі кати з імперії зла. Справа мого життя – робити все від мене залежне, щоби відбувся «Нюрберг-2», який би засудив злодіяння комуністичного режиму як злочини проти людяности. Бо поки цього не зроблено, зло продовжує свій сатанинський шабаш.

Щороку 14 липня громадськість колишньої Дрогобицької області в скорботі відзначає поховання 486 останків жертв 1940—1941-х та 1950-х років минулого століття. Цей жорстокий, нелюдський акт здійснила московська, шовіністична, імпер-комуно-фашистська тиранія катів-м’ясників, що безперервно триває майже чотири століття аж до сьогодні.  Ми, мешканці Дрогобиччини, не до кінця виконали свій християнський обов’язок, бо, за розповідями дрогобичан Гутнікевича та Снятинського, в криниці завглибшки 32 метри (140 на 140 см), що є в кімнаті цокольного приміщення будинку на вул. Стрийській,3, жорстоким способом утрамбовано приблизно 2 тисячі останків жертв комуно-більшовицького терору.

Ще одним мотивом моєї участі у викритті звірств «старшого брата» було те, що я народився 30 січня 1939 року, саме у 20 річницю Героїв Крут. У березні 1939 року, коли мені виповнилося півтора місяця, мій батько Володимир Григорович Бучацький (27 років), брат моєї мами Станіслав Тимофійович Мартинів, їхній побратим Петро Єдинак ходили в Закарпаття за покликом ОУН на допомогу Августину Волошину для відстоювання Закарпатської Республіки й повернулися через два тижні в обірваному вбранні та із синцями.

Тоді був надто складний міжнародний воєнно-політичний час, коли в результаті пакту Ріббентропа-Молотова два світові тирани Сталін і Гітлер почали ділити Європу. До початку війни 1941 року «брати Золотого вересня», тихцем арештовуючи деяких українських активістів, уже знищували їх у своїх катівнях, хоча це виглядало як просто зникнення окремих людей. Відтак 22 червня, в неділю, у рідному селі Свіржі біля церкви лейтенант НКВД Носинко арештував мого тата на очах у людей, які вийшли з церкви. Посадив на полуторку, на кузові вже сиділи привезені зі Свіржських Глібович арештовані Стах Тимофійович Мартинів і Петро Єдинак, яких видав Іван Михайлович Лучків. У понеділок після обіду мама понесла в Перемишляни передачу для мого тата, свого брата й Петра. На дверях у приміщенні, де утримували арештованих (з розповіді очевидців), мама побачила Галайка Лівонця, мешканця нашого села, який тоді в нової влади був міліціонером. Коли мама підійшла до Лівонця, якого добре знала, той відразу сказав: «Маринко, не шукай Владка, їх вже немає!» Мама з тягарем у серці повернулася до Свіржа. Шукала свого чоловіка і в Бібрці вже між трупами закатованих українців і там побачила таку картину: у великому котлі, скулений і зв’язаний колючим дротом, був зварений бібрецький адвокат. М’ясо та шкіра відвалювалося від кісток, голова набрякла, очі і язик вивалися. Коли німецький офіцер під’їхав сюди на коні, від побаченого він втратив свідомість і впав із сідла.

Це тільки преамбула «діянь» східних братів після «Золотого вересня».

Отож, такі самі події  одночасно відбувалися і в Дрогобичі, де звірства відбувалися в НКВД на вул. Стрийській, 3. Про ці події в усій Західній Україні з різних джерел суспільство довідувалося, але залякані мовчали, бо свої криваві сліди кати ретельно приховували. А щоб люди не чули криків, передсмертних зойків, енкаведисти вмикали мотори з відкрученою вихлопною. Крім того, окупанти мусили використовувати робітників із міського населення, які довозили продукти харчування і мали можливість дещо більше побачити й почути. Опісля про це вони розказували своїм близьким і знайомим.

Щодо розкопок у Дрогобицькій тюрмі, то журналістка п. Гладун, беручи інтерв’ю у мене щодо результатів розкопок, запитала, звідки я знав про всі це. Я відповів, що дещо мені розказав Гутникевич, а також Снятинський (стаття в міській газеті «Радянське Слово», автор Р. Пастух «Правду – і до кінця», від 29.04.1989 р). Через місяць Роман Пастух підготував цілу сторінку відгуків на цю тему. Авторами відгуків були Лев Висятицький, Марія Мацюрак, Григорій і Олександра Михаць, Михайло Дум’як і Федір Коник. Ця інформація та розповіді моєї мами про те, що витворяли з моїм татом, маминим братом і Петром Єдинаком, спонукали мене розпочати розкопки й отримати позитивні результати.

Відтак поширювалася інформація, що коли в Дрогобич увірвалися німці, то вони в усіх містах повідкривали катівні, а матеріали про це публікували в тодішній пресі.

Слід наголосити, що, коли я приїхав із Трускавця до Дрогобича на тракторі «Білорус» із  трактористом Зеновієм Кіндракевичем, ентузіастами Тарасом Сорокою, Олександром Поживатенком тощо, то першого же дня наш трускавецький десант у саду під яблунею за допомогою ковша розкопав три простріляні в чоло або потилицю черепи. Ці незаперечні кримінальні докази я подав прокурору Дрогобича Гукові й заявив, що це викопано під яблунею у саду на вулиці Стрийській, 3, де вказав Снятинський. При цьому я наголосив: «Ось вам підстава для відкриття кримінальної справи, хто це зробив». Коли ентузіазм дрогобичан щодня невпинно наростав, почастішали докори працівників міліції і КГБ із погрозами, що я намагаюся зробити наклеп на радянську владу.

Якось у неділю, коли розкопки не відбувалися, але було багато людей, двоє з переконливою претензією заявили, що не маємо документів на розкопки. Я різко відрубав: «Питання не до мене». «А до кого?» Я відповів: «До Горбачова». Після цього «наїздів» не спостерігалося. Згодом прокуратура відкрила кримінальну справу. Від ентузіастів, що бажали допомогти, не було відбою. За короткий час вдалося викопати з потайних ям 486 останків закатованих, у тому числі 46 черепів простріляних і проламаних, які лежали в окремій ямі без кісткового скелету. А куди поділися їхні тіла!? Фотографії скелетів, черепів, взуття, артефакти вбрання, дрібнокаліберні патрони. Гребінці підписані, хрести священників-василіан, бронзові, золоті коронки з місточками. Останні, за моїм письмовим розпорядженням, постійні працівники на розкопках Ярослав Гладкий і патологоанатом Володимир Ільницький ретельно протоколювали, а понад 200 коронок були в Ярослава Гладкого. Невдовзі Лесь Танюк, голова Меморіалу України, зняв мене з голови Дрогобицького Меморіалу й призначив Івана Сидора, який через декілька тижнів прибув до Гладкого, забрав золоті коронки (здається, 230 шт.) з метою розмістити в музеї. Гладкий передав йому протокольно. Оригінал документа був у Гладкого, як хранителя цінностей.

Опісля «Меморіал»  звернувся до лісництва, на пилорами, в столярні, майстерні. заготував належну кількість дощок, Відтак я виготовив сім екземплярів лекал, з яких шість роздав по майстернях, у яких робили труни 486 шт. Я. Гладкий і патологоанатом В. Ільницький розклали у 486 трун скелетні останки ( рахунок по головах), притому за моєю власною настирливою і безкомпромісною ініціативою і позицією, незважаючи на настирливі домагання «суспільства» негайно поховати останки, я твердо заперечив, вимагаючи отримати у відповідь від Кабінету Міністрів УРСР державний документ «Хто це зробив?» А тому підготував два суперМАЗи із спеціальним каркасом, щоб розмістити всі останки та відвести до Києва під Верховну Раду. Тільки погроза, що ми весь цей цвинтар розмістимо під Верховною Радою, змусила видати документ. Листом із Кабінету Міністрів мені було рекомендовано скласти проект цього висновку, що я і зробив: «Жертви закатованих і заритих у різних ямах 1941—1950-х років були результатом катувань і вбивств, вчинених НКВД КГБ під час діяння комуністичної партії».

Однак навіть поїздка до Києва делегації у складі М. Бучацького, С. Давимуки, І. Геля і В. Байси в Раду Міністрів УРСР, де начальник КГБ Галушка настирливо запевняв, що всі ті жертви є результатом вбивства радянських людей і євреїв місцевими бандитами, на доказ чого є газетні публікації якогось очевидця. Там же в присутності повного залу Кабміну УРСР, працівників КГБ я мав відвагу (сам не знаю звідкіля!) заявити, що це були не місцеві бандити, а «ваші попередники, які приїхали до нас в 1939 році. Різними хитрощами пообіцяли, що все буде так, як ми хочемо. І ми поїхали додому. Але висновок прийшов на державному бланку, з мокрою печаткою і підписом голови Ради міністрів УРСР Фокіна з текстом: «Всі ці жертви мали місце в період сталінщини».

Водночас «патріоти» і плакальники за жертвами піддавали мене як голову Меморіалу остракізму (див. публікацію такого плакальника в дрогобицькій пресі того часу), що я не християнин і що всі останки є не поховані, а зберігаються в спортзалі. Після отриманого документа, хто це зробив, 14.07. 1991 р. відбулося велелюдне поховання, на яке прибуло до мільйона галичан.

Майже усі важливі моменти поховання були зафіксовані на відеокамери: знімало Львівське телебачення, періодично – М. Глубіш, кучерявий і з вусами, і місцевий, дрогобицький оператор Адам Кишко тощо. Про ці події газета «Ізвестія» опублікувала статтю «Страшнее бить не может», у якій автор зафіксував, що ініціатором і організатором розкопок був М. Бучацький.

У період розкопок на будинку колишнього будинку НКВД на вул. Стрийській, 3 при вході зліва, за моїм проектом, встановлено пам’ятну таблицю жертвам убієнних руками НКВД-НКГБ-КГБ у період комуністичного панування, яку виготовили за сприяння тодішнього директора БЕЛМЗу Івана Удовенка. 17.07.19.

Від часу перезахоронення закатованих минуло 28 років. Але я ніяк не можу збагнути, чому господарі приміщення колишньої катівні НКВД упродовж усього цього періоду не дозволяють продовжити розкопки, чинять різні перешкоди, більше того – знищують речові докази. Яскравим фактом є знищення двох мікрокамер тортур у цокольному приміщення відразу біля входу, про які розповів у фільмі політв’язень Ковальчук, якого в одній із цих камер утримували. Про руйнацію цих камер може засвідчити Михайло Ваврин…

 

 

Мирон БУЧАЦЬКИЙ

екс-депутат і член президії Львівської обласної ради першого демократичного скликання, голова Дрогобицького міськрайонного культурно-просвітницького, благодійного товариства Меморіал ім. Василя Стуса, почесний громадянин Трускавця, голова Трускавецького Українсько-шляхетського товариства, редактор-упорядник альманаху «Шляхта Руси-України», кандидат медичних наук, винахідник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: