Український слід в Еквадорі

Український слід в Еквадорі

Український слід в Еквадорі

Наприкінці минулого 2019 року у видавництві «Посвіт» вийшла книга Віктора Кирія із назвою, яка без надмірної делікатності та наукової обережності претендує на сенсацію: «Трипільці-лелеги – першовідкривачі заокеанського континенту».

Читач, який прочитає цей заголовок, мабуть, подумає, що тут йдеться про чергову гіпотезу «шиту білими нитками», яких немало у сучасному навколо-науковому світі. Але порадимо йому «не лапати рибу перед саком» – не судити про монографію за її заголовком.

Читач міркуватиме приблизно так: трипільці не мали писемності – звідки В. Кирій може знати, яким етнонімом вони називалися? Але насправді у книзі цього автора немає нічого такого, що можна назвати «припущенням, заснованим на фантазії». Як відомо історикам за історичними джерелами V ст. до н. е., «лелегами» називали себе мешканці Кікладських островів, які були сучасниками низки пізньо-трипільських археологічних культур. Проаналізувавши типологію основних видів статуеток Великої богині, характерних для Трипільської та Кікладської культур, В. Кирій дійшов висновку, що остання із них виникла на основі першої. Аналіз, підкріплений на сторінках книги світлинами, виглядає цілком системним і тому – переконливим. Але це – так-би мовити, лише прелюдія дослідження.

У монографії автор ставить собі за мету з’ясувати походження зовсім іншої культури – тієї, як з’явилася близько 3500 р. до н. е. на території сучасного Еквадору. У сучасних археологів вона отримала назву «Вальдивія».

Справа у тому, що арх. культура Вальдивія з’явилася – без перебільшення – на порожньому місці. Її майбутній ареал залишався незаселеним людиною протягом цілого тисячоліття до її появи. Близько 4500 р. до н. е. тут зникла доволі примітивна культура мисливців, що має археологічну назву «Лас-Вегас».

Ученим так і не пощастило з’ясувати, чому зникла культура Лас Вегас і звідки прийшли на територію сучасного Еквадору вальдивійці? У підсумку в науці на нинішній день вважається, що попередницею Вальдивії була культура Лас Вегас. Хронологічна лакуна в тисячу років учених не бентежить, позаяк іншої гіпотези вони наразі не висунули.

Разом з тим слід врахувати, що культура Вальдивія була високорозвинутою вже на початку свого існування. Вона мала свою кераміку, свою релігійну скульптуру, свою релігію, подібну до релігії трипільців, в основу якої покладений культ двох богинь – матері й доньки. Вона стала першою матріархальною культурою у всьому Новому Світі (на Американському континенті). Здається, вона з’явилася з нічого, але такого у цьому світі не буває.

Чергова монографія В. Кирія системно доводить існування чітких типологічних паралелей між елементами культур Трипілля – Вальдивія.

Щоб переконатися, наскільки це вражаючі паралелі, достатньо уважно оглянути лицьовий та зворотній бік обкладинки цього видання. Але, зрозуміла річ – це далеко не все. Левову частку обсягу книги займає не текст, а живі свідчення – кольорові ілюстрації трипільських та вальдивійських старожитностей. Автор ніби говорить до нас між рядків – «можете не вірити мені, але вірте своїм очам!».

Щодо тексту – він присвячений глибокому системному аналізу відповідної наукової проблеми, про що можна почсати судити навіть за змістом книги – за заголовками розділів: «Трипільці називали себе лелегами»; «Трипільські зображення лами та кобри»; «Знак трьох точок, W-знак, подвійна спіраль та інше»; «Астеризм сузір’я Оріона – символ двох богинь»; «Спірально-трикутниковий орнамент і тріскеліон»; «Паралелі Трипілля-Вальдивія у кераміці»; «Трипільські «Род і «Рожаниці» та Y-подібний знак»;«Числові символи»; «Ромби, сирінга, пояси трикутників»; «Мексиканський та український геометричний орнаменти»; «Спільні звичаї у повір’ях українців та ацтеків».

Книга – не велика за обсягом – 76 сторінок А-4 формату, проте рівень її самодостатності – досить високий. Незважаючи на це, автор зазначає у своїй післямові, що намагався лише звернути увагу наукової громадськості на існування відповідної наукової проблеми, яка вимагає перегляду усталених поглядів, що зробилися застарілими.

До речі, читачам, яких зацікавить порушена тема, можу порадити ознайомитися зі статтями цього автора, що змінюють загальні уявлення про давню релігію наших предків, надрукованих у «Народознавчих зошитах» – виданні Інституту українознавства (Львів). Їхній текст доступний в Інтернеті – на офіційному сайті «Народознавчих зошитів».

Наразі-ж буде доречним навести текст авторської Післямови.

Любомир СІКОРА,

Голова ВГО «Бойківське

етнологічне товариство»

 

Післямова книги В. Кирія «Трипільці-лелеги – першовідкривачі заокеанського континенту»

 

Попри наведені системні докази щодо зв’язку Трипільської культури із окремими арх. культурами доби неоліту Південної Америки, ця книга, як це не важко передбачити, буде сприйнята скептично багатьма істориками, а для нефахових читачів із науковими ступенями здебільшого вона видаватиметься одним зі зразків божевільної літератури, яка претендує на науковість – чого гріха таїти, відповідних опусів у нас видається чимало, а ще значно більше – у сусідній Росії.

Справа в тому, що на рівні пересічної свідомості у нашому суспільстві все ще панують погляди на неолітичну добу, характерні для ХХ ст. – погляди, що давно вже застаріли. Відповідно до цього бачення давньої історії, повідомлення Платона про Атлантиду – великий острів, що знаходився в Атлантичному океані й затонув у Х тисячолітті до н. е., є антинауковим. На думку учених ХХ ст., у Х тис. до н. е. ще існував мезоліт, коли тільки намітився перехід від мисливства та збиральництва до скотарства та землеробства. Високорозвинута цивілізація Атлантиди, яку описує Платон, не вписується у таку періодизацію, що вимагає вважати: мовляв, коли б Атлантида навіть існувала – про неї нічого не було б відомо у Старому Світі, позаяк засобів для подорожування у відкритому морі тоді ще не було.  А тим часом ми забуваємо, що Платон у контексті свого опису Атлантиди згадує також про Американський континент. Перечитаймо уривок із твору Платона «Тімей»: «Море у ті часи можливим було перетнути, адже тоді ще існував острів, розташований за тою протокою, яку ви називаєте Геркловими стовпами. Із нього тодішні мандрівники легко могли добратися до інших островів, а з островів – на весь протилежний материк, який опоясував те море, завдяки чому він і справді заслуговує так називатися… море, що знаходиться з іншого боку протоки, є морем у повному розумінні цієї назви, так само і земля, яка його опоясує, цілком слушно має бути названою материком» (Тімей, 25а).

Якщо Атлантида – «вигадка Платона», то Америка (Південна і Північна) – це та реалія, яку важко заперечити, а в тому, що у «Тімеї» йдеться саме про Америку – також сумнівів не виникає.

Та й про Атлантиду писав не лише Платон – це зробили давні шумери – щонайменше за дві тисячі років до нього. Принаймні шумерський міф про одруження бога води Енкі на острові Дільмун та про облаштування цього острова цим богом – цілковито, до дрібних деталей збігається із оповіддю Платона про одруження бога води Посейдона на острові Атлантида та про облаштування ним цього острова.

Детальніше про це я писав в одній із попередніх монографій. А цей далеко не випадковий збіг засвідчує давнє коріння легенди про Атлантиду, наведеної Платоном.

Археологи відмінно знають, що населення культур Імпрессо та Хаманджія подорожувало у відкритому морі, на що вказують кістки риб, яких неможливо впіймати біля берега, а ці кістки трапляються серед їхніх артефактів (як про це більш докладно вже згадано у цій книзі). Тоді як Імпрессо та Хаманджія – культури, що сформувалися раніше за Трипільську.

Із подібних деталей реконструюється така картина, відповідно до якої, мореплавство у добу неоліту могло досягати відносно високого рівня в окремих народів.

Позаяк Трипільська а. к. належала до найбільш високорозвинутих, існує достатня ймовірність того, що її населення мало своїх добрих навігаторів, завдяки чому власне і відбувалися, зокрема, контакти трипільців із Середземномор’ям, належно простежені археологами.

Автор добре усвідомлює, що не всі наведені ним докази міжконтинентальних контактів доби неоліту мають однаково високий рівень переконливості. Окремі із розглянутих артефактів (наприклад: трипільські зображення качанів кукурудзи та ритуальна статуетка лами) можна було б вважати наслідками випадкової недоречної стилізації – попри наявність повторень – якби лишень вони були не відповідними загальному контексту.

Отож, певні недоліки у цій короткій монографії можна знайти – особливо, за великого бажання, проте мета автора не полягала у тому, щоб незаперечно щось довести, поставивши останню крапку в своїй теорії, але в іншому – напіввідкрити завісу прадавньої таємниці, яка попри все – існує, позаяк «не буває диму без вогню» – особливо тоді, коли цього диму аж занадто багато. І, якщо навіть з часом колись виявиться, що я дав помилкове пояснення деяким очевидним речам у царині археологічних реалій, що не можуть бути наслідком випадкового збігу, ця книга через цю обставину все одно нічого не втратить, позаяк звернути увагу наукового загалу на відповідні очевидні речі – це уже достатньо багато – як на дослідника будь-якого рівня, що йде у науці власним шляхом, а не чужими слідами.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: