Тріада

Тріада

Тріада

 

Час – велика цінність, оскільки в ньому є ми, яких Бог призначив для любові та вічності. Любов наша шліфується в послідовному ланцюгу: я-сім’я-родина-нація-цивілізація. Людям нашого покоління пощастило бути свідками і учасниками відродження нації в буремних 80-90-х роках минулого століття, згодом – під час Помаранчевою революції та Революції Гідності, коли християнські та національні ідеали проявились у могутній тріаді: Бог-людина-нація.

Дрогобичани завжди були в перших рядах боротьби за незалежну, вільну, святу Україну. Недаремно президенти та депутати перед виборами відвідують славне місто Котермака та Франка, щоби відчути тут дух свободи. Так учинив і ДжеффріПайєтт — кар'єрний дипломат США, 8-й Надзвичайний і повноважний посол США в Україні. Відразу ж після призначення на цю посаду він відвідав наше місто, побував у храмі св. Юра – світовій перлині дерев'яного сакрального мистецтва. Дипломат із США відчув дивовижну енергетику нашого міста ще й тому, що її випромінюють самі дрогобичани, які нерідко стають живими острівцями надії в морі відчаю, маючи в серці таку ж незламну віру, як у великого сина українського народу Йосипа Сліпого.

Йосип Сліпий був голосом і Української греко-католицької церкви, і цілої України, що противилась диктату сатанинської системи. Поза всяким сумнівом, він знав слова відомого німецького письменника, публіциста та богослова о. Альбрехта Гееса, який у своєму творі «Христові слова» наголошував, що нема нічого легшого, ніж у вирішальні хвилини згадувати Христові слова: «Стукайте – і відчинять вам». Але стукати у двері КГБ і компартійних слуг люцифера, здавалося, справою марною. Та Бог почув молитви Йосипа Сліпого, і сталося чудо – його звільнили з ув’язнення. Так само Творець відгукнувся й на молитви дрогобицьких віруючих греко-католиків, і Його ласка зійшла на цілий край.

З тих пір минуло рівно 30 років. Тоді ще неможливо було повірити, що «імперія зла», як її назвав американський президент Рональд Рейган, змириться з виходом із підпілля ненависної їй «уніатської церкви». Зло – це енергія, породжена страхом, здолати який здатна тільки любов і міцна віра. Віра дрогобицьких греко-католиків зміцніла настільки, що 2 травня 1989 року сталося чудо – біля церкви Св. П’ятниці в Дрогобичі відбулося перше відкрите Богослужіння після десятиліть перебування в підпіллі. Велика радість наповнювала серця тих, що не побоялися стати учасниками цієї події.

Серед віруючих, немов апостол, стояв мужній о. Михайло Волошин, який не зрікся своєї віри, своєї нації, своєї України. Поруч із ними були і молоді, і ті, що пережили 1946 рік, коли УГКЦ совіти вирішили ліквідувати. Вони пам’ятали отців Бараника, Байрака, Сеньківського, які правили в кафедральному соборі Св. Трійці та яких комуністичні кати погнали на тортури в сибірські концтабори. Наступало безбожжя, діти росли без хрещення, молоді подружжя – без шлюбу, старенькі нерідко відходили з цього світу без передсмертної сповіді та похорону за християнським звичаєм. Панували цинізм, богозневага і терор. Але день Божого просвітлення таки настав. Це було мирне повстання проти безбожництва і зла.

На зламі епох час прискорюється. Сім місяців від першого відкритого Богослужіння збігли, немов один тиждень. Настало 1 грудня 1989 року. Була сьома година вечора. Зі східного боку Площі Ринок у Дрогобичі відбувався мітинг. До мене підійшли Тадей Миджин і Ярослав Ольховий:

— Чи є ще тут люди, яким можна довіряти?

Я побачив, що в бік вулиці Трускавецької йде Мирон Матківськи (батько сучасного народного депутата) і покликав його. Він без вагань зупинився, підійшов до нас, але ми ще не розуміли, чого від нас хочуть двоє поважних дрогобичан. А вони тим часом попросили підійти до приміщення храму Св. Трійці.

Ми зупинилися біля головних дверей, і Тадей Миджин ключем відкрив їх. Зі стін на нас дивилися Ісус Христос, Богородиця та святі янголи. В мене було таке враження, що ми прийшли їх визволяти з московського рабства. Між тим Ярослав Ольховий витягнув із внутрішньої кишені плаща листки паперу й після молитви зачитав заяву. В ній ішлося про те, що з 1 грудня 1989 року храм св. Трійці повертається в лоно Української Греко-Католицької Церкви. Я слухав і ще не міг усвідомити, що мимоволі потрапив у «трійку спасіння» храму св. Трійці. Наступного дня на заводі «Граніт» П. Капустинський пошив для охоронців церкви синьо-жовті пов’язки, які передав через мене. Пізніше їх використали під час проведення першого мітингу біля пам’ятника Василю Стефанику.

Історія з волі Божої все розставила на свої місця. Отці Мирон Бендик і Михайло Волошин правили у св. Трійці з 1989 року. Тридцять років промайнули, наче мить. Востаннє Ярослава Ольхового бачив біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Дрогобичі. Переді мною стояв старенький, немічний чоловік, який попросив мене все це описати. Коли я описував цю історію, згадалися слова Бруно Ферреро: «Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не побачимо цілісності»…

Богдан БАШАК, поет, журналіст, член Української Гельсінської Спілки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: