Синьо-жовтий стяг єднає покоління борців

Синьо-жовтий стяг єднає покоління борців

Синьо-жовтий стяг єднає покоління борців

З нагоди 30-ліття підняття над Дрогобицькою ратушею та Дрогобицькою райрадою національного знамена

Ніби глянув у вікно — і промайнуло 30 років, відколи над ратушею у Дрогобичі вперше в Україні замайорів синьо-жовтий прапор. Багато що змінилося відтоді. Багатьох свідків уже нема серед живих. І чим менше залишається очевидців цього святкового дня, тим більше з’являється тих, що вважають себе причетними до цієї урочистої події.

Тоді вони тихо, слухняно і віддано сиділи в ярмі комуністичного чагарника, тепер шукають слави. Хочуть, ох, як хочуть залишитися в історії славними героями. Та Бог усе пам’ятає і бачить. Його обдурити неможливо. Тому, мабуть, з Божого благословення об’єктив відомого в Дрогобичі фотографа Ярослава Гайгеля зафіксував цю подію, а справжні герої на світлині поставили свої підписи.

Думаю, що невипадково пан Гайгель з’явився саме в тому місці й у той потрібний час. А місяці, дні і час були буремними, «Дух, що тіло рве до бою», почав прокидатися в душі і серці свідомих українців. Дрогобич тоді став в Україні центром визвольної боротьби. У нас була організована Українська Гельсінська Спілка. Майже щодня ми таємно і, як треба було, відкрито проводили різні акції, організовували мітинги в Дрогобичі та в селах Дрогобицького району. Ми створювали спротив імперії зла, яка називалася Радянським Союзом. До нас приїжджали В’ячеслав Чорновіл, відомі поети й письменники з усіх куточків України. «Убий раба, що вірує в батіг»… Писав тоді бориславський поет Богдан Британ. А в той час чимало дрогобичан уже встигли вбити в собі рабів. Дрогобич був місцем боротьби, у якому вільнолюбний дух клекотів, рвався назовні, захоплював дедалі більше і більше людей. У нас правдиво, без перебільшення пульсувала кров дідів і прадідів, кров героїв. І цю буйну хвилю,лавину войовничого протесту не можна було вже зупинити.

На календарі було 2 квітня 1990 року, коли фотограф стояв біля дрогобицької ратуші зі східного боку. Не буду розповідати про історію з ключем від дверей до вежі. Нема в тому нічого дивного, що люди, в яких він був, боялися. Зокрема, не захотів віддати запасного ключа Ярослав Ходарківський, який проживав на площі Ринок, навпроти ратуші. Він займався поточним ремонтом і заводив годинник на вежі. «Ключа не віддам тому, що не хочу нічого спільного мати з КГБ», — сказав мені Ходарківський. Тарас Шешурак заявляв, що ключ також був того дня в начальника Дрогобицької міліції. КГБ тоді ще не втратило свою силу й продовжувало навіювати страх на громадян, щоб пригальмувати розвал союзної держави. Тим не менше двері відчинили. І тоді я підійшов до фотографа.

— Ярославе, поставлю пляшку горілки, якщо сфотографуєш! – випалив я і побіг усередину. Мусив побігти, бо коли група з трьох чоловіків із прапором у руках уже починала підніматися на вежу, треба було сторожувати двері, щоб у пориві ейфорійного піднесення не ринулися інші присутні люди. Старі ходи вежі не витримали б цієї штовханини і навали. Мені не вдалося побачити, як фотооб’єктив пана Ярослава зафіксував історичний момент підняття над ратушею національного прапора України. Та ще не встигли троє наших героїв опуститися на бруківку майдану, як з’явився сам Гайгель із ще мокрою фотокарткою. Це було схоже навіть не на фокус, а на справжнє диво. Хоча насправді ніякого дива не було – просто всі реактиви в редакції газети «Галицька Зоря» у нього завжди були підготовлені і під руками, тому спрацював він чітко й оперативно. Завдяки цьому зроблена ним фотографія стала безцінним документом, який зафіксував історичну подію величезного значення. Це незаперечний доказ та вагомий історичний факт для майбутніх поколінь.

Я особисто попросив кожного, хто був на вершині вежі Дрогобицької ратуші, своєю рукою написати прізвище, ім’я та по батькові й поставити свій підпис. Серед них – Тарас Бунь, Ярослав Візор та Богдан Німилович. Прізвища цих трьох сміливців навіки буде зафіксовано в історії України. Це відчували всі з невеликої кількості дрогобичан, які були присутні тоді на площі Ринок і є свідками цієї історичної події. Та чутки про те, що над ратушею у Дрогобичі замайоріло національне знамено, розповсюджувалося з неймовірною швидкістю, хоча тоді молільників не було. Люди втікали з роботи, щоб побачити рідний українській душі стяг і переконатися в тому, що це таки правда. Приїжджали навіть із сусідніх районів, міст і сіл. Усі вони співали «Ще не вмерли України…» І Україна дійсно з того дня починала воскресати. І нічого не могли зробити ні Київ, ні Москва, ні каральні органи КГБ тому, що це дійсно було проведено законодавчо, тобто прийнято законно на сесії Дрогобицької міської ради депутатами першого демократичного скликання.

Червоний прапор, який висів на ратуші до того, дрогобичанин Микола Муль акуратно згорнув учетверо і сказав: «І прапори ворогів своїх треба шанувати!» та й відніс його до прокурора Дрогобича. Це був жест культури, порядності й високої моралі.

Відтоді минуло 25 років. За цей час багато чого змінилося в Україні. Відбулися дві революції на Київському Майдані, де українці із синьо-жовтим прапором виборювали свободу, волю і гідність української нації. Сьогодні наші герої піднімають наш прапор у Москві, в Криму. І це героїзм. Сьогодні з нашим знаменом українці, грузини, чеченці, татари, росіяни та інші вмирають у Великій Вітчизняній війні з Росією, захищаючи волю і незалежність Української держави. І той прапор, який уперше замайорів у Дрогобичі, тепер знають і поважають у всьому світі. Він – символ свободи, символ сили духу українського народу в боротьбі з російським агресором, який знову хоче загарбати Україну і створити імперію зла. Та синьо-жовтий прапор у міцних руках. З нами Господь Бог, з нами Святе Небо, з нами увесь світ. Ми переможемо.

Богдан БАШАК, депутат Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання

 

А в той час

(Зі спогадів тодішнього голови райради Тараса Метика)

 

2 квітня розпочала роботу перша сесія Дрогобицької райради першого демократичного скликання. Окрім депутатів, на неї прибули керівники підприємств, господарств району, голови сільських і селищних рад, представники громадськості. Сесійна зала була переповненою. Люди стояли в коридорі, на вулиці, де були встановлені радіодинаміки. Сесію відкрила голова районної виборчої комісії Розалія Ханас. Оголосила результати виборів. Одразу після її виступу депутат Ярослав Фіголь (с.Лішня) запропонував внести до сесійної зали український національний прапор. Більшість депутатів за це проголосувало. І ось уперше в стінах чотириповерхового будинку, в якому все, здавалося, було просякнуте більшовицькою ідеологією, лунає гімн «Ще не вмерла Україна». Всі стоять. У більшості на очах – сльози радості і втіхи. І всі, майже всі, співають гімн! Депутати від Демблоку – найстарший Роман Пиль (на жаль, згодом відійшов у вічність) і наймолодший Володимир Стецівка, обидва в українських вишиванках – вносять і встановлюють наш національний прапор на сцені. Як тільки закінчується спів гімну, лунають оплески і гучне «Слава Україні!».

Після затвердження регламенту роботи сесії депутат Р.Пиль вніс пропозицію щодо встановлення синьо-жовтого стягу на адмінбудинку. Її підтримала більшість обранців. Встановлювати прапор доручили Володимиру Стецівці і найстаршому з усіх депутатів Олександру Крамарцю (нині покійний), який був родом із східних теренів України. Тож, коли він встановлював стяг, думаю, що це було від хвилювання, у нього неймовірно тряслися руки. Майдан перед адмінбудинком райради був велелюдним. Зі сльозами на очах, оплесками і вигуками «Слава Україні!» всі вітали встановлення національного стягу.

 

 

Подяка прапору

 

Були ми перші в Україні,

Господь все бачив із Небес,

Співали разом: «Ще не вмерла»…

І наш Дрогобич весь воскрес.

 

І воскресала Україна,

Вставала варта запасних,

Волала воля поміж нами –

За всіх загиблих і живих.

 

За дух святий і за свободу,

За отчий дім і рідний край,

Подякуй прапору і Богу

І всіх сьогодні привітай.

 

Вже тридцять літ з тих пір минає,

На площі пісня ще звучить,

Законодавчо синьо-жовтий

Над містом прапор височить.

 

Богдан БАШАК, депутат Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання

Фото з архіву автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: