Похід залокотських футболістів за чемпіонством

Похід залокотських футболістів за чемпіонством

Похід залокотських футболістів за чемпіонством

 

Минулої п’ятниці, під час вшанування кращих спортсменів року в районному народному домі зал стоячи вітав футбольну команду Залоктя. Футболісти з гірського села, здавалося, зробили неможливе: заявивши після кількарічної перерви команду для участі в чемпіонаті району, відразу ж піднялися на найвищий п’єдестал пошани!

Ось імена тих затятих гірських футболістів, імена яких уже вписані в історію районного футболу і, що найголовніше, — в історію рідного села:Ігор Андруневчин, Сергій Даців Дмитро та Роман Зубрицькі, Василь Кекіс, Андрій Київ, Андрій Кривко, Микола Пагутяк, Ярослав та Василь Петегиричі, Андрій та Богдан Пигичко, Сергій Поліщак, Іван Страдомський, Петро та Михайло Смеречаки, Олег Соколов, Олег Савіков, Григорій Шемеляк, Тарас Юськів, Андрій Якубів, Михайло Янів, Степан Яцишин, Роман Андруневчин, Сергій Биків, Павло Осередчук, Михайло Гутник, Мирослав Кропивницький, Михайло Пріцак, Василь Куцик, Світлана та Степан Ридель, Андрій Багрій. Андрій Багрій заслуговує окремих відзнак. Він – призер обласних змагань із козацьких забав і керівник фан-клубу сільської команди. Завдяки йому громада стала великим спонсором клубу. Разом із командою на виїзні матчі виїжджало до 30 уболівальників. Їхній дзвінкий барабан тепер відомий у багатьох селах Дрогобиччини. Тож футболістів разом із президентом футбольного клубу Василем Панівим, сільським головою Василем Куциком, меценатами Світланою і Степаном Риделями та Михайлом Пріцаком нагородили медалями та почесними кубками. Шкода, що на цій урочистій церемонії не булодиректора Краковецької школи Мирослава Кропивницького, який був і свідком, і учасником народження та становлення протягом десятиліть залокотського футболу. Та саме він спільно із уродженкою Залоктя, лауреатом Шевченківської премії Галиною Пагутяк описав історію становлення футболу в цьому гірському селі у книзі про Залокоть, яку ми пропонуємо вашій увазі.

 

Гірський футбол

 

Сільські хлопчики не мали багато часу на забави,бо треба було пасти худобу,допомагати батькам у полі. Хіба що в неділю та  свята. Як з’явився у Залокті футбол,добре знає Мирослав Кропивницький, чиє дитинство припало на початок 60-х. То був особливий футбол – гірський, де цінується рівна ділянка. Не будеш грати ні на ріллі, ні на пастівнику.Але футбол в Залокті прижився,як ніде в іншому селі.Гарна гра, яка навчить спритності, витривалості й дисципліни. Я не думала, що історія залокотського футболу буде така цікава.

Спершу був період самоорганізації. І аж три  команди: «Долина», «Середина» і «Гора».І гумовий м’яч замість шкіряного.Хлопці навіть проводили чемпіонат.Врешті склалась команда.У 1974 році .Називалася вона «Факел» і капітанами її поперемінно були Мирослав Кропивницький і Василь Лис,тепер вже легенди залокотського футболу. На те, щоб створити повноцінну команду пішло 10 років.Ще наприкінці 50-х  діти під керівництвом фізрука Йосипа Шемеляка розчистили каміння, де тепер стадіон – навпроти церкви – в затишній улоговині коло річки. На це пішло досить часу.Ну, і треба було навчитися грати,а не просто копати м’яч. Футбол неможливий без вишколу. Десь у 1966 році з’явився у Залокті перший телевізор, то хлопці прибігали дивитися футбольні матчі. Я теж пам’ятаю,як до нас приходили cусідидивитися фільми і футбол.

Спершу хлопці не мали форми,та й зі взуттям були проблеми. Ворота без сітки, з ворин. М’яч гумовий.У школі був баскетбольний, але копати його,звісно,не дозволяли.думаю. якби не довелось долати перепони, футбольний азарт швидко б закінчився.А мрії , якщо вони недосяжні,треба здійснювати.Хлопці марили футбольною сіткою.Щоб м’яч у ній застрягав.І ось одного разу,то був 1967 рік,Мирослав і ще пару хлопців без дозволу  батьків поїхали в Борислав і з намови братів Паньківих прокрались на стадіон Нафтовиків, коли стемніло. Зняли з воріт стару футбольну сітку, спакували в торбу,хотіли ще другу зняти, але сторож помітив і погнався за ними. Та де йому було догнати футболістів. Ті шмигнули в дірку в огорожі.

Хлопці переночували в братів, а вранці поїхали зі здобиччю додому. А там уже на них чекали розлючені батьки, бо без дозволу поїхали. Про вкрадену сітку вони не знали. То хлопці кілька днів спали по загатах, їли хліб зі смальцем, що приносили друзі, доки батьки самі не попросили їх повернутись. Сітка висіла тепер постійно, правда, одна, зате м’яч так файно у ній зупинявся. Пан Мирослав зараз статечний директор школи у великому селі Краковець на Яворівщині,сміється, коли це розповідає.

Ну, а першу форму,вже вживану, рожевого кольору,вони придбали у Бориславі аж у1974 році.Добре, що збереглась світлина 1966 року: маленька вицвіла, але вона наймиліша, хоч там хлопці без форми.Перша світлина залокотських футболістів.Хлопці не мали тренера, вчились самі, що теж свідчить про високу самодисципліну.Вонишалено любили футбол – цим усе сказано.

У команду «Факел» 1974 року входили:Микола Кропивницький,Степан Химин,Михайло Крейс, Василь Панів,Богдан Ткач, Михайло Луців,Іван Лишишак,Мирослав Дурнота,Василь Лишишак, Василь Лис,Мирослав Кропивницький,Богдан Бараняк, Василь Сокол. Втім, склад дещозмінювався. Згодом назва команди стала «Карпати».

Газета «Вільне слово» за 24 липня 2014 року. В Україні війна, тому заголовки відповідні: «Резервісти Нацгвардії не розійдуться по домівках», «Збірка на допомогу армії триває!», «Дрогобиччина прошалася з героями». На сьомій сторінці велика стаття Ореста Хандоляка до 40-річчя залокотської команди. З цієї нагоди у Залокті відбувся футбольний матч між ветеранами та місцевими школярами,власне діди змагались з онуками.На воротах ветеранів стояв Мирослав Кушнір. Від ветеранів грали Василь Лис, Ярослав Крейс, Михайло Паук, Мирослав Сидорак, Василь Хомин, Михайло Сокол. Гра закінчилась рахунком 2:2. Синьо-білу форму одягли і Василь Панів, депутат районної ради, і війт Залоктя Василь Куцик. Вони теж були колись футболістами, а справжній футболіст залишається ним довіку. ВасильКіцик ще й першокласний тренер. Під його орудою команда «Карпати» перемогла в першій лізі чемпіонату Дрогобиччини в 1997 році. Спонсорував команду брат Василя – Микола Куцик, директор приватного підприємства  у Підбужі «БТ» ЛТД, яке випускало мінеральну воду. Василь Куцик був останнім тренером команди, якої вже два роки нема. Хлопців розкидало по світі, хтось виїхав, хтось подався на заробітки.

 Мирослав Кропивницький відслужив у морфлоті з 1970 по 1973, вступив на філологічний факультет Львівського університету, і міг би забути про футбол. Але ні.В 1974 році в хаті Мирослава Ткача відбулись збори, на яких створили команду, що 40 років тішила сільських мешканців грою і прославила Залокоть. Як правило, матчі відбувались в неділю після Служби Божої і туди поспішали старі й малі. У сільському футболі є щось сакральне. Це – найвищий прояв місцевого патріотизму. Хлопці знають, чим закінчиться для них програш на власному полі, тому для них це справжня битва. Їхні подруги і дружини будуть розчаровані, ветерани футболу глузуватимуть з них, між вболівальниками може початися бійка. В ніч після футболу лихоманитиме ціле село.Сльози, гнів,взаємні звинувачення, пошуки винних. А ще ж місцева еліта, яка фінансувала матч, не дай, боже, розгнівається. Зате перемога – то тріумф, благодать. Принаймні, так було в Урожі.Футбольне поле було далеко за селом, облаштовували його перед грою, і там стояв флагшток і вагончик для переодягання – списаний автобус. Зате тепер в Урожі є цілком пристойний стадіон з травником, трибунами, помостом.Там не пасуться корови й кози,не смітять, а хлопчики бавляться скраєчку, мріючи колись потрапити в команду.

Родзинкою Дня села завжди є футбол.Чекають не концерту, а футболу.Думаю,так усюди.Змагання у нашій крові.Чесне змагання.А потім нагородження переможців з промовами і гостина,на якій обговорюється кожний момент гри. Кандидати в депутати намагаються виграти вибори, допомагаючи місцевій команді, це вже почало діятися  в роки Незалежності.Місцевий бізнес, вихідці з села, які хочуть щось зробити для своїх земляків,допомагають насампередкоманді.Такий ось сільський футбол.У Залокті допомагають постійно.Допомагали, бо тут, на жаль, все залежить від людського фактору – нема кому грати.Але це не означає, що так буде завжди.

Дівчата не грають у футбол.Пригадую, в дитинстві мене так влупили м’ячем, що я трималася подалі від футболу, як і волейболу.Мені подобалися більш екстремальні види спорту – лижі, плавання.Лижі позичав мені і своїм донькам фізрук Микола Петрович Посисень, були вони поганенькі, з порваним кріпленням.Пан Мирослав розповів,шо у Залокті лижі були дуже популярні, бо в горах вони потрібні. Робили їх самі з ясенового дерева. Щодо плавання, то Бистриці у нас ще можна знайти місце попірнати, а в Залокті  річка слабенька. Правда, я крадькома плавала на ставах і мене звідти ганяли,бо там заборонено було купатись.

Цікаво, чому футбол став таким популярним в селах, а не волейбол чи баскетбол? Можливо, тому , що це таке собі театральне дійство з чітко розподіленими ролями і ритуалами, яке вимагає дуже ретельної підготовки і неабиякої кмітливості. Втім, не знаю. Я завжди була байдужа до футболу. Не буду лукавити. І ніколи не думала, що писатиму про футбол, аж доки мене не запросили в Залокоть з моїми книжками. Було це незадовго до Миколая, в 2015 році. Було дуже зимно, багато снігу, але в Народному домі, ще давньому,відремонтованому, жовтогарячого кольору, запалили чавунну піч, яка швидко нагріла зал. Я  не знала, що виступатиму разом з футбольною командою. Тобто спершу я,потім нагороджували хлопців Василь Панів і Мирослав Кропивницький, які приїхали разом зі мною, і голова сільради Василь Куцик. Неділя – то святе. Я знаю, що людей витягти з хат у цей день складно. Але трохи прийшло. Більшість задля футболу, в основному дівчата.

Я побачила те, чого не побачила б у Львові чи де-інде в місті: батьківська любов до хлопців – така зворушлива й ніжна. Ці юнаки стояли на порозі життя,в країні йшла війна, а тут вони перебували під захистом. Нема чужих дітей. Можливо, у тому й полягав секрет довголіття залокотської команди. Не та любов, яка розбещує і розніжує, а та, задля якої хочеться звернути гори і яку треба заслужити. Це тільки на селі залишились такі скромні мовчазні хлопці, які шанують старших і дотримуються  субординації. Спорт рятує молодь села від пияцтва, він не просто розвага.

Склад команди села Залокоть 2015 року:Куцик Михайло,капітан, Свиричак Ігор, Свиричак Михайло, Київ Андрій, Київ Михайло, Пигичко Богдан,  Панів Василь, Копак Іван, Сидорак Василь, Смеречак Петро, Бекало Андрій, Кушнір Петро, Куцик Іван, Кропивницький Андрій, ПигичкоАндрій,Тимик Михайло.

Потім у нас був  спільний обід у холодній шкільній їдальні,уже стемніло, ми з Василем Габором, моїм видавцем,мали ще добиратись до Львова, а тут було так добре й затишно. І раптом заспівали залокотську повстанську пісню, яку я чула вперше:

Ой там у полі,

У чистім полі

Червоні маки розцвіли…

І були вони  вже не футболісти, а воїни,як ті  їхні ровесники,що  покинули родини і пішли в ліс, розуміючи, що кожної миті можуть загинути. Не гладіатори, які змагаються  задля втіхи  публіки, яких купують як худобу зараз футбольні клуби. Отой сільський футбол – це справжня школа дорослості, що передбачає відповідальність, дружню підтримку одне одного. Він не забруднений комерцією, інтригами, всім тим, чим грішить зараз професійний спорт. І є нематеріальною цінністю України, як вишивка чи пісня. Тому я дала собі слово, що якщо колись напишу книгу про Залокоть, то там обов’язково буде розділ про футбол, дарма, що я в ньому нічого не тямлю. Але я ніколи не думала, що книга буде такою, якою ви зараз тримаєте її в руках,дорогі мої земляки і не земляки.Ми створили свою команду і спільно написали книгу на полі нашої долі.

Мирослав Кропивницький, Галина Пагутяк (із книги про Залокоть)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: