Нескорені — жінки з легенди

Нескорені — жінки з легенди

Нескорені — жінки з легенди

 

У четвер, 5 вересня, сталася символічна подія: в Нагуєвицькому музею Івана Франка відбулася презентація книг Анни-Володимири Рудник «З вірою і правдою в Україну» та Світлани Лелях-Бегутової «Дві долі – одна філософія життя». Дві жінки-легенди зустрілися в одному залі, щоби познайомити присутніх із собою та з плодами своєї творчости. Модерував захід директор історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Богдан Лазорак.

Пан Лазорак виконував роль ведучого з гордістю. Йому випала нагода представити ангела-хоронителя сестер Бандери Анну-Володимиру Рудник та жінку, яка носить титул «Українська Мадонна», Світлану Лелях-Бегутову. Навіть цього було б достатньо, щоби привернути увагу до таких непересічних особистостей, але… Але набагато більше присутні відкрили в живому спілкуванні.

На презентації були пристуні заступник голови Дрогобицької районної ради Володимир Стецівка, начальник відділу культури Дрогобицької міської ради Олег Яводчак, історики, літературознавці та учні Нагуєвицької школи. Мабуть, школярі були найбільш бажаними слухачами, бо життя обох героїнь презентації є прикладом незламності сили духу.

Сонце Анни Рудник уже хилиться ближче до Заходу. Їй 83-й рік від народження, тож доводиться особливо цінувати час, відведений для перебування на цій Землі. Зрештою, вона його цінувала завжди, не розтринькуючи намарно даровані Богом миті, з яких і складається лінія долі.

Здавалося, доля всміхнулась їй від самого народження. Вона побачила світ у заможній і шляхетній українській родині в Стрию. Батько Михайло Синишин був власником майстерні з пошиття взуття та магазину. За дивним збігом обставин, зараз у цьому приміщенні також діє взуттєвий магазин. Батько став членом ОУН у 1933 році – за чотири роки до народження дочки Володимири. Сім’я була настільки заможною, що дозволила собі найняти няньку для виховання дітей.

Мати Меланія походила зі славного роду Мірчуків. Видатний політичний діяч, історик і журналіст Петро Мірчук – її двоюрідний брат. Будучи членом ОУН, він брав участь у виданні «Бюлетеня крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ», редагував періодичні націоналістичні видання «Молоде Село», «Наш світогляд». А батько Володимири, Михайло Синишин, допомагав фінансово видавати таку необхідну для виховання національно-свідомих українців періодику. Звісно, що виховання в такій націоналістичній родині не могло минути безслідно. Зерна були посіяні й рано чи пізно мусили прорости. Та доля почала випробовувати дівчину на стійкість із самого дитинства.

Стрий був одним із центрів національно-визвольного руху і в час Другої Світової війни, і особливо по її завершенні. Саме з рідного міста Володимири походить родина Бандерів – найбільш рішучих із націоналістичних лідерів. Але тоді дівчинка ще не знала, що доля пов’яже її життя саме з цією родиною. Батькову майстерню совіти перетворили на взуттєву фабрику, що мусила виконувати план із пошиття взуття. Та понад план батько шив взуття для хлопців із лісу. Невдовзі його арештували, бо в одного із убитих повстанців у кишені знайшли квитанцію з їхньої фабрики. А згодом усю сім’ю відправили на заслання в Омську область. Але Меланії Синишин вдалося зробити майже неможливе – відправити двох молодших доньок до Стрия, позбавивши їх пекельних сибірських випробувань. Володимирі довелося змінити ім’я, щоби в дитині не бачили спадкоємниці ворогів совєтського народу.  Так вона стала Анною і під цим ім’ям живе й досі.

Анна здобула медичну освіту, вийшла заміж за Володимира Рудника, народила сина, та доля знову вкинула її у випробування. Чоловік несподівано швидко помер, сина, який став ліквідатором аварії на ЧАЕС, відправив у засвіти «мирний атом». Але доля звела її з тими, кому випали ще більші випробування – сестрами Володимирою та Оксаною Бандерами, яких вона п’ятнадцять років доглядала. Так жінка увійшла в життя родини нескорених, які навіть по смерти наводять жах на московських тиранів. Звісно, що більше від неї про цю родину зараз не знає ніхто. Багато про життя і боротьбу Бандерів вона описала у своїй книзі «З вірою і правдою в Україну» (упорядник – Сергій Матійко, Дрогобич, ТзОВ «Трек ЛТД», 2019, 214 с.).

Ця книга, власне, і є літописом нескорених – тих, для кого Бог і Україна – понад усе! На її сторінках ви зустрінетеся не тільки зі славними представниками родини Бандерів, а й Мірчуків, Синишиних і багатьох інших. Серед героїв книги – і Світлана Лелях-Бегутова, з якою Анна-Володимира Рудник познайомилася вже у часи Незалежности в Моршинському санаторію «Говерла» для ветеранів ОУН-УПА, і відтоді обидві жінки стали подругами. Звісно, доля Світлани не пов’язана ні з УПА, ні з гулагами, ані зі спецпоселеннями, та вона є взірцем служіння людям і Україні. Й у цьому жертовному служінні Світлана Лелях-Бегутова є таким же воїном світла, як і ті, що поклали на вівтар свободи свої життя.

Народилась вона в мальовничому селі Лисиче Славутського району Хмельницької області в багатодітній сім’ї Леляхів. Окрім Світлани, в батьків було ще десять дітей, і, щоби дати собі раду, їх змалку привчали до роботи. Батько Мефодій був майстром на всі руки – і швець, і столяр, і різьбяр, і навіть ювелір. Доньку до майстерні не впускав, даючи зрозуміти, що робота з металом та деревом – не жіноча справа. Та дівчина підглядала через шпаринку за тим, що робить батько, й згодом виліплювала із болота фігурки.

Талант майбутнього скульптора проявився в ній душе швидко. Біда тільки, що в трирічному віці нещасний випадок прикував її до ліжка аж на чотири роки. Їй поставили страшний діагноз – туберкульоз кісток. Щоби стати на ноги, довелося чотири роки настирливо працювати над собою. І вона звелася на ноги, й, одягнувши шкіряний корсет, пішла до школи, й увесь перший клас простояла біля парти, бо сидіти не можна було. Фактично вже в дитячому віці дівчинка встигла пережити драму, відображену Лесею Українкою у вірші «Contra spem spero!». Вона без надії сподівалась, серед лиха співала пісні, відганяла думи сумні. Фактично це був початок тої ще не написаної книги, яку вона презентувала аж тепер на батьківщині Івана Франка. І цю книгу писала сама доля, багато в чому подібна на долю її знаменитої землячки Лесі Українки.

Після школи дівчина вступила на заочне відділення народного університету образотворчого мистецтва імені Крупської в Москві. Паралельно стала студенткою Хмельницького культосвітнього училища. Та закінчити навчання не судилося – потрапила в страшну аварію. Ставши на ноги, відразу ж поїхала на заробітки в Крим, де працювала завідувачкою будинком культури в Ново-Олександрівці Сімферопольського району. Тут знайшла своє перше кохання – Бориса Бегутова. Та впитися любов’ю до коханого не вдалося – хвороба повернулася. У критичному стані дівчину привезли в Лисиче. За нею приїхав і Борис, який своєю підтримкою допоміг їй вижити. А потім був Казахстан, де вона писала статті до газет, оформлювала культурно-навчальні заклади, музеї, проектувала сквери, фасади приміщень, пам’ятники. Все йшло начебто добре, та у Лисичому несподівано помер батько і загинув старший брат, залишивши сиротами двох донечок. Мусила повернутися в Україну, де в лікарню потрапив чоловік, якого невдало прооперували. Він упав у кому. Тепер уже Світлана мусила виходжувати його, як колись він її. Знову сталося диво – виходила. Та потім була зрада, й вона його відпустила. Вдруге вийшла заміж у Казахстані, та щастя було недовгим. Знову аварія, і знову життя Світлани – на волосинці. Чоловік так перейнявся, що невдовзі помер. А вона вижила. І, щоб послабити душевний і фізичний біль, з головою пірнула в роботу.

Їй вдавалось усе – скульптура, графіка, музика, поезія, проза. Вона багато експериментувала й винайшла нову техніку роботи на кольоровому металі – крапкову графіку. Саме за допомогою нанесення на мідь дрібних крапочок створила унікальні картини: «Остання путь каравану», «Казах, який грає на домрі» та інші. Казахи щедро віддячували майстрині за її роботу. В неї було все: квартири, автомобілі, дачі, золото та діаманти. Та вона вирішила повернутися в Україну. Тут, на рідній землі, продала всі свої маєтки, навіть діаманти, щоби увічнити в скульптурах тих, хто наближав нашу незалежність і творив державу. В рідному Лисичому вона за власні кошти створила меморіальний комплекс – першу в області пам’ятку жертвам голодомору і репресій. Коли забракло коштів на спорудження меморіального комплексу борцям за волю України в Моршині, вона продала кіоск, але досягла свого. Не вистачало коштів на пам’ятник борцям за волю України, що у Моршині, – продала свій кіоск.

Світлана Лелях-Бегутова уже майже 30 років знову живе і творить на рідній землі – творить пам’ятники і меморіальні дошки сучасним Героям України, борцям за волю України, жертвам голодомору і репресій, загиблим воїнам-афганцям, видатним діячам культури, мистецтва, медицини. Водночас у Нетішині вона створила музей у власній квартирі. За сподвижницьку працю Міжнародний благодійний фонд Святої Марії удостоїв Світлану Лелях почесного звання «Українська Мадонна».

Драму свого життя «Українська Мадонна» передала в книзі «Дві долі – одна філософія життя». Наразі вийшов тільки сигнальний примірник книги, але… Але присутні на презентації переглянули документальний фільм під аналогічною назвою…

Іван ШВЕД

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: