Добігло до фінішу життя легендарної жінки

Добігло до фінішу життя легендарної жінки

Добігло до фінішу життя легендарної жінки

У самому кінці життєвого марафону Анні-Володимирі Рудник пощастило: вона перетнула фінішну стрічку в день Різдва, коли найвищою нагородою стає Боже дитятко Ісусик, Який кличе туди, де нема ні болю, ні печалі, ні московських агресорів, а лиш життя безконечне. За давнім повір’ям, у цей день небеса відкриті для людських душ. Вона готувалася до нього давно.

Кажуть, перед відходом в інші виміри людина бачить усе своє життя в багатократно пришвидшеному потоці часу, водночас відчуваючи себе і глядачем, і головною дійовою особою. Тільки жодної корективи в цей «фільм» вже не може внести. Пані Анна часто бачила його («фільму про власне життя») фрагменти. Вона жила сама в дрогобицькій квартирі, в останні роки страждала безсонням, і небеса давали їй можливість проаналізувати своє життя. Пам’ятаю, ми зустрілися з нею на другий день після її 80-річчя – 19 березня 2017 року. Вона розповіла, що не спала цілу ніч, бо уява стала немов би комп’ютерним монітором, на якому свідомість транслювала відеофрагменти непростого перебування в цьому світі. Та чомусь першими засвітилися спогади трирічної давности. Про це я вже писав, а тому лише процитую рядки із матеріалу «Завершити розпочате ними!» («Франковий край», № 12 (175), 24.03.2017):

«Був вересень 2014 року. Цілий тиждень на небі тривав рясний зорепад. Спати не хотілося й годинами вона вдивлялась у нічне небо, рахуючи зорі та загадуючи бажання за бажанням. Раптом бачить над її будинком пливе великий сяючий хрест. Аж дух перехопило. Він зупинився на п’ять хвилин над сусіднім будинком і поплив далі за небосхил. Про що свідчило таке явлення – не знала. Можливо, те, що саме небо послало Україні хрест, аби донісши його до кінця, вона воскресла в новій іпостасі? Тожмаємо вже третій рік тяжкої війни, з жертвами, полоном і кров’ю.

— Коли кінець? Невідомо, — думала вона. — Московська зараза міцно вкоренилася в душі нашого народу. Але ж так вічно не може бути! Боже, змилосердься над нами, досить бути рабами, дай світлий розум тим манкуртам, освіти їхні душі, доки терпіти?

Вона пригадувала своє дитинство в родині заможного і шляхетного стриянина Михайла Синишина. Жили в самому центрі міста, де батько мав взуттєву майстерню та магазин. За дивним збігом, і сьогодні тут діє саме взуттєвий магазин. Тоді в неї було інше ім’я. Батьки  назвали її Володимирою й виховували разом із трьома іншими доньками. Та прийшли москалі й зруйнували звичний, нормальний ритм їхнього життя. Можна сказати, що дитинство в неї було, а юність відібрали окупанти.

З приходом совітів батькова майстерня перетворилася на взуттєву фабрику. Тож батько виконував план для совітів, а понад план шив взуття для хлопців із лісу. Та невдовзі його арештували, бо в одного із убитих повстанців у кишені знайшли квитанцію з їхньої фабрики. Тож батька забрали, а згодом усю сім’ю відправили спочатку в Омськ, а потім – і далі. Мати зробила майже неможливе – відправила двох молодших доньок до Стрия, де Володимирі довелося змінити своє ім’я. Відтоді її почали звати Анною. Нове ім’я дозволило їй отримати освіту.

Вона дивилась у вікно й переконувалась, наскільки реалії збігаються з народними повір’ями. Бузьки ніби й справді сніг на крилах принесли – рідкі сніжинки сипались на землю та не встигали покривати її білим рядном, бо швидко танули. В Сибіру, що залишив відбиток у її пам'яті, в такий час ще зима лютує, засипаючи землю заметами. Десь там у Тянь-Шані по кістках політв’язнів і її батька в тому числі гуркочуть поїзди. На місці їхнього спочинку проходить Транссибірська магістраль. За дивним збігом обставин, її батько помер в один день із тираном Сталіним. Але про це Анна Рудник довідалась аж у 80-х роках минулого століття, коли настало політичне потепління. Та потепління розпочалося майже синхронно із вибухом на ЧАЕС.

Цю подію в ніч перед своїм 80-річчям їй не хотілось згадувати, бо в радіаційне пекла відразу ж скерували її єдиного сина, якого «мирний атом» після цього допоміг відправити в засвіти. Хотілося відігнати думки про смерть чоловіка, який відійшов у вічність у 1993 році. Прикро було згадувати про смерть сестер і матері. Боляче було почуватись жертвою режиму, що ненавидів усе українське та намагався підрубати коріння. Та приємно було від того, що народ таки вистояв. П’ятнадцять років Анна Рудник доглядала тих, кого не вдалося ні залякати, ні купити, ні змусити зламатись тортурами — сестер славної пам’яті Провідника Української Нації Степана Бандери – Оксани та Володимири. Згадуючи про них, вона дивиться через вікно в небо й знову згадує видіння трирічної давності, коли посеред зорепаду Україною проплив хрест. Цієї ночі він не з’явився в небі, проте Інтернет ряснів від повідомлень, що на Маріупольському напрямку розпочались жорстокі бої. Російський агресор, здавалося, аж шаленів від того, що Україна чинить такий сильний опір. Бо нищили все українське століттями – і не знищили. Не могли знищити, бо залишились такі люди як Анна Рудник і народились нові, які приведуть Україну до воскресіння в новій іпостасі».

Таких безсонних ночей протягом трьох років після її ювілею було багато. Пані Анна знала, що недалекий той час, коли Бог покличе її до Себе. Тож вона поспішала завершити підсумок свого життя в книзі з назвою «З вірою і правдою в Україну», упорядником якої став наш колега Сергій Матійко. Ця книга вийшла з друку восени 2019 року. Коли відбувалася презентація в музею Івана Франка в Нагуєвичах, пані Анні вже було важко ходити, та вона пересилила себе. Присутні не побачили її болю ні в міміці, ні в жестах, ані в  емоціях. Понад те – очі її в той час були синіми-синіми. Небо кликало її вже тоді, та часи відомі одному Богові. Він сказав «Пора!» в день народження Свого Сина 7 січня 2020 року. Вічна пам’ять Великій Жінці, що носить звання «Почесний громадянин Дрогобича»!

Іван ШВЕД

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: