Золотистий цвіт яблунь

Золотистий цвіт яблунь

Золотистий цвіт яблунь

 

Слово про Василя Маринця

 

На Франковому обійсті, мабуть, кожна людина чує, як особливо б’ється серце. Ми були свідками, як педагоги Василь Маринець, Іван Дерич та художник Володимир Глеба зворушливо тулилися до Франкової колиски в рідному селі генія... Та тут – мова про одного з названої трійці.

…Василь Маринець, скільки себе пам’ятає, постійно прислуховувався до розмов, що точилася між односельцями. Колись босоногим стояв побіля вікна, наче б хотів його відчинити, щоб впустити «трішки сонечка»… Так, для матусі, яка щойно повернулася з весняного колючого дощу, що падав на колгоспне поле, де вона садила буряки…Хоч уже був ранній червень, а яблуні ледве золотилися цвітом; дощ був студений – проймав усе тіло стомленої колгоспниці.

***

Її образ в його уяві не в’яне. То нахилилася над шпором, підкладаючи напівсухі галузки до вогню; полум’я ліниво поширювалося й сягало печі – там випікала запашний хліб. Разом із ним так і запеклося слово: «Мама!»

Ганні Білак (03.04.1915-08.11.1989), дочці Федора Білака, судилася нелегка доля. За часів урядування чеської та угорської влад пішки ходила на «ламання кукурудзи» до угорських землевласників.Із часу заснування місцевого колгоспу працювала в ланці, яка вирощувала картоплю, буряк, капусту. Праця була дуже важкою. Адже треба було посадити, обробити та вибрати картоплю на площі 0,60 га. Крім того, була норма для буряка й капусти. Картоплю на присадибній ділянці майже щороку збирали із уже промерзлої землі в листопадову пору... Василева матуся була напрочуд працелюбною, акуратною в побуті, глибоко віруючою людиною. Щонеділій по святах ходила на богослужіння. За його зізнанням, яке буквально вирвалося з грудей: «Пам’ятаю, мама часто говорила: «Маскалі прийшли і забрали від нас нашу віру!».

Коли ж настав час вступу до Ужгородськогоуніверситету, вона благословила напутніми словами: «Васильку, підеш у світ, роби людям тільки добро!».Тому й не дивно, що вони стали для нього дороговказом ужитті, насамперед, в час багаторічної педагогічної діяльностів «Міжгірській робітничій академії». Так він лагідно називає Міжгірський професійний ліцей, де Василь Маринець віднайшов передусім себе, власне, як організатора освітнього й виховного процесу в цьому авторитетному осередку.

***

Василь Маринець народився на порозі Святвечора. Легенький вітер позначив оселю родини Ганни та Юрія Маринців святковою ознакою: п’ятого січня 1950 року народився син Василько. Особливо тішився первістком батько, який знайшов – так видавалося односельцям – сина як слід раю біля святвечірнього короваю. Поклав на різдвяну тацу належний внесок, а відтак обійшов церковну святиню, бані якої світилися золотом. Автору цих рядків кортить тут згадати – хай змилосердиться читач! – факт особистісного характеру. Саме тут морозного 30 березня 1949 року хрестили мого брата Юрія Зимомрю (1949—2007). Чому? Бо в Голятині вже служив інший духівник, який прибув на місце колишнього авторитетногоуніатського священика…

Юрій Маринець (22.03.1918-26.06.1989) був у селі Річка, що на гірській Волівщині (нині – Міжгірський район), добре знаним селянином. З тяжким серцем увійшов у колгоспну артіль «Комунар», засновану на зламі 1949 року. Його батько Федір Маринець, тобто дідусь Василька, ще довго оглядав колись власні косовиці, що стали тепер усуспільненими, тобто нічиїми…

Одне слово, не раз і не два Василько тримався батькової правиці, коли той трудився в колгоспі та виконував одночасно обов’язки метеоспостерігача в селі Річка. У літню пору заготовляв разом із мамоюсіно для колгоспної громадської худоби. Сяка-така винагорода була:так звана «десятина».Щоб «десятину» – одну копицю – заробити для власної худобини. А ще понад п’ятнадцять років виконував функцію колгоспного касира, що однозначно свідчить про цілковите довір’я односельців. Колгосп «Комунар» фактично зник в одну мить. Був – і нема: саморозпустився 1999 року. Останнім головою артілі був Іван Химинець. Залишки артільних руїн ще й нині проступають із чагарників…

***

Годі оцінити словесну сполуку: «на те й лихо, щоб з ним битись!» Їй передує інша поговірка: «лихо не мовчить!». Та Василь Маринець чує слово та його внутрішнє начало, коли мовиться про «текст в тексті». Ось, приміром, вуйко Василь. Брат матері народився 1919 року, брав участь у визвольних змаганнях 1939 року в рідному краю. А лихо невдовзі «набігло» таким чином: вуйко був засуджений на три роки особливою нарадою при НКВД СРСР від 10 лютого 1941 року. Як його мучили? Переповісти тільки зі свічкою в руках! Відтоді страх запанував під стріхою усіх покревних. Щоправда, справедливість восторжествувала днем 21 липня 1991 року, коли вуйко був реабілітований президією Закарпатського обласного суду.Та вуйка вже не було поміж живими… Сказати б навздогін: воля кривду ломить…

***

Тополі вістрям дивляться в небеса. Що ж, пора навчання – найкраща на життєвій дорозі. Бо ж без освіти нема світу. То ж від 1 вересня 1957 року до 24 червня 1965 року Василь Маринець навчався в Річанській восьмирічній школі. Перша навчителька – як сонце в небі. Такою вчителькою була для нього Варвара Федорівна Пойда –педагог від Бога. Вона прищепиладопитливому Василеві любов до знань, а воднораз і до праці. Поруч були однокашники: Юрій Бистряник, Василь Гичка, Іван Гичка, Юрій Гельбич, Настя Гичка, Олена Больбан, Ганна Корда, Михайло Гичка. На таких дивилися омиті зорі – будуть з них люди! Як кажуть добрі старожили, «теплий квітень, мокрий май – буде щедрий урожай!» Будьмо!

Та життя було таке, яким було. Злидні панували на початку 50 років двадцятого століття в усіх селах Верховини. Село Річка – не виняток. Селян насильно заганяли в колгосп, відбираючи сільськогосподарський рематент і худобинку. Трудодні колгоспникам треба було відробляти,та без грошей. Мало місце суцільне порушення Марксової формули: «гроші – товар, товар – гроші». Одягу в магазинах не було. Власне, його не можна було купитиу зв’язку з відсутністю грошей. Єдиним одягом у той час були домоткані гуні з овечої шерсті, уйоші, холошні, сорочки з льону та конопляного полотна. Всі діти до шестирічного віку носили довгані з домотканого полотна. Таку дитячу одіж довелось спробувати і Василькові, який в перший клас крокував у постолах. Взимку – до шостого класу – всі школярики вдягали гуні, обшиті полотном руками сільського майстра Івана Больбана (1927—2019), який постійно грав на ним вироблених пищавках. Такого виконавця бойківських мелодій на флоярі, либонь, вже не зазнає Верховина!Як старші, так і дітлахи називалийого гуні«сибірськими куфайками».

У школі, коли Василь Маринець навчався в шостому класі, особливою новинкою став перший телевізор, на екрані якого було видно тільки тіні людей. Однак усі охоче часто збирались навколо нього разом із класним керівником Василем Андрійовичом Окалем і залюбки дивились футбольні матчі за участі футбольної збірної тодішньої наддержави – «однієї шостої світу». Допитливий учень брав участь у роботі технічного гуртка, яким керував класний керівник. За його вмілими порадами діти радо складали детекторні радіоприймачі, виготовляли табуретки, рубанки, сопілки. Зрозуміло, велосипедів ні в кого з учнів не було. У шостому класіВасиль Маринець сконструював дерев’яний трьохколісний велосипед,назвавши його «колобішки». На цій «колобіжці» – під час випасання корів та ягнят – «раціоналізатори» катались на толоці, нерідко стрімголов із схилів Боржавського хребта… Що й казати, йому випалоскотарити від п’яти років до закінчення сьомого класу. «Його територія» охоплювала урочища: «Мошорківський чертіж», «Мотів чертіж», «Черенини», «Млачки». А в час канікул, зокрема після восьмого класу, разом із батьком працював у будівельній бригаді, яка розбирала будинок культури в райцентрі. Заробив на велосипед та спортивний костюм. Ним їздив у вересні та жовтні на навчання в Пилипецьку середню школу, директором якої був відомий педагог Василь Михайлович Тарахонич.До слова, один з авторів цих рядків може засвідчити організаторські заслуги Василя Тарахонича, оскільки влітку 1963—1964 рр. довелося працювати старшим вожатим у піонерському таборі в селі Пилипець…

Коли навчався Василь Маринець, то в школі працювали одержимі педагоги, у т.ч. Іван Федорович Бітлян – вчитель математики, Магдалина Іванівна Дуда – вчитель української мови та літератури, Іван Федорович Пацкун – вчитель фізики, Ніна Петрівна Свирид – вчителька хімії, Микола Федорович Грига – вчитель історії. А вчитель німецької мови Павло Вікторович Лучок прискіпивВасилеві любов до іноземної мови, звабивши підготовкою стінгазети німецькою мовою та веденням передачі шкільним радіовузлом.

У гуртожитку проживало в одній кімнаті сім осіб. Дрова кололи самі для кафельних печей. У гуртожитку було повне самоврядування. Василь упродовж двох навчальних років обирався старостою гуртожитку. Організовував самопідготовку до уроків, відпочинок; за будь-якої погоди шикував колону і строєм вів жильців гуртожитку на вечерю та сніданок у шкільну їдальню; остання знаходилася на відстані 400 метрів від школи. Завдяки навчанню в стінах Пилипецької середньої школи, яку закінчив 1967 року, Василь Маринецьотримав не тільки ґрунтовні знання із загальноосвітніх предметів, але й навички організатора, а це – самостійність, відповідальність. Вона сформувала в нього якості лідера. Тутзробив перші кроки в керівництві учнівським колективом, що стало в добрій нагоді в майбутньому, насамперед, бути вожаком під час навчання в Ужгородському університеті, офіцерської служби в армії, а також тоді, коли був на керівній роботі в Майданській середній школі, Міжгірському районному відділі народної освіти та Міжгірському професійному ліцеї.

Після закінчення Пилипецької середньої школи відчинилися двері Ужгородського державного університету, де й зустрів Першовересень 1967 року. Аналогічну радість поділили однокласники Василь Воробець, Володимир Дуда, Іван Козак (фізичний факультет), Ганна Беца (медичний факультет), якіпоповнили лави студентів УжДУ.

Навчаючись в університеті п’ять років, Василь Маринець редагував факультетську стінгазету «Freundschaft», був власкором університетської багатотиражки «Радянський студент», а на четвертому курсі працював відповідальним секретарем університетськоїгазети під керівництвом досвідченого редактора, доцента Павла Івановича Надобенка. Згадати б факт: Василь Маринець два рази брав участьу студентських будівельних загонах, які працювали в Казахстані. На 1972 рік припало завершення університетських студій; він із відзнакою закінчив факультет іноземних мову місті над Ужем, а також військову кафедру в УжДУ. Після військової служби працював організатором позакласної роботи в Майданській СШ, завідувачем методичногокабінету, інспектором шкіл Міжгірського райвно, головою РК профспілки працівників освіти ВШ та НУ. Від жовтня 1980 року до червня 1985 року обіймав посаду заступника директора з НВР Міжгірського СПТУ-12.

***

Новий етап в’яжеться із серпнем 1985 року: тієї днини Василь Маринець перебрав від Івана Дерича обов’язки, очоливши Міжгірське СПТУ-12. Відтоді він – директор цього навчального закладу, який від 1 вересня 2003 р. отримав статус професійного ліцею. Упродовж 1985—1986 рр. успішно завершив семимісячне стажування в ФРН із «Менеджменту професійно-технічної освіти».

…Час рікою пливе. А кожна річка має стійку пам’ять. А Василь Маринець залюблений в рідне село Річка. Можна, звісно, мати спонуку осягнути те, що відбулося упродовж 40 років його роботи в професійно-технічному закладі…Він переконався, що в професійну школу здебільшого потрапляють учні загальноосвітніх шкіл. Як не прикро, але варто наголосити: з багатьма не справилися у виховному процесі їхні педагоги. Звідси – діти-сироти, діти із невдалих та малозабезпечених родин, малолітні крадії, бешкетники, дрібні хулігани. Деяківступали до училища, маючи за плечима дві судимості. Однак, за переконанням директора, з цією категорією підлітків педагогічний колективнавчального закладу повинен робити все можливе й неможливе, щоб уберегти їх від стежки, що веде за браму ув’язненя. Був випадок, коли один із випускників дев’ятого класу середньої школи «вимінив» у вересні місцеві дві школи. Проте ніде не знайшов розради, бо з різних причин його звідусіль виключали. Довелося на вперті замовляння-прохання батьків взяти його під опіку училища. А результат? Так, юнак успішно закінчив навчальний заклад, здобув професією муляра, штукатура, лицювальника-плиточника і тепер є успішним підприємцем.Порадувала тоді оцінка колишнього голови Міжгірської райради Миколи Шпільки:«У виховному сенсі, підготовці молоді до життя і праці немає рівних – серед навчальних закладів району – Міжгірській робітничій академії». Її авторитет посилюють і публікації Василя Маринця, що побачили світ у навчально-методичних виданнях України та Німеччини. Коли випаде на те час, то він самовіддано осмислює й досліджує проблеми: «Роль ПТНЗ у відродженні народних художніх ремесел Закарпаття»; «Сільський зелений туризм: шляхи становлення і підготовка кадрів»;«Професійна спрямованість у викладанні загальноосвітніх предметів у ПТНЗ».

Василь Маринець особливих скарбів не має. А все ж, що й казати, не земля родить, а руки… Він нагороджений значком «Відмінник народної освіти України»(1986) та удостоєний високого звання – заслужений працівник освіти України (2015).

***

Василь Маринець вміє шукати розраду. Він знає про сенс народної істини: «Дощ іде не там, де ждуть, а там, де жнуть; не там, де просять, а там, де косять!»… А ліворуч, там, де серце, завжди однодумець – дружина Марія (уроджена Фурдь). Вона – бухгалтер; працювала начальником фінансового відділу в Міжгірському райвійськкоматі. Зараз –  на заслуженому відпочинку.

Разом виховали двох доньок. Стосовно вибору спеціальності, то Ольга ступила на батькову стежку: закінчила факультет романо-германської філології УжНУ і нині  працює в США. НатомістьНадія, завершивши студії на юридичному факультеті УжНУ, облюбувала засади організації сільського туризму.

Куди б не завела Доля, авін пам’ятає: село Річка, де народився й живе, нагадує йому про троянди й виноград, красиве й корисне на землі. А надійде ненароком вільна хвилинка, то постоїть біля грайливих струменів гірського водопаду, що гримить біля батьківської хатинки… І мимоволі зашепчуть уста рядки улюбленого поета Петра Скунця:

…І якщо я – не дай такого боже –

свободу зраджу ради теплоти,

з’явися, друже, і промов вороже:

«Посторонись! Вкраїнець я, не ти!»

 

Михайло СІКОРА,

Микола ЗИМОМРЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: