Як Катербург отримав «арабську прописку»

Як Катербург отримав «арабську прописку»

Як Катербург отримав «арабську прописку»

У попередньому номері «Франкового краю» Роман Пастух опублікував свою статтю «Розгадка загадки під ногами не лежить…», у якій намагається показати свого опонента (Петра Сов’яка) – невігласом в історії та мовознавстві, а себе – великим фахівцем у цих галузях. Треба віддати належне Р. Пастухові – він справді талановитий журналіст, який уміє, напустивши словесного туману, чорне показати «білим», а біле – «чорним» і при нагоді користається своїм талантом.

Щоб не здаватися голослівним відразу ж перейду до аргументації свого висловлювання.

  1. Виправдовування мого опонента

У своє виправдання Р. Пастух пише: «Стосовно кинутого колегою у мій город камінчика про «непереконливість» наукових версій, то вони, як мовиться, і в Африці – версії  і вже хоча б тому не претендують на «переконливість»».

Що таке версії? Ні що інше як можливі шляхи висвітлення наукової лакуни. Версія може бути одна чи кілька, кожна з них може бути переконливою чи непереконливою. Але з часом переконливі версії залишаються (до остаточного з’ясування проблеми), як залишається провіяне зерно, а непереконливі – відкидаються, як полова. У тому й суть наукової дискусії, щоб довести переконливість власної версії. Здається, Р. Пастух це добре розуміє, тому й опирається на «авторитета» – на науково-подібний доробок фахівця порівняльного мовознавства К. Тищенка, великим популяризатором якого він зробився на Дрогобиччині. Більше за це – мій опонент у своїй статті проголосив К. Тищенка «єдино-непомильним» у своїй галузі. Як він про це пише: «…я висловив версії і нічого іншого, крім версій. Вони базуються головно на працях К. Тищенка. Натомість дослідження більшості інших топонімістів, на моє переконання, є не так науковими, як наукоподібними».

Яку ж перевагу має К. Тищенко перед іншими топонімістами? У Р. Пастуха на цю тему, зокрема, читаємо: «Серед великого масиву українських топонімів іншомовного походження в Україні видатний київський мовознавець і поліглот Костянтин Тищенко виявив одразу кільканадцять із основою Котер- , Котир- , Котор-: Котерлен і Котирин (Закарпаття), Которини (Львівщина), Котира (Рівненщина). До цієї ж основи близькі вже згадане прізвище Котормус і ще 50 населених пунктів Катеринівок… ці топоніми могли залишити в Україні ті, хто колись були тісно пов’язані з портом Котор у сучасній Чорногорії. Наведені назви свідчать на користь тривалого існування у давнину албансько-моравського шляху маврів (арабів) через албанський порост Рафу чи Русафу».

Найперше розберемося з Катеринівками, які К. Тищенко та вслід за ним – Р. Пастух – вважають «арабським фракталом».

Із півсотні Катеринівок, наявних в Україні, рівно десяток знаходиться у Дніпропетровській області, рівно півдесятка – у Донецькій, три – у Луганській, дві – у Миколаївській… Все це – той регіон, який за часів Київської Русі та дещо пізніше почасти належав до Дикого Степу. Усю відповідну територію контролювали печеніги, які були кочівниками і, зрозуміла річ, жодних поселень у добу арабської експансії тут не існувало. А всі перелічені Катеринівки (як і багато інших) були засновані не раніше, як у 18 столітті, коли від присутності арабів на території Східної Європи й згадки не лишилося.

Природно, що найбільша кількість Катеринівок – на Дніпропетровщині, адже сам обласний центр (м. Дніпро) у ту добу, коли Дніпропетровщина заселялася осілим населенням, мав назву «Катеринослав» – почасти на честь Святої Катерини Александрійської, а головним чином на честь цариці Катерини ІІ.

У Житомирській області налічуємо чотири Катеринівки. Із них три вперше згадуються в історичних джерелах 1906 р. (у Ємільчанському, Бердичівському, Житомирському районах). Ще одна Катеринівка на Житомирщині – у Хорошівському районі. Перша згадка – 1911 рік.

У Галичині – лише одна Катеринівка – на Тернопільщині (Кременецький р-н). На її місці у середині 18 століття стояло село Вербівка, яке спалили татари. Тоді граф Ю. В. Пляйтер збудував тут містечко, яке назвав Катербургом – на честь своєї дружини. У 1944 році радянська влада перейменувала Катербург на Катеринівку…

Де тут арабський фрактал, панове Тищенко і Пастух!?

До речі, містечко Котерлен знаходиться не у Закарпатті, а у Криму. Ймовірно, у наш час ця назва не збереглася, проте вона існувала ще у першій чверті ХІХ століття [Алфавитные списки нижних чинов, погибших, раненных и пропавших без вести в 1-ю мировую войну 1914 – 1918 г.г.// Таврическая губерния]. Отож, топонім «Котерлен», очевидно, має кримсько-татарське походження.

Не знайшов я у жодному довідковому виданні і такої географічної назви, яка буцімто є у Закарпатті, як «Котирин». Зате у Росії поширене відповідне прізвище (Котірін). Походить воно, ймовірно, не від топоніма «Котира» (село на Рівенщині, засноване у 12 ст., про яке згадує Р. Пастух), але від відповідного половецького ймення, яке у Росії збереглося як прізвисько.

Твердження Р. Пастуха, що назва чорногорського портового міста Котор є буцімто арабською, виглядає цілком безпідставним. До того, як у 7 столітті н. е. територію Чорногорії опанували слов’янські племена, тут мешкали іллірійці та фракійці, із якими змішалися прибульці. Територію Албанії іллірійці населяли також. В основі сучасної албанської лежать іллірійська та почасти фракійська мови. На Балканах збереглося чимало географічних назв іллірійсько-фракійського походження, серед них, очевидно, і «Котор».

Між іншим, К. Тищенко у своїх працях визнає, що іллірійці залишили чималий топонімічний слід в Україні. Чому б до цього масиву нам не віднести частину тих топонімів, які мають корінь «Котер/Котор»? Принаймні, на основі арабської апелятивної лексики переконливих аналогів ніхто ще не наводив, а відповідно – арабська версія тут виглядає «притягнутою за вуха». І для наукової методи, яку демонструє К. Тищенко – це не дивина. Наведу цитату із сучасної фундаментальної дослідницької праці: «Зауважмо, на ст. 271 К. Тищенко ідентифікує походження топонімів Орява, Орів, як готське, а на ст. 273 він же ідентифікує походження згаданих топонімів як таке, що має «явно кельтський характер». Читач може зробити із цього лише один висновок: подібні ідентифікації лінгвістів-дослідників не носять хоч в найменшій мірі об’єктивного характеру, але залежать від їхнього мінливого настрою…» [В. Кирій, Л. Сікора, «Етногенеза арійських та доіндоєвропейських народів…», Львів, 2012, с. 296].

А, може, для мовознавця не обов’язково знати, що готи та кельти – різні народи?

Як відомо, у науці існує принцип: власні назви, походження яких легко пояснюється на місцевому матеріалі, не потребують того, щоб його пояснювали на матеріалі іншомовному. К. Тищенко цей принцип послідовно ігнорує. Саме тому його праці серед українських учених здебільшого сприймаються зі скепсисом. У сусідній Росії їх визнають, але, на мою думку, саме із ідеологічних міркувань, позаяк із таких праць вимальовується хибна історична картина: ніби в Україні у недавньому минулому мешкали які завгодно народи, лише – не українці.

Якщо ж довіритись Р. Пастухові, то у вас складеться прямо протилежна думка про ці речі. Ось що він пише: «досі проблему багатотисячолітньої історії українського народу разом із його мовою у сув’язі з інонародним ближчим чи дальшим сусідством, співіснуванням, взаємовпливом тощо деякі доморощені дослідники продовжують обмежувати лише періодом чи то білих хорватів, чи то Русі-України, і не глибше... Можливо, цих дослідників далі тримає в цупких обіймах імпершовіністичний віршик російського поета: «Всєм ізвєстно, что зємля начінаєтся с Крємля»…».

Із наведеної цитати випливає висновок, що російський Кремль та Русь-Україна – тотожні речі. Чи це лише логічна помилка автора? Втім – не важливо. Важливо, що у самому Кремлі – тотожне бачення історичних реалій, яке свого часу заклала радянська ідеологія.

Радянська дійсність позначилася не лише на міркуваннях мого опонента стосовно історії, але й на його мовознавчій методі – цього разу вже – на своїй власній, а не запозиченій у Тищенка. Так Р. Пастух пише: «Нібито перша частина Котер- складного прізвища привідкрила нам своє обличчя. Як бути із другою частиною: -мак? Її так і кортить вивести від фракталу етноніма «македонці», котрі теж проживають на Балканах».

А міркування тут приблизно такі: мовляв, наші предки вирішили: якщо араб Котер прибув із Македонії, отож, його батьківщину слід позначити скороченою назвою цієї країни («мак») – як додаток до його ймення. На основі подібної мовної процедури у Радянському Союзі виникло безліч назв великих підприємств та державних економічних організацій: Сільмаш (від «Сільськогосподарські машини»); Держбуд (від «Державне будівництво») тощо.

Що тут відбувається? Нові складні слова утворюються шляхом з’єднання двох (чи трьох) скорочень. Якщо ж одне зі слів, які лягали в основу такого неологізму, було односкладовим чи двоскладовим, його, природна річ, не скорочували. На такий штиб у радянську добу теоретично могло виникнути й складне слово «Котермак», з усіченням кореневої основи «макед». Але Юрій Котермак жив у Добу Відродження – задовго до народження Маркса, який вигадав комінтернівські ідеї.

Кажучи інакше, до 20 століття такої мовної практики утворення нових складних слів, яку пропонує мій опонент, не існувало у жодного народу! Анахронізм, колего! І до того ж – «вопіющий», як каже москаль.

До підмін (і не лише) вдається Р. Пастух і у своєму наступному твердженні: «Неможливо спростувати арабський тематичний фрактал в Україні, до якого належать принесені з Близького Сходу топоніми Дамаск, Багдад, Русафа, Самара, Халеб, Пальмира, Каїр, Єтриб чи Єтрив, Медина (не вказують на щось Мединичі на Дрогобиччині, де, за переказами, колись існувала мечеть?), Корань, Горинь, Судан, Ліван, Луб’яни, Гавран, Гай©шин, Санджар, Євфрат, Тигр, на Дрогобиччині: Джурджівська Гора в селі Сельці від назви гір Джурджура в Алжирі, мікротопоніми у гірських селах Новому Кропивнику (Монжоло, імовірно від арабського слова «манзіл» зі значенням «каравансарай» ), Опаці (Кобильово, імовірно, від арабського слова «кибла» зі значенням напрямку до Мекки, до якої обертаються мусульмани на молитві у мечеті), Підбужі (Хорошівка, імовірно, від прізвища командувача арабським військом аль-Хараші VІІІ ст.) і т. д. і т. д…».

Немає в Україні такого топоніму «Дамаск», є село Дамаска (Зіньківський р-н на Полтавщині). За історичними документами у 1859 р. воно було козацьким хутором із 23 дворів. Виник цей хутір не раніше як за сто років до цієї дати. Звідки його назва – від популярної серед козаків тканини, яка мала назви «дамаст», «дамаск», «дамаска». Виготовляли її із полотна, на якому атласними нитками наносився малюнок.

Немає в Україні такого топоніму «Русафа», є двоє сіл на Вінничині із назвою «Русава» і село на Київщині із назвою «Росава» (Миронівський р-н). За документами 1648 р. цей населений пункт мав іншу назву – «Ягники». Зрозуміла річ, у 17 ст. арабів тут не було. Обидва зазначені топоніми легко етимологізуються на основі української мови: Росава – від «роса»; Русава – від прикметників «руса», «русява».

Немає в Україні такого топоніму «Багдад».

Топоніми біблійного походження (такі як Ліван, Євфрат, Тигр) – не можуть мати арабського коріння – в арабів відповідні назви звучать і пишуться зовсім інакше.

Те ж саме слід сказати про Пальміру – це грецька назва сирійського міста Тадмор. Араби свій Тадмор на своїй мові «Пальмірою» ніколи не називають. Отож, смт. Пальміра на Черкащині (Золотоношський р-н) до арабського світу жодного стосунку не має.

Гідронім «Горинь» утворений за законами давньоруської мови – від слова «горній» (верхній) – шляхом приєднання суфікса «инь» (так само, як деякі інші давньоруські гідроніми жіночого роду, наприклад: «Ірпінь» та українські апелятиви на зразок «глибінь»).

Топонім «Луб’яни» (та «Лубни») утворений від слова «луб» (внутрішня частина кори дерев – матеріал у народних промислах).

Топонім «Гавран» означає «крук» – у перекладі із хорватської мови (а не з арабської – як би того не хотілося моїм опонентам). Пам’ятаєте хорвата Гавранчича із Київського Динамо? Споріднені слов’янські слова: українське «ґава» і церковнослов’янське «вран» (крук). Де тут арабський фрактал, панове Тищенко і Пастух!?

Мікротопонім «Кобильово» (з Опаки) походить не від арабського слова «кибла» і не від російського «кобель» (останнє вже Р. Пастуха не стосується), а від українського «кобила». Присвійний прикметник від слова «кобила» у бойківському діалекті звучить як «кобильове/кобильово». А відтак – ніхто в Опаці у напрямку до Мекки цілеспрямовано на молитві не обертався.

Мікротопонім «Хорошівка» (з Підбужа) походить не від ймення арабського полководця аль Хараші, який воював із хозарами у Вірменії, а від українського прикметника «хороший» – так само, як і назва райцентру на Житомирщині «Хорошів» (до 2016 р. – Володарськ Волинський). І наш фольклорний бурлескний цар Горох – всупереч твердженню Р. Пастуха – до Хараші не має жодного стосунку – не був бо останній царем, а чимось на зразок дивізійного генерала.

Немає в Україні такого топоніму «Медина» (в арабському оригіналі: «Медіна»). І Мединичі до арабів стосунку не мають. Між Мединичами і Медіною занадто велика різниця – і не лише географічна. Про це свідчить насамперед давньоруське ймення «Мединич», засвідчене у Новгородських грамотах [В. Кирій, Л. Сікора, «Етногенеза Русинів», с. 831]. А щодо арабської мечеті у Мединичах – тут авторові потрібно б послатися на відповідні джерела, аби читач міг судити про їхню достовірність, адже ця інформація наразі виглядає як цілковита авторська вигадка.

І це лише вибірковий коментар до наведеної цитати.

 

  1. Звинувачення з боку мого опонента

Щоб «довести» читачеві, що Петро Сов’як «не знає історії», Роман Пастух вдається до підміни понять: мій вислів «наш край» (про Дрогобиччину) він інтерпретує таким чином, ніби я писав про цілу Україну. Порівняймо. Це про арабів написав я: «До нашого краю ніколи не доходили навіть торговими шляхами. Вони підкорили Північну Африку, Іспанію (у Західній Європі), перейшли гори Піренеї, де їх зупинили франки» («Розв’язка Котермака – під ногами», «Франковий край», № 32, с. 7). А ось що про це пише мій опонент:

«З приводу інтригуючого питання арабської присутності на теренах сучасної України. Колега твердить, ніби експансію арабів (маврів) до Європи зупинили у Піренеях франки, і до нас ці завойовники не доходили навіть торговими шляхами. Чому ж, колего, доходили! І не раз, і навіть не два, а далеко й далеко більше!

Зокрема, про це пишуть Енциклопедія українознавства, історики Кость Гуслистий, Іван Крип’якевич, Наталія Полонська-Василенко, Сергій Наливайко, мовознавець Костянтин Тищенко, інші відомі вчені, які досліджували і нині досліджують перше тисячоліття української історії».

Про український період історії Х ст. до нашого часу дійшло кілька арабських джерел. Одні із них є компіляціями, інші – належать перу мандрівників, які справді досягали території сучасної України. Отож, майже всі перелічені учені, і ті, кого Р. Пастух не згадав, визнають, що арабські купці відвідували територію Русі (України). Проте я писав про Дрогобиччину (де народився і виріс Ю. Котермак), а не про Україну в цілому.

Читач скаже: звідки Петрові Сов’яку відомо, що Дрогобиччина становила виняток, що сюди арабські торговці не прибували? Про це повідомляє одне із арабських джерел – «Книга Кліматів» Аль-Фарсі, де написано, що мешканці Артанії (Галицького князівства) є дуже негостинними й ворожими до чужинців, через що ніхто з арабів жодного разу не побував у їхній столиці Арті (Галичі) [В. Кирій, Л. Сікора, «Етногенеза Русинів», с. 769 - 773]. Дрогобиччина, як відомо, у Х ст. входила до складу Галицького князівства.

А тепер розглянемо підсумковий контраргумент Р. Пастуха, спрямований проти моєї версії. Опонент пише: «А тепер – про головний «аргумент» колеги. Нічого іншого, крім здивування, не викликає його спроба потлумачити походження прізвища Котермак лише за допомогою прислів’я: «Посіяла баба мак, а вродився котермак», тобто колінкувату рослину-покруч, і ще кількох схожих загальних слів».

Нічого іншого, крім здивування? Сумнівно. Принаймні, коли вдаєшся до емоцій, не маючи «чим крити», завжди буває важко приховати власну розгубленість.

То є чи немає слова «котермак» у бойківському діалекті? Як ви гадаєте, колего?

Поставимо питання інакше: яким є походження цього слова? Щоб відповісти на нього, потрібно розкрити словник буковинських діалектів і знайти значення слова «котернак» (пасовисько). Слово може бути запозиченим із румунської, куди потрапило із місцевої дакійської. Може й мати іллірійське походження. Але до арабів – жодного стосунку не має. «Котернак» і «котермак» – слова-близнята.

Як бачимо, брак знання українських діалектів та балкано-слов’янських мов часто змушує дослідника-поліглота К. Тищенка та дослідника-всезнайця Р. Пастуха амбіційно «ломитися у відкриті двері», а виходить із цього і сміх, і гріх…

Петро СОВ’ЯК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: