Володимир Чапельський Дмитрик Оповідання

Володимир Чапельський Дмитрик Оповідання

Володимир Чапельський

Дмитрик

Оповідання

Досліджуючи минувшину Дрогобича, я волею випадку познайомився у 1996 р. з Орестом Чапельським із Америки, який був сином лікаря Володимира Чапельського. Гість розповів, що в їхній родині збереглася татова літературна спадщина: оповідання з його медичної практики, спогади, листи. Невдовзі він переслав їх комп’ютерний видрук мені. З них повіяло справжнім ароматом життя і побуту різних соціальних прошарків Галичини кінця ХІХ-початку ХХ ст., заяскріло всіма барвами живої народної мови, у них відчувалася справжня письменницька рука. Вони й склали книжку В. Чапельського «Я любив їх усіх» (Дрогобич, Видавнича фірма «Відродження», 1997, 244 с.) з його коротенькою «Передмовою», написаною в 1949 р. на еміграції в м. Етлінґені (Німеччина) перед від’їздом до США, некрологом д-ра Степана Витвицького «Пам’яті д-ра Володимира Чапельського» (США, газета «Свобода», 1956 р., квітень) і моєю післямовою «Знавець життя народу і свого роду». Так доти невідома літературна спадщина В. Чапельського повернулась в Україну і дала підстави говорити про відкриття цікавого письменника серед лікарів і прекрасного лікаря серед письменників. Книжка читається буквально на одному подиху. А глибоко психологічне оповідання «Дмитрик» з містично-трагічним фіналом заслуговує безумовного включення до хрестоматій для середніх і високих шкіл України поряд з оповіданнями письменників-класиків.

Хто такий В. Чапельський (1882, м. Трускавець-1956, м. Клівленд, Огайо, США)? Походив з відомої священичої сім’ї діда о. Антона Чапельського в с. Добрівлянах на Дрогобиччині. Там не раз бували Іван Франко та Михайло Павлик. Гімназійний друг І. Франка, стрийко, крилошанин Львівського собору Святого Юра о. Іван Чапельський допоміг племінникові, напівсироті по батькові-поштмейстеру в Трускавці Людвику, закінчити Львівську гімназію і медичні студії Віденського університету. Там Володимир належав до найвизначніших членів академічного Товариства «Січ». Здійснив кілька подорожей по Європі.

Був одружений з Ольгою Небиловець, по материнській лінії – із родини кардинала Сильвестра Сембратовича, з м. Перегінська на Івано-Франківщині, де В. Чапельський починав лікарську практику. Протягом 1909—1944 рр., з перервою на військову службу лікарем під час Першої світової війни, працював загальним лікарем каси хворих у Дрогобичі. Користувався незаперечним авторитетом. Вражав широкою начитаністю. Відзначався великою ерудицією та обізнаністю у різних науках, ділянках життя й побуту, народних звичаях і традиціях. Володів образним мисленням, тонкою спостережливістю. Обирався головою Дрогобицької філії Товариства «Просвіта», ремісничого Товариства «Зоря». Ініціював відкриття трьох українських шкіл,  відновлення української гімназії ім. І. Франка, ставши членом оргкомітету з будівництва її нового приміщення. Постійно жертвував гроші на доброчинні справи. Мав сина інженера-конструктора Ореста і доньку-лікарку Оксану. Постать, варта повісті або роману.

Крім 16 коротких оповідань про різні випадки, що зворушили автора «до глибини душі красою трагізму чи до сліз звеселили комізмом ситуації» з його 40-річної лікарської практики та об’єднаних у цикл «З нотатника лікаря», В. Чапельському належать історико-есеїстичні спогади про дуже розгалужений рід Чапельських від княжої доби до ХХ ст., включно зі Швейцарією, Боснією і Мексикою, на тлі багатьох подій. Їх оформлено у вигляді 23-х «Листів до Миросі» – його племінниці по братові Леву Чапельському, заміжньої за видатним поетом, художником, критиком, перекладачем Святославом Гординським. Чи не найціннішою частиною спогадів є сторінки, присвячені молодому І. Франкові та його нерозділеному коханню до Наталії з Чапельських Яворської, записані з її вуст, про яке франкознавці в Україні дізналися вперше. За побажанням дітей В. Чапельського у текстах зроблено мінімальні стилістичні та пунктуаційні правки.

 

Роман ПАСТУХ,

член НСПУ.    

 

 

Іван лишив жінку і діти, пішов за цісаря і за Батьківщину з італійцями воювати і пропав десь у бездонних альпійських скальних проваллях. Минув рік, минув і другий. Ні вісточка, ні чуточка від Івана не наспіла. Іваниха гірко банувала.

Аж у третьому році, з весною, прийшло до громади письмо військової полкової канцелярії зі всіми підписами і печатками з цісарсько-королівського полку піхоти ч. 30 у Львові.  

Війт і секретар, чорне на білому, прочитали: «Отсим повідомляємо хвальний уряд громади Перегінська, що Іван Гринів, роджений дня..., року..., в селі Перегінсько, повіту Долина, капраль тридцятого полку піхоти у Львові, згинув геройською смертю на полі хвали у наступі на ворога дня…1914 року. Тіла погибшого досі не найдено. Уряд громади повідомить негайно про його смерть його жінку Гринів Параскевію».

На приказ війта секретар громади поспішив негайно до хати Парашки Гринів і тут поважно, гідно та достойно, як годилося, прочитав листа, поклонився в пояс нещасній вдові і вийшов мовчки, як достойникові влади належалося. 

Заридала Іваниха, заголосила на все село і, схопившись обома руками за груди, впала, обімліла перед дітьми. І стало тихо, наче б хатою смерть перейшла. Настрашені діти зняли лемент, всі троє нараз. Сусіди злетілися рятувати. Розбудилася Іваниха і простягнула руки до перестрашених дітей.

На це увійшов у хату старий вуйко. Глянув на матір і на розрадувані діти біля неї і вдоволено, довго їм приглядався. А там промовив своїм важливим словом:

-От так, от так і має бути. Щоб ти знала, Парашко, я так гадав, що так і буде. Тепер на твоїй голові троє дітей. Ти сильна і здорова і ти для дітей маєш жити. Будеш їх заходити, щоб виросли дужі і розумні, людям на пожиток і на славу. Труди ждуть тебе великі. Не одну нічку не проспиш. Не одну днину на журних думках проведеш. Ти не пропадеш між нами з дітьми. Я, твій вуйко, тобі поможу, і добрі люди поможуть. А там хто його знає. Може, ще і діждеш тої великої радости, що серед тихої ночі скрипнуть ворота та відчиняться хатні двері, і на порозі стане твій Іван, живий та здоровий. Не одного на війні словом поховали, та Бог дав, що по роках той, що небіжчиком його проголосили, живий з неволі вернувся. Може, і твій Іван поверне…

Дмитрик очей не зводив з дідуня. Слухав уважливо. Кожне його слово западало глибоко у пам’ять дитини і кожне сповняло серце надійною радістю.

Як вуйко скінчив своє слово, Дмитрик поцілував його в руку. До хати Іванихи промінь сонця заглянув.

Сади вже цвіли. Люди веснували. Іваниха держала чепіги в руках, Дмитрик водив коня. Орали. Робота йшла жваво та весело. П’ятилітній хлопчина став мамі до помочі, і добрий з нього помічник удався. Він знав усе, що чинилося в хаті, в городі і на полі. Брався охоче за роботу, і кожній давав раду. І було тої праці завжди доволі. Він з мамою орав, і волочив, і сіяв. У саду косив малою косою, що вуйко йому зладив. Кінь його одного тільки слухав. «Босого» тільки він годував. Ще й малих він дозирав. Братчика й сестрички, щоб не заподіяли собі злого. Вони пасли гусей на толоці і пустували, і тільки всього з них було хісна на господарці.

І так Дмитрик, що маму, як тата, любив над усе на світі, став для неї справжнім господарем. Без його малих працівних рученят мама вже не могла обійтися. Цілий день від рана до ночі хлопчина метушився біля мами і лише тільки мав розмови, що з мамою.

-Мамо, наша коса вже тупа. Я понесу її завтра раненько до вуйка, щоб виклепали і нагострили!

-Піди, піди до вуйка, а возьми для них горня квашених огірків. Вони їх дуже люблять.

-Возьму, а ти вибери самих найгарніших.

А за хвилину хлопець зачав уже з другої бочки:

-«Босий» приніс рано яйце в зубах. Я пішов по корчах шукати. Шестеро найшов. Я помив яйця начисто, витер насухо і поклав у миску з просом, на намиснику. Щоб ти, мамо, знала.

-Господаре мій солодкий та дужий, ходи, най тебе поцілую!

А він далі балакав, бо мав про що з мамою балакати:

-Стефанко ліз через пліт і на плоті роздер штанята, абись, мамо, знала, бо я шити не вмію!

-Тобі не годиться шити, бо то бабська робота. Я штани зашию, а на того Стефанка треба насварити, бо він непосидючий шибайголова!

-Ні, мамо, не свари на нього і не бий. Він дуже малий…

-Не буду я на нього сварити, як ти за ним просиш. А ти от який мені адвокат найшовся! Борониш, щоб йому за збитки не було кари…

-І відки воно таке мале, а мудре взялося? – говорили жінки-сусідки  між собою. Вони його своїм ангеликом називали, своїм дітям на взір клали. Раділи йому і, як рідного, любили.

А як Дмитрик ішов селом, маленький, чистенький та поважний, як господареві бути пристало, то не було стрічної людини, щоб його не звітала тим прихильним поглядом, що йде з глибини серця. Один лише старий вуйко Іванихи бурмотів:

-Недобре воно, як у малій голові завчасно прийде дужий розум. Такі малі мудрагелі не ховаються, бо розум у них силу відбирає. Хлопець має бути дурний та пустий, таке його споконвіку право. Розум має час рости і цілий вік, аж до смерти. Тоді і сила дужа попри розум виросте, бо має місце на ріст. А так що? Гляньте на нього. Він малий і дряхлявий, мов віхоть соломи. Такого силача і вітер переверне, як подує. І з чого в нього набереться сили, щоб тверде і мозільне життя пережити? І я, щоб ви знали, не тішуся, бо знаю своє…

Та Іваниха тішилася своїм Дмитриком дуже. Вона дивилася у його личко, як у сонце золоте. Зітхала тільки потайки, що її Іван не діждав щастя тішитися своїм сином.

Вечорами, як Стефанко і Марійка поклалися спати, Дмитрик з мамою залюбки розмовляли про тата, і він, осяяний їх любов’ю, жив між ними.

Одної ночі схопився Дмитрик зі сну з пронизливим криком:

-Вставаймо, мамо, тато вернулися!

Іваниха прожогом зірвалася з постелі, метнулася до дитини, кинулася до вікна, глянула на подвір’я. Нікого не було. Дмитрик сидів у постелі, витріщив очі, напружено слухав.

-Дитино, заспокійся. Тато тобі приснився.

-Ні, мамо, не приснився! Послухай, як «Босий» скімлить.

І справді, «Босий» не то брехав, не то вив, а радісно скавулів і ланцюгами дзеленькотів, мовби їх пірвати хотів.

-«Босий» нікого так не вітав, як тата, більше нікого! Він тата зачув! Тато був на подвір’ю!

-Дитино моя, тобі причулося. Покійні не ходять між живими. Покладися спати. Спи спокійно.

-Та «Босий» мало коли бреше! Він ще ніколи не брехав надурно! – уперто впевняв маму о своїй правді Дмитерко.

Іваниха занила з болю. Не могла найти відповіди в журній голові. Серце віщувало їй нещастя. До раня не спала. І Дмитрик не спав. Тата чекав.

Перед Спасом пішла Іваниха на торг до міста. Вернулася пізно, як сонце вже сідало за гори. Принесла повний кошик дарунків для дітей. Вони, цікаві, її обступили, як перепелицю на полі перепелята, і зняли щебет на цілу хату. А вона сіла між ними, виймала з кошика дитячі скарби, роздавала їх і приговорювала:

-А це для тебе, Марійко, коралики, на мотузочки нанизані. Гляди, які гарні, як блищаться. А тут, глянь, довгий-довжелезний вінок жовтих калачиків для тебе, щоб ти велика росла! А для тебе, Степанку, той найбільший калач, що через голову на шию влізе, і ця розмальована сопілка, щоб з тебе дужий парубок виріс! А для нашого школяра Дмитрика я цілий школярський виряд купила. Ось табличка, і зошити, і губка, і олівець, і новий буквар для тебе, з образцями, щоб ти гарно вчився.

Степан не видержав, обізвався несміло:

-Купи мені, мамо, також такого букваря, я хочу до школи ходити, як Дмитрик!

-Ви всі, мої діти, підете до школи! Тато хотів, щоб і Дмитрик, і Степанко, і Марійка вчилися у школі…

Діти замовкли і поважніли, як мама тата згадувала. Воля Івана все ще правила родиною і мамою.

Минув тиждень по Спасі. Прийшов час вирядити Дмитрика в школу. Іваниха хотіла надивитись на свого школяра, заки вишле його в школу. Увесь виряд мала віддавна приготований. Зі скрині вийняла жовті черевики, такі, як парубки в селі носили, білу сорочку, сині штанята, шкіряний кожушок з гарними нашивками і поясок шкіряний. Як його одягнула, наділа йому на голову капелюша з байорцями, зняла його з лавки, поставила на столі і зраділа, аж плеснула в долоні:

-Такого другого Дмитрика на всі гори і на всі доли ніхто не має, як я маю! – хвалилася сама перед своїми дітьми.

А він ходив, пишний, як павич. Сльози радости стояли Іванисі в очах. Цеї ночі ще довго поза північ блискотіло світло в хаті.

Перед «першою Маткою» вчасно похолоділо. Мокра земля закуталася сірими, густими мряками. Припленталися щорічні непрошені гості-пошесті і розбрелися по селах.

Перший приволікся кір.

Тихо, непомітно вліз до хати на роздоріжжю, як злодій влазить темної ночі до комори, і зв’ялив діти гарячкою. Посидів, відпочив, набрався сили, а потім уже відважно нагальним вітром повіяв по селі.

Відчиняв усі двері, не минав ні одної хати і скрізь полишав за собою хворі діти. Одної днини сполудня задзвонили дзвони і вже видзвонювали день у день. Щодня з гомоном дзвонів тягнули сиві воли, окутані сірими імлами, вільною, лінивою ходою дощані скрині-домовини, на драбиняку на соломі, з калюжі в калюжу, з ями в яму, по грузкім болоті зарані погасле життя на цвинтар на вічний спочинок.

Іваниха затремтіла. Заслабли діти, всі троє нараз. Молодші посоловіли, як курчата, що на дощі перемокнуть, притихли та поховалися по кутках. Минуло кілька днів з часу захворіння, а наші пташки вже здорові пустували по цілій хаті. Та Дмитрик не зводився на ноги, не пив, не їв і не спав. У гарячці кашляв і в’янув на очах, мов скошений цвіт на сонці. Іваниха бачила небезпеку, материним серцем відчула, що з Дмитриком щось недобре. Метнулася рятувати. Все робила, що хто порадив і що до голови навіяла тривога. Привозила лікарів: одного, другого, третього.

Як лікарі не помогли, кликала ворожбитів і ворожок і виконувала всі їх ради і поради. Подавала ліків, зілля варила, п’явки ставила, мастями мастила, і мокрими ряднами сповивала, і розжарене вугілля від вроків на порозі водою свяченою зливала. Постила і поклони била, і на Службу Божу давала, і Матінку Божу просила, щоб помилувала. Від постелі не відступала, студені рученята своїми теплими долонями гріла, гаряче личко сльозами холодила. Біля його постелі хрестом лежала і свого Івана з того світу кликала, щоб прийшов Дмитрика рятувати.

Село посумніло. Приходили, розважали, радили, а там зложилися і ще одного лікаря привезли, того славного, зі Львова. Приїхав він, оглядав довго, записав ліків, лишив у хаті добру надію і поїхав.

І дивом дивувалися люди – помогло. Дмитрикові полекшало. Він уже сидів і з мамою розмовляв:

-Обмий мене, мамо. Я хочу бути чистий. Дай мені сорочку тоту найчистішу, щонайбілішу, тоту, що від вуйни, – сказав урочисто, наче приказував. Іваниха глянула на сина підзорливо і перелякано. Теплою водою, м’ягоньким платком легенько обмивала тіло, і худенькі рученята, і личко бліденьке і ще м’якшим витирала.

Дмитрик глядів у мамині очі і дякував:

-Ти мене, мамо, по-доброму миєш, так легенько, так любо, що ледве руками гладиш.

-Що ти кажеш – «по-доброму»? Невже ж можна мити і по-злому? Я про таке чудо ще й не чула.

-А можна. Як я був замурзаний, ти не раз по-злому мене мила, зимною водою, що аж боліло. Ти забула, та я тямлю…

Дмитрик дивився з бездонною любов’ю на маму. Вона далі по-доброму мила. Чорні кучері причесала, у тую найновішу, щонайбілішу сорочку вбрала і спати поклала. І тихо стало в хаті, мов у серця храмі. Дмитрик до себе мамину руку тулив, а думками кудись далеко блудив. Нарешті прошептав:

-Попроси, мамо, нашого старенького панотця, щоби до мене прийшли і висповідали мене…

Іваниха поблідла з тривоги, та погамувала себе і спокійно запитала:

-А чим ти, мій великий грішнику, нагрішив, що сповіди собі просиш?

Дмитрик шукав за чимось у пам’яті позабутим.

-Чи пам’ятаєш, мамо? Ми були того дня обоє у церкві, як наш старенький панотець говорили так гарно, що всі люди плакали? Ти плакала, і я плакав. Чи тямиш, мамо? Вони сказали: «Будьте чисті душею і тілом, а прийде до вас…». А далі я забув. Пригадай, мамо, що прийде?

-«Будьте чисті душею і тілом, а прийде до вас царство Боже і Ісус Христос замешкає між вами», – промовила матір і замовкла стривожено.

-Я багато нагрішив: часто ліз у грязь та у болото. Ти сварила, що я ніг не мив, а я тебе не слухав, ще й з немитими ногами у постіль лягав. Поклич, мамо, панотця, поклич. Я хочу бути чистий душею і тілом…

-Попрошу, сину, попрошу, щоб мій син був чистий душею і тілом, щоб Боже царство прийшло до нас, щоб Ісус Христос замешкав між нами. Я ще нині на завтра попрошу.

Дмитрик заспав. Іваниха сіла біля постелі, гляділа у спокійне, сонне личко дитини. Гляділа довго, допитливо, свердлувала допитливим поглядом, і зболілим матірним серцем відгадала, що Дмитрик не каже їй цілої  правди. Він ладиться у далеку дорогу, та зберігає цю тайну для себе, щоб мамі не заподіяти болю…

Минулася погана погода. Вітер прогнав хмари, вийшло сонце, і світ зрадів. І тої першої соняшної неділі старенький панотець говорив в церкві про любов як найбільшу ласку від Бога для людей. І говорив про малого хлопчика, який теплом свого великого серця огрів кожного, з ким стрінувся.

З цієї неділі хата Іванихи була завжди вщерть повна. Жінки приносили осінні квіти і зелену смеречину. Поважні господарі сідали на лавках попід стінами. Не зводили свого погляду з блідого личка дитини. Сиділи довго, непорушно, потім брались за шапки і виходили ліпші серцем. Село прощало свого ангелика, Дмитрика. А він лежав, маленький та дрібненький, між зеленню та цвітами, дивився на прихожих, ні айстр, ні рути не бачив. Він з татом на тому вже світі розмовляв, а відблиск позаземного щастя осінював його бліде личко на цьому світі.

Як журавлі понад селом довгими ключами у вирій відлітали, у Дмитрика погасла гарячка. Розглядався по хаті, просив пити та їсти, хотів з постелі вставати. Іваниха віджила:

-Будеш здоровий, Дмитрику, будеш жити, синочку. Я смерті дорогу затримала, я її за гори прогнала. Не поверне вона до тебе!

Дмитрик глядів на маму сумними очима і усміхався:

-А хто робив у нас роботу, як ти мене дозирала? – спитав.

-Ось то промовив мій господар славний! Люди тільки що йому життя випросили. Що лиш біднятко з другого світа завернули, а йому знов господарка в голові. Хто зробив, питаєш? Дай, Боже, здоров’я тим, що зробили! Вуйко зробив, а добрі люди помогли. Ми цього року перші зібрали. Збіжжя у стодолі. І сіно зробили і звезли. І засіяли, і заорали геть усе поле!

-Вбери мене, мамо, і винеси надвір, нехай я подивлюся.

-Надворі тепло, як вліті. Понесу тебе, синочку, на сонце. Занесу всюди, де собі тільки бажаєш.

Убирала, тепленько загортала, щаслива.

-А возьми цукру для коня і для «Босого» хліба.

Набрала кілька жмень солі до горнятка, зав’язала цукру в хустину, за пазуху кусень хліба поклала, взяла Дмитрика на руки і вийшла на сонце. Діти, що гуляли на подвір’ю, обступили радісно маму з братиком, і всі разом пішли наперед до стодоли. Він оглядав збіжжя, як старий господар:

-Гарна, чиста робота. Снопи сухі. Мало хобти. Добре висохли. Жито і пшеницю можна вже молотити.

Брав колоски в руки, як знавець:

-Колоски повні. Намолот буде добрий. Стане збіжжя на цілу зиму, мамо, і на засів стане.

Пробував сіно і хвалив, що сухе і запашне:

-Будеш, мамо, мати чим веснувати, аж до літа.

-І ти будеш з нами веснувати. Буде на хлібець і на булочку для тебе, а на Великдень я тобі спечу таку велику, що аж гей!

Дмитрик не відповів ні словом, тільки за шию маму обіймав.

Потім пішли до стайні. Кінь і корова мало ланцюгів не пірвали, так голови до Дмитрика вигягали і повертали. Він цукру дав коневі. Корові солі до жолоба всипав. Ласкав одно і друге. Прощався з ними.

Зі стайні завернули на подвір’я. Степанко спустив «Босого» з ув’язи. Пес стрілою погнав до Дмитрика, скавулів з радости, підскакував, лизав по ногах, не міг собі дати ради. Гнався то в один, то в другий бік, повертав та наново прискакував до Дмитрика. На хліб і не глянув.

Хлопчина, змучений, просився до хати. «Босий» провів його поза поріг кімнати, положився коло постелі і вже нікому не дав себе прогнати.

На світі гасли зорі, як Дмитрик пробудився. Малі діти ще спали твердим сном. Ледве протер очі, а вже до мами заговорив:

-Принеси мені, мамо, всі мої річи, що ти мені перед Спасом їх дала.

Іваниха занила з болю, настрашилася, та, не обізвавшися ні словом, принесла всі річи і поклала їх на лавці біля постелі.

А він взявся миттю за роботу, мовби йому спішно. Брав у руки кожну річ, зачинаючи від найбільших, обертав її на всі боки, обзирав і клав назад на дві купки. На кожушинці пробував ґудзики, нашивки і кишені. Приглядався до швів шитва і провірював, чи сильні. Оглядав також і дзюбинку, і поясок, і капелюша, і байорці на ньому. Черевички та сині штанці кілька разів обертав в руках. В букварі перевернув картку за карткою від першої аж до останньої сторінки. І ще раз брав кожну річ, і ще раз оглядав докладно кожну і клав їх то на одну, то на другу купку. Тяжко приходилося йому порішити, на котрі покласти.

Так само порався довго і основно з малими річами своїх статків: з табличкою, зошитами, олівцями, доки не розложив усіх по своїй волі, на дві купки: одну більшу, другу меншу. Коли ж покінчив роботу, прикликав маму і сказав поважно:

-Щоб ти, мамо, знала, що з моїми річами зробити. Тоту більшу купку дай Степанкові. Я йому дарую буквар, бо він дуже його захотів. Нехай має, нехай тішиться. Він раньше піде до школи, ніж Марійка. Мій школярський виряд: сині штанці, жовті черевики, поясок, дзюбинку і капелюх йому дарую також, бо він хлопець. А тоту другу купку річей дай, мамо, Марійці. Я їй кожушок дарую. Нехай гарно вбереться. Вона дівчина. Нехай радість має. А решту малих річей роздай між них, як я в купки розложив. Для мене лиши тільки сорочку, тоту найкращу, що від вуйни.

Говорив поважно, кожне слово важив, як господар, що на смертному ложі проголошує родині свою останню волю. Іваниха слухала і завмирала. Віддих її спирало, мову віднімало. Чула, та не вірила словам, догадувалася. Довго обоє мовчали.

-Що ти, Дмитрику, вигадав у своїй головці, що ті річи не потрібні?..

-Бо я до школи не буду ходити. Мені ті річи не потрібні…

-Ні кожушок тобі не потрібний, ні черевички, ні капелюх з байорцями? Що до тебе приступило?

-Я не буду ходити ні в кожушку, ні в черевичках, ні в капелюшку з байорцями, бо не буду ходити, і вже!

-Чому не будеш ходити? Скажи, бо здурію!

Дмитрик простягнув руки до мами, обіймив за шию і довго не пускав:

-Тато мене кликав, я піду до тата, я буду вмирати..., – насилу шептав.

Іваниха зімліла. Впала на постіль сина, як голубка, у саме серце стрілою поцілена. Дмитрик у розпуці тулився до матері, пригинав її голову до себе і цілував, аж розкрилися повіки, і мамині очі глянули на нього сумним, жалісним поглядом. Заплакав гірко і, плачучи, просив, щоб його вислухала. Просив так настирливо і так жалісно, мовби почував, що йому часу не стане. Іваниха зібрала всі сили, перемогла себе, змовкла і слухала.

-Вчора уночі тато був між нами. Діти спали, ти спала, тільки я не спав. Темно було надворі і в хаті темно. Нараз легенько ворота заскрипіли, блисло світло, наче б хто з ліхтарнею ходив. Через вікно світло хату освітило. Я скочив до вікна. Світло саме плило. «Босий» скимлів, рвався на ланцюгах. Це йшов наш таточко. До нас ішов, мамо. Я хотів тебе збудити, та не стало сили. Ледве доволікся до постелі, ослаб і на постіль упав. Тихесенько відчинилися двері, тато на порозі стояв. Ясність від тата, мов від ангела, била, всю хату освітила. Тато постояв, по хаті поглянув і до дітей приступив. Долоні дітям на голови поклав і дітей благословив. Потім до тебе, мамо, прийшов, а в очах таку мав добрість, як тої днини, як на війну збирався і з нами прощався. 

Довго на тебе дивився, так дуже сумно глядів і тяжко зітхнув: «Бідна ти, бідна» – сказав, і сльози татові поплили з очей. Потім тобі обидві долоні на голову поклав і довго стояв коло тебе. Потім приступив до мене, погладив по голові легенько і промовив: «Дмитрику, не бійся. Як будеш умирати, я прийду по тебе. Я тебе занесу до Бозі. Пам’ятай, щоб ти не боявся». – «Ні, тату, я не буду боятися, я буду з тобою. Мені не страшно». – «І щоб ти чистий був на душі і на тілі, як я прийду по тебе». Ледве я встиг татові відповісти: «Я чистий на душі і на тілі, я готовий», – стало в хаті темно. Світло, що йшло від нього, погасло…

Нещасна мати безнадійно ридала:

-Як я буду жити, синочку, як ти мене оставиш?

-Будеш жити, мамо, для Степана і Марійки. Вони ще маленькі, погинули би без тебе. А мене Бог кличе до себе, і тато прийде по мене. Не плач, мамо, я буду вмирати, а ти виряди мене на смерть. Я хочу бути чистий, як тато прийде по мене. А прийде час тобі вмирати, то тато прийде по тебе, і будемо всі разом у Бозі…

Іваниха чистенькою постіллю ліжечко постелила, обмила хлопчика свого, причесала, вбрала в сорочинку, тоту, від вуйни, і спати його поклала…

Ніч була ясна. Небо розіскрилося зірками. Над хатою Іванихи піднеслася невидана ясність. Перейшла понад селом за гори. Знімалася угору, щораз вище і вище, потім побігла широкою лентою під хмари. Лента тоншала, аж ниточкою зайшла поміж зірки і тут новою зіркою на небі розблисла. То ніс Іван свого сина і поставив його між ангелами, перед Божим престолом.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: