Сага про закоріненість і крила

Сага про закоріненість і крила

Сага про закоріненість і крила

 

«Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося…» — саме такі слова звучать у душі знайомим лейтмотивом, коли гортаєш сторінки художньо-документального нарису «Політ життєвої мрії» (Ужгород, 2018, 312 с.) науковця й письменника Миколи Зимомрі. Книжка є такою собі сагою про людське в людині, про закоріненість і … крила. Так, саме ця дихотомія дозволяє твердо триматися землі, рідного бойківсько-карпатського кореня, одночасно перебуваючи десь під сьомим небом. Уточнюємо: не за сімома горами, а тут, у тричі славній Гуцульщині, на милій серцю Франковій землі, де на рівні підсвідомості разом з повітрям всотується дух свободи, нескореності, таїни…

Пізнавати мудрість життя, впиваючись красою рідного краю, пощастило й Михайлові Небелюку, педагогу і філософу, культурно-освітньому діячеві, викладачу Бориславського медичного коледжу, авторові таких праць, як «Українська філософія як основа формування духовності особи», «Національна ідея у філософській думці України», «Філософія етнонаціонального буття», «Історія філософії і медицина», «Українська національна ідея: витоки і шляхи об’єктивізації», «Сонце світить для людини» та інших. Саме він – світла й щира людина – став героєм нарису, власне, за усіма жанровими ознаками повісті М.Зимомрі. Але не тільки він, а весь його вдатний рід – від діда-прадіда до найменшеньких членів великої родини. І рід цей славний, і гордитися є чим. І коли прозирнути крізь призму часу на окремих його представників, то кров стигне в жилах – стільки всього їм довелося прожити й пережити… І попри все – вистояти в ім’я майбутнього.

У Миколи Зимомрі направду рідкісне чуття на добрих людей. Ось і Михайла Небелюка «пізнав, сказати б, у річищі по-дослідницькому робочого ритму, коли в Бориславі відбувалася наукова конференція» (с.7). Проведення таких форумів, активна співпраця зі вченими з інших навчальних закладів, невпинний обмін думками, — ініціатива саме М.Небелюка. Щоправда, не без підтримки друзів і колег, яких уміє зацікавити, згуртувати, переконати – задля спільного блага. І люди тягнуться до правдивого навчителя, як пагінці до сонця. А він і тішиться: «Часом треба залишити двері світлиці відчиненими; хай світиться – і темрява навкруг зникне, як роса на сонці…» (с.10).

Нескорений дух Карпат, очевидно, перейшов до М.Небелюка з батьківського кореня. Автор нарису зі щемом у серці пригадує коротку зустріч з Михайловим батьком –  Степаном Небелюком погожої недільної днини 29 квітня 2018 року. Тільки хто ж тоді міг подумати, що то було їхнє останнє побачення на Землі, бо за  кілька місяців «дзвін пам’яті відлунюватиме жалібне: 3 серпня 2018 року Батько з великої літери покинув світ живих» (с.11.). Тому-то нарис про Сина і присвячено світлій пам’яті Батька – Степана Небелюка (1930 – 2018). І хоч загоїти рану вже ніколи не вдасться, — треба зібрати волю в кулак і жити – заради матері-вдови, родини, заради матеріалізації численних життєвих мрій.

Оптимізму додають і теплі згадки про найкращих вихованців. «Серед них, — пише М.Зимомря, — найбільш визначний Святослав Шевчук, нині Патріарх УГКЦ. До речі, главі цієї мученицької Української Церкви належить чимало ініціатив стосовно зміцнення духовності українського народу в добу викликів на зламі ХХ – ХХІ ст. Це демонструє в особливий спосіб книжка уродженця міста Стрий “Діалог лікує рани” (2018). Це – книга-інтерв’ю з Блаженішим Святославом авторства Кшиштофа Томасіка, й присвячена вона 1030-ій річниці хрещення Київської Русі» (с.52).

Варто зауважити, що Михайло Небелюк – жвавий, енергійний оповідач, тож і на лекціях його завжди цікаво. Він уміє запалити вогник в очах допитливих студентів, без особливих спонук повести за собою, поділитися власними думками та спостереженнями. Знаючий і серйозний, зовсім, проте, не схожий на кабінетного вченого. Йому притаманна якась дитинна зачудуваність світом, рідкісне вміння дивуватися красі природи, насолоджуючись, до прикладу, звичною, буденною працею на батьківському обійсті. Це засвідчують його численні друзі, вчителі та рідня. В цьому мав можливість не раз і не двічі преконатися й автор оповіді М.Зимомря.

З особливим трепетом Михайло Небелюк розповідає про рідний Делятин, де він народився 6 грудня 1958 року. Його батько був обдарованим майстром з обробки дерева, а мати – Розалія Гуцуляк – вправним фінансистом. До речі, зі славного роду Гуцуляків вийшов не один активний учасник національно-визвольних змагань. Її батько Іван Гуцуляк «також був там, де сини України вмирали, де їм дзвони не грали»… (с.6).

Загалом Делятину (Делятинщині) присвячено не одну сторінку нарису М.Зимомрі. Відчувається, що письменник, услід за М.Небелюком, перейнявся життям цього унікального регіону, його багатою культурною спадщиною, адже «історія краю губиться в сивій давнині, що позначена кінцем палеоліту – початком мезоліту (8 – 12 тисяч років тому)» (с.133). Перша згадка про Делятин датується 9 березнем 1400 року. Зайвим буде переказувати тут історичний шлях розвитку Делятинщини: всіх зацікавлених відсилаємо до праць М.Небелюка, а також радимо прочитати розлогий «Історико-етнографічний нарис Делятинщини (від найдавніших часів до 1939 року)» батька й сина Михайла та Володимира Клапчуків. Важко, проте, втриматися, аби не зацитувати бодай уривок з курортного довідника, виданого 1937 року у Варшаві: «Делятин – це містечко, що лежить на висоті 460 метрів серед гір і лісів у долині, котра захищає його від вітрів. У Делятині є заклади для соляних купелів, обладнані за зразком закордонних лазень у Райхенгалі та Зальцбруні. Розваги: купання в річці Прут, прогулянка до присілку Луг, де знаходиться чудесна церковиця, оздоблена пишною різьбою найзнанішого гуцульського різьбяра Василя Татарчука. Тут багато місць у віллах та пансіонатах, терени для лещатарства» (с.138) і подібне. Незадовго перед Першою Світовою війною на Делятинщині побував цісар Франц-Йосиф, який узяв участь у закладенні костелу для працівників копалень, «сиплючи золоті дукати на кожен кут і тримаючи чотири саджанці, привезені з Відня. З чотирьох збереглося лише одне дерево – величезна кедрова сосна» (с.138).

М.Небелюк гордиться не тільки славною минувшиною і сьогоденням Делятинщини, але й людьми, які творили і творять його історію. Ось бодай кілька імен: директор Інституту лісівництва Польської Академії наук Т.Герушинський, доктор медичних наук Г.Паращак, скульптор В.Довбенюк, заслужений артист України М.Бабчук та ін. Тут жили й працювали археолог, діяч ОУН М.Клапчук, учений-історик В.Клапчук, співачка В.Чайковська-Садова, польський письменник і театрал С.Виспянський, письменник Марко Черемшина (в будинку, де він проживав, створено літературно-меморіальний музей), письменниця Леся Верховинка, художник Осип Васьків, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Михайло Гнатюк та багато інших, про кожного з котрих на сторінках нарису сказано більш докладно. До речі, М.Небелюк особисто написав не одну студію про своїх славних побратимів, земляків, а також про визначних особистостей, які долучилися до поступу цього розкішного краю. Натомість чимало з його друзів так само тепло, щиро, правдиво написали про подвижницький чин М.Небелюка.

Проникаючись окремими етюдами нарису, раптом усвідомлюєш, що в тексті праці то тут, то там (і то в найрізноманітніших контекстах) проступає постать Івана Франка. Вона об’єднує як героя нарису, так і його автора Миколу Зимомрю, а, зрештою, і всіх, хто згаданий у цій книзі більшою чи меншою мірою. Воно й не дивно, адже М.Небелюк – невтомний організатор численних заходів, присвячених генію Івана Франка, автор багатьох праць про нього. Не стоять осторонь і Небелюкові побратими-науковці, які так само невпинно осмислюють доробок визначного письменника, вченого і політика. Більш вагомої постаті, ніж творець драми «Украдене щастя», у світовій культурі не існує і для Миколи Зимомрі. Саме тому, очевидно, у презентованому виданні передруковано рецензію М.Зимомрі на працю Павла Берка, Михайла Регеди, Гната Пітули і Михайла Небелюка «Іван Франко: системність світоглядних засад», у якій відкидаються застарілі догми й стереотипи щодо тлумачення постаті Каменяра. Натомість Іван Франко постає перед сучасниками як оригінальний мислитель, дивовижно продуктивний політичний діяч і публіцист, багатогранний учений і видатний майстер красного письменства. З часу написання рецензії пройшов не один рік, однак вона ані на йоту не втратила своєї актуальності, адже Франкова спадщина співзвучна «джерелам, що нуртують в європейській традиції, позначені іменами Г.Сковороди, Й.В.Гете, І.Канта, багатьох інших знаних носіїв філософської думки. Іван Франко переконливо явив не декларативну, а безпосередню самооцінку національного ідеалу на рівні «Я – особа»:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

у незламнім завзяттю, —

підеш ти у мандрівку століть

з мого Духа печаттю…

Таке містке формулювання містить своєрідне Благовіщення, завдяки якому Прометеєва пристрасть Івана Франка діяла і продовжує діяти в загальнолюдському сенсі як чин світоглядної визначеності для устремління до провідної мети в житті – досягнення свободи» (с.241). М.Зимомря скрушно зізнається: «Коли я це писав дванадцять літ тому, то бачилося не все на відстані. Дещо я втратив з поля зору, бо не сподівався, що Михайло Небелюк возводить науку в символ»… (с.241). Найцінніші, на думку автора нарису, висновки М.Небелюка та його шановних співавторів про філософсько-політичний доробок Івана Франка містяться на сторінках цієї книжки.

На окрему розмову заслуговує життєдіяльність Михайла Небелюка в стінах Бориславського коледжу. Про це – в низці відгуків колег та учнів, які сходяться на тому, що М.Небелюк – харизматична особистість, педагог- новатор, невтомний дослідник історії рідного навчального закладу, людина, що спонукає до чину, вчить думати, мислити, творити, а ще – любити свій гордий край і милу Україну.

Суттєвим доповненням до ґрунтовного нарису Миколи Зимомрі є наведена тут докладна бібліографія та багатий фотоархів, що віддзеркалює життєвий поступ  М.Небелюка, великого працелюба, свідомого громадянина і палкого патріота. Варто додати: героєві книжки  щойно виповнилося 60 літ….

Насамкінець: до книжки хочеться притулитися. Таке ніжне бажання спровоковане веселково-феєричною візією від тринадцятирічної Оленки Зимомрі, учениці Ужгородської ЗОШ № 2, робота якої майже матеріалізувала задум і дух видання «Політ життєвої мрії».

 

Тетяна Ліхтей , кандидат філологічних наук, член НСПУ

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: