Корост на околиці Дрогобича

Корост на околиці Дрогобича

Корост на околиці Дрогобича

 

 

Хто з молодого покоління дрогобичан чував щось конкретно про Корост? Напевно, одиниці, не більше. Воно й не дивно, бо назва цього невеличкого присілку на південній околиці Дрогобича давно зникла з карти міста. Замість неї існує така собі вулиця Зарічна за річкою Тисьменицею. Спробую бодай коротко відновити для читачів цю сторінку минувшини.

Заїжджалося й заходилося на Корост із довгої вул. Коростянської (нині Спортивна), що біля міського стадіону відходила ліворуч від вул. Трускавецької. Доки дістанемося туди, є нагода сказати дещо й про цю вулицю. Там від початку ХХ ст. селились переважно польські родини, які після Другої світової війни репатріювались до Польщі. Наприклад, в одному з передніх домів мешкав маг і фокусник Павлик, заробляючи своїм хобі на прожиток. Дальше у будинку під № 34 колишньої власниці-польки за «других совітів» існувала лікарня, після неї бібліотека, звідки переїхала в будинок по сусідству з редакцією газети «Галицька зоря». Поряд із наступним домом була яма-льодовня. У ній тримали річковий лід, який використовували в теплу пору року для зберігання продуктів, а частину продавали. Проїхавши ще дальше і взявши трошки праворуч, можна побачити захований за надійним парканом монастир РПЦ при її храмі на вул. Трускавецькій. Казали, його фінансує Почаївська Лавра.

Нарешті за мостом через р. Тисьменицю потрапляємо на Корост. Наука топоніміка висунула дві вірогідні версії про походження назви. Згідно з першою версією, топонім виник у період поліетнічної євангелізації українських земель приблизно від середини І тисячоліття і пов’язаний із кельтським словом «крос, корос» – розп’яття, хрест. Друга версія виводить топонім від кимрського (кельтського) слова «корсен» – очерет. Що дрогобицький Корост має давнє походження, свідчать інші українські топоніми з основою Корост-: Корости, Коростовичі, р. Коростильна (Івано-Франківщина), Коростишів, Коростень (Житомирщина), Коростів (Львівщина), Коростова (Тернопільщина), численні топоніми з основою Крос- тощо.

До кінця ХVІІІ ст. на Корості існувала монастирська посілість. Австрійська влада закрила монастир і конфіскувала незаселену ділянку. Протягом 1833—1834 рр. за її дозволом там поселились перші 10-12 бідних багатодітних німецьких сімей загальною чисельністю приблизно 110 осіб, котрі походили з німецьких земель Богемії, Баварії та Ессену. Подібним чином були засновані інші німецькі поселення в Галичині. Маленька довідка. За австрійськими законами батьківську господарку успадковував найстарший син, і вона не підлягала поділу. Молодші діти мусили шукати собі інші способи заробітку на шматок хліба. Натомість у німецьких тоді окремих князівствах дозволялося паювати землю межи всіма дітьми. Це обернулось поступовим обезземеленням селян, нестачею життєвого простору й викликало вимушене переселення на вільні землі в Австрійській імперії і навіть до Америки. Ось що привело ці та інші родини в Галичину і конкретно до Дрогобича.

До речі, якби колись руські князі додумалися до мудрої практики англійських і австрійських правителів і не краяли могутню державу Русь-Україну на все менші й менші удільні князівства для своїх «княжат недорослих», історія українського народу могла скластись абсолютно інакше.

За віросповіданням коростянські колоністи були католиками і молилися в парафіяльному костелі у Дрогобичі, за родом занять – рільниками і торгували вирощеним на базарі. Згодом деяка кількість колоністів працювали на нафтопереробному заводі «Польмін» на вул. Стрийській, залізниці. Зв’язків із німецькими протестантами-лютеранами вони не підтримували. Парубки нерідко женилися з дівчатами із німецького католицького села Кьоніґсау (нині Рівне біля селища Мединичів) і навіть із села Махлінців на Жидачівщині. Аналогічно віддавалися й коростянські дівчата. У сім’ях налічувалось до 7-10 і більше дітей. Через значну віддаленість від центру міста небагато з них навчались у дрогобицьких школах і доходили до старших класів. По досягненні повноліття хлопці служили в австрійському війську. Зі всіх колоністів вдалося записати від старожилів лише два прізвища: Нойгамер і Крамер, решта забулись.

Місцеві жителі традиційно звали колоністів швабами. Невдовзі між ними й тутешніми родаками встановились добросусідські стосунки. Німці поволі вчились говорити українською мовою, бо їх оточувало україномовне середовище. Спочатку вона давалось їм нелегко. Це породило жарти:

 -А видів ти форс на біле коня? Ци не бачили ви Василя, що пішло на весіля на друге селя?

У перекладі на зрозумілу мову це означало німця, який шукав свою згубу і невдало допитувався в зустрічних людей, чи не знають щось про неї. Навзаєм українці старались опанувати німецьку мову. З часом обидві громади спілкувалися двома мовами, і це зблизило їх.

Тутешні ґрунти не належали до родючих. Через це колоністи зустрілися з подвійними труднощами. Треба було і будуватись, і займатися обробітком та підвищенням віддачі землі. Колоністам не заздрили, а більше співчували:

-Ой німці, німці, де ваш розум дів сі?

Минуло небагато часу, і з’ясувалося, що вони мали не лише кмітливий і діловитий розум, але й працьовиті руки, вдатні як до плуга, так і до супутніх та інших ремесел. Перед початком Другої світової війни четверте-п’яте покоління колоністів стали заможними господарями. У розпалі польових робіт вони наймали за плату додаткову робочу силу. Було вигідно обидвом сторонам. Через дорогу навпроти них був панський фільварок, де працювала інша частина колоністів. У такому вигляді та взаємозв’язку з місцевими українцями і поляками колонія проіснувала понад 100 років.

Історія Коросту закінчується, даруйте тавтологію, кінцем 1939-го-початком 1940 рр. За договором між Німеччиною та СССР колоністи спакували на вози найцінніший домашній скарб, а худобу і решту майна продали і роздали. Повантажившись у Дрогобичі на потяг, вони репатріювались до Німеччини. «Перші совіти» перетворили фільварок на колгосп, а жителів – на колгоспників. Московська пропаганда трубила, ніби місцеві люди ще за Польщі прагнули працювати на спільний ниві, як у СССР, і, мовляв, при першій же нагоді самі добровільно об’єднались. Територіально колгосп «приписали» до села Раневичів, відтак до села Болехівців.

Деякий час у покинутих будинках проживали поляки, відтак депортовані із Закерзоння українці-лемки. Після краху СССР декотрі з німецьких колоністів, які виїхали малими дітьми, уже в поважному віці змогли відвідати Дрогобич і вклонитись тут могилам своїх предків. Замість колонії утворена вул. Зарічна. Появились розкішні вілли деяких дрогобицьких олігархів. На жаль, під час кампанії повернення історичних і надання українських назв вулицям міста у 1990 р. давній топонім Корост не відновлений. Можливо, раніше або пізніше міська влада поверне на карту міста як не його, то принаймні вул. Коростянську. Хоча там є міський стадіон з футбольним полем і біговими доріжками, насправді серйозним спортом від нього і не пахне.

Як бачите, німецька колонія Корост проіснувала порівняно недовго. Напевно, більше зможуть розповісти про неї та її жителів архівні документи. Доля репатрійованих колоністів складає другу і, так би мовити, позадрогобицьку частину історії поселення. Наскільки відомо, нині її досліджують учені, зокрема нащадки колишніх галицьких німецьких колоністів. Так що є надія в недалекому майбутньому розширити свої знання про Корост, котрий став начебто малесенькою Атлантидою Дрогобича.

Роман ПАСТУХ

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: