Дрогобич мусить мати Спілку професійних екскурсоводів

Дрогобич мусить мати Спілку професійних екскурсоводів

Дрогобич мусить мати Спілку професійних екскурсоводів

 

Не за горами той час, коли в Дрогобич ринуть туристи, тому місто має бути готовим до їх прийняття. А показати є що, є і чим зацікавити, тільки треба знати малу історію та вміти похвалитися. Тільки для цього потрібні екскурсоводи-професіонали, які вміли б розкрити туристичний потенціал не тільки Дрогобича, району, а й через них й Україну, адже місто відвідують іноземці, кількість яких зростатиме.

Екскурсоводами мають бути високоерудованими особами зі знаннями історії та великою любов’ю до свого краю.Аби бути готовими до такого виклику, такі люди мають об’єднатися у спілку, сходитися, обговорювати маршрути, допомагати один одному матеріалами, бо одна людина не спроможна все знати. Разом вони повинні вишуковувати, вишпортувати різні цікавинки, вміти відповісти на всі запитання. До проведення екскурсій можна залучити й студентів, які бажають підтягнути знання іноземних мов. Знавці й потрібні люди в нас є: Леонід Тимошенко, Михайло Шалата, Володимир Галик, Богдан Лазорак, Василь Ільницький, Юрій Стецик, Микола Галів, Володимир Ханас, Роман Пастух, Ігор Чава, Володимир Садовий, Левко Скоп, Олег Стецюк. Кожен із них вклав свою лепту в розвиток місцевого краєзнавства та міг би вести один-два екскурсійні маршрути. Дехто вже веде. До речі, Олег Стецюк підготував і видав у 2016 році чудовий туристичний путівник «Локальна мандрівка Дрогобичем». Але де ж його придбати? Він має бути в кожному книжковому магазині, у туристичних агенціях.

А скільки місць у Дрогобичі пов’язані з перебуванням у ньому Івана Франка! Такий маршрут міг би називатися «Сліди Івана Франка у Дрогобичі». Тут він учився. Недалеко церкви Святої Трійці, на розі вулиці Трускавецької та Підвальної, стоїть одноповерховий будинок №9, колишній питний заклад «Вигода», збудований у 1860 році, про що засвідчує дата на вітрорізі. Щоб поїсти, туди часто забігали школярі, зокрема і Франко. Заклад славився своїми «фляками» та «рубцями» із шлунків тварин.

Двері в будинку гімназії (зараз – філологічний факультет), у якій навчався Іван Франко, донині збереглися без змін, навіть замок той самий, а ось бронзова клямка зникла. Треба її повернути на старе місце, таку саму можна у Львові докупити. Тоді кожен, який заходив бив будинок, міг би поручкатися із Франком. Каменяр виступав у Народному домі (зараз – частина театру), у якому читав свого «Мойсея», вхідні двері до нього тепер є службовим входом до театру. Двері ті самі, які відчиняв Франко, навіть замок. Прикро, що бронзової клямки,якої він торкався, нема. А якби докупити таку саму! І мали б ще одну туристичну родзинку. Твір Івана Франка «Перехресні стежки» – це географія Дрогобича. Знаємо, що герой роману Євген Рафалович мешкав у центрі міста. Одні його вікна виходили на ринок, а протилежні – на міський парк. Насправді він жив на Підвальній. Сам Рафалович не видуманий персонаж, а реальний. Це – Євген Олесницький (1860—1917), відомий адвокат, який деякий час замешкував у Дрогобичі. Проживаючи у Стрию, часто навідувався до нашого міста.

Недалеко костелу, поряд із редакцією «Галицька Зоря», на розі стоїть ошатний будинок, збудований у 1873 році. У творі «Борислав сміється» це будинок Леона Гаммершляга, а насправді належав великому власникові Леонові Гартенбергу. Саме під час його зведення каменюка скалічила героя твору Бенедя Синицю.Мандрівка слідами Івана Франка та його героїв стане чудовою пригодою, яка збагатить значною мірою серця і розум старшокласників, студентів. До речі, цей твір – перший у світі роман, присвячений описові боротьби робітників за свої права. Від Івана Франка вперше дізнаємося про перші специфічні терміни з нафтовидобутку: «ріпник», «ропа» (сира нафта)…

У Дрогобичі є ще й інші сліди відомих українців: Стефана Коваліва, Уляни Кравченко, Петра Карманського, Осипа Пурянського, Олени Теліги та інших знаних особистостей. Проводячи екскурсію центром Дрогобича, обов’язково треба нагадати: «Ось там можете спробувати купити справжню Дрогобицьку ковбасу, бо вона тільки в Дрогобичі – Дрогобицька». Слід розповісти і про батька Дрогобицької ковбаси – Олексу Захаряка, який, до речі, проживав на початку вулиці Юрія Дрогобича: «А там зможете купити Дрогобицьку сіль (сувенірну), яку в місті добувають ще з часів Римської імперії. Спочатку власниками соляних жуп були римляни, потім за спадковістю – флорентійці. Історія п’ятнадцятого століття навіть донесла їхні прізвища». Екскурсовод має також рекламувати дрогобицьку книжкову продукцію: «У магазині«Мистецтво» можете придбати листівки з краєвидами Дрогобича, краєзнавчу літературу». Теж варто нагадати,що в ось такому ресторані, їдальні можна спробувати справжні бойківські наїдки та смаколики.

А невже не цікаво дізнатися туристові, що на початку вулиці Івана Мазепи в кам’яниці №4 у міжвоєнний час замешкував Т. Тарговський, який пережив трагедію на англійському кораблі «Титанік»! Або ж про такий факт: у центрі Дрогобичі, недалеко синагоги, на вулиці Гончарській, минули роки дитинства відомої кінозірки Елізабет Бергнер (1897—1986), яка народилася в Дрогобичі. Це одна з найяскравіших зірок у світовому кіномистецтві, перший секс-символ. Красуня Бергнер – неодноразова номінантка на премію «Оскар», яка підкорила й розтоптала не одне чоловіче серце. Деякі закохані в неї, коли не відповіла на їхні почуття, наклали на себе руки. Найвідомішими шанувальниками таланту дрогобичанки буливелика голлівудська актриса Марлен Дітріх, великий англійський драматург і лауреат Нобелівської премії Бернард Шоу. Серед друзів і пошановувачів Елізабет також був німецький письменник Еріх Марія Ремарк...

Загалом в історії Дрогобича є велика єврейська сторінка. Це не тільки одіозний Жельман, а й художник, який навчався з Іваном Франком, – Готліб. У Дрогобичі народився видатний художник Ефраїм Моше Лілієн. У нашому місті народився і загинув письменник Бруно Шульц. Але мало хто знає, що з Дрогобичем пов’язане ім’я Менахема Бегіна – прем’єр-міністра Ізраїлю, лауреата Нобелівської премії Миру (1978). Саме він та славнозвісний ВолодимирЖаботинський, письменник, видатний лідер сіоністського руху, улітку 1939 року інспектували в Дрогобичі молодіжну організацію «Бейтар». Йому належать слова: «Дівчата в Дрогобичі гарніші за львів’янок». Вони обоє гостювали в дрогобицького адвоката Германа Арнольда, якраз у нього Менахем Бегінпобачив сімнадцятирічних сестер-двійняток. Невдовзі з однією з них – Аллі (Алізі) – одружився. Весілля відбулося у Великій Синагозі Дрогобича. На це весілля з Парижа завітав сам Жаботинський. Хтось подумає, а для чого це, це ж жидівська історія? Але ж вона стосується нашого міста! Шлюб виявився щасливим. У подружжя народилися син та дві доньки. Також маємо велику польську сторінку.

На площі Великий Ринок №3 виділяється найвища триповерхова кам’яниця Й. Ковальського – єдиного українця-власника гарної будівлі в центрі міста. На горищі пан Ковальський як щирий українець безкоштовно виділив велику кімнату, у якій хорове товариство «Дрогобицький Боян» у 1920—1930-ті роки проводило репетиції. З відчинених вікон часто лунав божественний спів видатної співачки Магдалини Созанської.Коли виконувала «Аве Марія» у перекладі Петра Карманського «Цариця Неба», люди заслуховувалися, дехто хрестився, думаючи, ніби це церковна відправа. Магдалина Созанська (1902—1973), чільна солістка дрогобицького хору, народилася в Дрогобичі, закінчила Музичний інститут імені М. Лисенка у Львові. Вокал студіювала у сестри Соломії Крушельницької – Одарки Бандрівської. Слухала Магдалину велика Соломія, яка пророкувала їй велике майбутнє. За свій божественний спів завжди в нагороду одержувала гучні оплески, що переходили в овації. Якось під час чергового виступу селянин подарував їй курку, що було найвищим виявом визнання, вдячності селянської душі. Під час виступу в дрогобицькому театрі в 1943 році відомий диригент Михайло Іваненко, який приїхав до Дрогобича із Сянока, подарував Магдалині Созанській величезний букет і перстень та простояв на колінах близько десяти хвилин. Публіка розцінила це як освідчення. Поет Петро Карманський присвятив їй кілька віршів. Художник Андрій Лепкий намалював портрет Магдалиний подарував красуні кілька картин. Такі подарунки мала йвід інших художників. Композитор Станіслав Людкевич називав її «дрогобицьким соловейком». Інший композитор Борис Кудрик присвятив «щирій приятельці» кілька своїх чудових творів. Поляки хотіли різними подачками та гарною державною роботою переманити на свій бік, але такі пропозиції вважала зрадою.

Магдалина Созанська була найвродливішою жінкою у Дрогобичі. Про її волосся та довжелезну чорну косу ширилися справжні легенди. У 1929 р. товариство «Дрогобицький Боян» провело конкурс на найдовшу косу. Перше місце посіла Магдалина Жук-Созанська. Після того його більше не організовували, бо жодна дівчина чи жінка не могла похвалитися довшим волоссям, ніж у неї. А ще Магдалина Созанська – чудова акторка у виставах «Вій», «Сватання на Гончарівці», «Вифлеємська ніч».

У 1942 році, коли Дрогобич притис голод, Магдалина розсталася зі своїми подарунками, навіть відважилася продати косу. Пішла на вулицю Жупну до знайомого фризієра, але не піднялася його рука на таку красу. Фризієрзаплатив Магдалині ті гроші, але щоб тільки зберегла косу.

З приходом «визволителів» 2 жовтня 1944 року Магдалину Созанську заарештували, судили, дали сім років. Під час переходу з одної тюрми до іншої із «Бригідки», що на Гірці, через усе місто під конвоєм вели «злочинницю»,а дві чорні коси звисали й замітали вулицю Трускавецьку. Навіть у тюрмі, де всі проходили санітарну обробку, де панували воші, шкірні захворювання, жодна рука не піднялася на Магдалинину косу. У Дрогобицькій гімназії вчився і часто бував композитор Остап Нижанківський.

На вулиці Стрийській стоїть храм святих Петра і Павла у вигляді унікальної ротондальної будівлі. У місті є багато інших храмів. Це окремий маршрут. У міській ратуші діє унікальний Музей ваг, навіть є музей Дрогобицької ковбаси. Для їхньої популяризації треба видати буклет. Слід проводити окремі екскурсії для пенсіонерів. А до Дня міста взагалі охопити увесь Дрогобич усіма маршрутами. Треба вміти зацікавити гостей, заінтригувати та зробити їх безпосередніми учасниками дійств, зокрема: «Візьміться за клямку, якої торкався Франко, тоді наберетеся енергії…» У центрі міста є про що оповідати. Вулиця Гончарська, яка не змінювала своєї назви жодного разу із Середньовіччя. Найдавніша вулиця Жупна, а є ще Підвальна, Завальна, Шевська, Вузька, яка справді найвужча.

У нас відбувається гонитва за матеріальними благами, престижними авто, телевізорами, диво-телефонами тощо. Але ми втрачаємо час, якого не вистачає на естетичне, моральне чи духовне життя. Дрогобич – та хіба лише він! – багато втратив, бо місцева інтелігенція була знищена, вивезена, перервано зв’язок поколінь. Маємо мало справжніх дрогобичан. «Зайди» не відчувають місто своїм, щоб дбати про нього. Маємо відгомін радянського режиму, комунізму. Хіба неук, капарник може створити щось доладне, стати господарем, пошановувачем старовини? Тому багато втрачаємо.

Від удалої екскурсії зростатиме зацікавленість містом. Екскурсант, повернувшись із подорожі, може щось удома написати, розповісти. Люди почнуть читати, щоб довідатися більше, звернути увагу на першоджерела, історії, які насправді захопили їх. Ось для чого потрібні екскурсанти-професіонали!

 

Петро СОВ’ЯК

На фото: відома кінозірка Елізабет Бергнер, уродженка Дрогобича.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: