Для Євгена Хотимчука Той, що розганяв хмари

Для Євгена Хотимчука Той, що розганяв хмари

Для Євгена Хотимчука

Той, що розганяв хмари

 

Прочитавши заголовок, хтось іронічно посміхнеться: «Таке диво – неможливе. Природою керує Господь-Бог, а людині воно не під силу». Втім, не поспішайте з висновком, бо, як мовиться, «щось у цьому є» або принаймні «може бути». Спробую пояснити, звідки тут «ростуть ноги», і ви навряд чи захочете іронізувати далі.

У селі Уголні на Стрийщині ще за мого дитинства побутував вислів: «Іди до хмарника», «На хмарника тобі здалося», «Запитай ліпше в хмарника» і т. п. Незрідка він лунав і з вуст моїх батьків, і статечних односельчан. Послуговувалися ним у розмовах переважно ті, котрі пам’ятали «бабцю Австрію» з її «найяснішим татуньом» Францом-Йосифом І. У випадку якоїсь проблеми, котру не могли чи не хотіли розв’язати місцеві чиновники, старі люди подейкували: «Треба поїхати зі скаргою до цісаря».

Справді, по вівторках і четвергах цісар приймав будь-кого зі своїх підданих у цілій імперії. Підрахували: за 68 років правління він прийняв понад 100 тисяч осіб! Навіть для нинішнього інтернетизованого часу це скидається на фантастику! І що ж? У  багатьох випадках допомагало. Інша справа, що мало краян знали про таку можливість, ще менше вміли читати й писати і лише окремі зважувались на дорогу для бідних і темних далеку поїздку потягом до «самого Відня». Та коли не знаходилось іншого виходу, не було більше кому поскаржитись, люди таки збирались і їхали.

У ті часи велику загрозу для селян і міщан становили руйнівні пожежі, повені, бурі тощо. Зарадити стихійним лихам не міг навіть цісар. Натомість силою відвернути стихійне лихо володіли, за їхнім переконанням, ті люди, яких звали «хмарниками» з рухомим наголосом. Для підтвердження зішлюся на свідчення священника, відомого галицького етнографа, фольклориста і публіциста, автора понад 350 газетних і журнальних публікацій, члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), доброго знайомого і ровесника Івана Франка о. Михайла Зубрицького (1856—1919), який зверх 30 років служив парохом у селі Мшанці на Старосамбірщині.

Ось що, зокрема, він пише у розлогій дослідницькій статті «Село Мшанець Старосамбірського повіта. Матеріяли до історії галицького села» (Михайло Зубрицький. Зібрані твори і матеріали у трьох томах. Том 1: Наукові праці. Видання 2-е, виправлене. – Львів, Літопис, 2019, с. 292-447): «Засіявши поле, йшли найповажнійші ґазди в Грозьову (сусіднє село. -Авт.) до хмарника, щоби відганяв град від села, і за те платили річно по 60 злр. (золотих ринських. -Авт.), які стягали в селі від поодиноких ґаздів. Також просили місцевого сьвященника, щоби з процесією обійшов поле в царині (засіяне поле. -Авт.), і той звичай задержався і доси».

Друга його згадка про хмарника вміщена у розділі «Етнографічні матеріали. Прислів’я та приказки з поясненнями» (Михайло Зубрицький. Зібрані твори і матеріали у трьох томах. Том 3: Газетні публікації, етнографічні та архівні матеріали. – Львів, Літопис, 2019, с. 892): «Хмарник, то такий вирід-куря, що вилізе з яйця і третього дня запіє (Мшан.). Народне віруванє. Хмарником називають чоловіка, що має власть відганяти або насилати градові хмари». Це пояснення надрукував І. Франко у збірнику «Галицько-руські народні приповідки», видані у Львові на початку ХХ ст.

Нині більш «розкрученим» синонімом слова хмарник є слово «мольфар», яке побутує на Гуцульщині. Відомий і не цілком точний відповідник  до нього – «плане(і)тник». Мабуть, грозьовський хмарник справді володів маґічною силою відганяти, і неодноразово, градові хмари, коли найповажніші ґазди щороку звертались до нього та ще й платили чималі гроші. Збереглися перекази, що в деяких селах, за відсутності хмарників або неможливості оплатити їхні послуги, хтось із чоловіків піднімався на дзвіницю і з усієї сили бемкав у дзвін чи й кілька дзвонів воднораз. Яким же було їхнє здивування і радість у випадку досягнення бажаного результату! Нищівні градобої колись були частішими і далеко збитковішими від нинішніх. За свідченням того ж о. Михайла Зубрицького, градові хмари залишали після себе суцільне болото впереміш зі збитими дощенту посівами, а якось побили старшу жінку майже до смерті.   

Для довідки: «ринські» (від слова «рейнський» із синонімом «гульден») до кінця ХІХ ст. в Австро-Угорщині часто називали флоринами. Після проведення грошової реформи у 1892 р. 1 ринський прирівняли до 2 корон. Відтоді почала утверджуватись власна назва австрійських грошей. За часів Франкової молодості кілограм солонини коштував приблизно 1,5 корони, вершкового масла – 2-3 корони, метр найкращого сукна чи пара черевиків – 20-40 корон. За 35-40 ринських можна було купити корову, за 55-60 – доброго коня. Послові до Галицького крайового сейму платили на місяць приблизно 300 ринських. Крім того, з наведеної цитати випливає, що звернення мшанецьких селян до грозьовського хмарника стали для них помічною традицією, випробуваним способом уникнення стихійного лиха.

Чи описаний випадок стосувався тільки згаданої місцевості, чи спостерігався і в інших місцях і закутинах краю? Наведу частину відповідної статті мовознавця Михайла Онишкевича: хмарник – людина, яка нібито вміє відганяти хмари (Михайло Онишкевич. Словник бойківських говірок. Частина друга. О-Я. – Київ, Наукова думка, 1984). У ній автор посилається на фіксування цього слова в інших дослідників і вчених, словники, праці: «Словник бойківського говору» 1934—1939 рр. Юрія Кміта, «Похоронні звичаї й обряди в селі Волосянці Сокальського (треба – Стрийського. -Авт. ) повіту» 1912 р. С. (треба – В., Володимир. -Авт.) Охримовича; «Словар бойківських слів з Лопушанки Хоминої (рукопис) 1934 р. Олександра Яворського. Отже, ареалом проживання хмарників і, відповідно, вживання слова була переважно Бойківщина, зокрема Долинський район на Івано-Франківщині, Старосамбірський і Турківський райони Львівської області та, очевидно, інші терени Прикарпаття і Карпат. Повніша картина може вималюватись із глибшого дослідження.

Не знати, як потрапило слово на Стрийщину: завдяки традиційним місцевим хмарникам чи було кимось занесене. Цікаво, що чоловіки й деякі жінки з даром роз(від)ганяти чи приганяти хмари за допомогою магії або дзвонів у випадку тривалого бездощів’я не перевелись до нашого часу. Їх ще можуть назвати поіменно у багатьох селах Прикарпаття і більше – Карпат. Автор цих рядків чув від лікаря і письменника Михайла Базара про мольфара Михайла Нечая з Гуцульщини, якого за брєжнєвського правління в СССР навіть запрошували виступити перед викладачами Львівського медичного інституту. Про нього є публікації кількох пиьменників і журналістів. 

Нині ще можуть жити поодинокі очевидці подібних «цудів» бойківських хмарників. Інше питання, чи записані їхні розповіді про них, як про мольфара Нечая, що безумовно варто зробити. Адже всі люди мають непереборну звичку в різний час відходити у кращий світ, на що нема ради.

 

Роман ПАСТУХ

   

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: