Справдешній Цар

Справдешній Цар

Справдешній Цар

 

Царек удень йуночі  роздумував, чому він не має імені Цар. Дві останні літери немовби псували містичність його долі: одружитися з царицею, мати славне майбутнє.Приглядався у своєму товариському колі, хто гідний мати таке високе звання.

– Манна!.. Яке ім’я! Яка красуня! А як гарно співає! Вона – мояцариця! – вирішив щасливий Царек.

Без компліментів, підлизувань так і заявив обраниці:

– Манно, я – цар, а ти – моя цариця!

І одразу зазнав невдачі. Манна прогнала його і слухати не хотіла.

Довго роздумував Царек про свій намір, думками звертався до Бога:

– Господи, якби я одружився з Манною – ось це було б справжнім щастям! Цар і цариця прославляють Царя над царями – самого Бога!

– Я посилаю тебе в найубогіше місце! – почув тиху відповідь мрійник.

Царек опинився в багатому королівському палаці. Вельми здивувався: «І це найубогіше місце?! Трон,король… Якя хотів би бути замість нього!..»

Король витягнув із високої шафи амфору, влив туди з тоненької посудини пахучу рідину. Аромат поширився по всій кімнаті. Зненацька король скинув із голови корону й сказав:

–Як це мені набридло! Корона стала тяжка!

– Який немудрий! – подумав Царек. – Мені тоді віддай. Сяду на твоє місце!

–Я не хочу бути вже королем! Усе втратив!

– І справді дивак! – подив дедалі більше охоплював Царека. – Довкола все золоте, одяг короля – сріблясто-золотий. А він каже, що все втратив?

–Я із кимось помінявся б місцями. Але з ким? Маю трьох синів, – розмірковував король. – Та вони цілковиті нездари. Один дуже хоче влади, але тупий,ще й розпусник. Другий – поважний, скромний, та слабохарактерний, керувати не зможе. А третій має таку хворобу, що йому ліпше владу не посідати. Де ж би я власного сина садив на своє місце, у цю погибель?

Царек стрепенувся: «Ненормальний король! Таких королів нема! Кожен хоче влади, а він відрікається».

– Я вирішив: втечу з цього міста, а вони хай що хочуть, те й роблять!

Царек не міг стриматися і випалив уголос:

– А що тобі так зле тут? Маєш море золота!

– Душить мене те золото. Здобуте ганебно! Завойовницькими методами!

– Та й добре! – намагався заспокоїти розхвильованого короля Царек. – Якщо завоював – значить вартуєш.

– Хто ти? – раптом запитав король.

– Я – Царек!

– Ще один цар! Я більше цього не витримаю. Це омана!

Царек глянув на короля як на божевільного. Махнув рукою. Пішов розглядати, що в палаці було. Поки дивився, зчинився галас: «Король утік! Нема! Де ж він?» Царек не міг отямитися від радості: нарешті здійсниться його мрія – стати царем. Та не так сталося як гадалося.

За мить Царек сидів у сідлі та мчав разом з утікачем. Король пообмотувався шаликами, покривалами, аби не впізнали, сів на коня і гайда зі свого королівства.

Вершник був у дорозі протягом чотирьох днів. Зупинявся в кількох місцях напоїти коня. Прискакав до убогого міста. Постукав у чиїсь двері. Відчинила жінка й запросила гостя:

–Заходи, Раймонде!

Царек припускав, що це, певно, була коханка короля.Але добре придивився: та ні, жінка була поважного віку – на вигляд мала близько вісімдесяти. Втомився Царек від нездійсненних мрій, нарікав, був не задоволений. Уже уявляв себе на королівському троні, а тут опинився хоча й із королем, але в убозтві. Що це Бог із ним витворяє? Чому майже дарує те, що хоче, і вмить забирає? З такими думками й заснув. Наснилося, як назустріч йому йде Раймонд, але такий, як жебрак, із торбиною.

– Я вітаю тебе, Цареку! – доброзичливо звернувся король.

–Ти справді несповна розуму! Відмовився від царства і втік до старої баби.

Усміхнувся Раймонд і промовив:

– Я аж тепер цар!

– Та ти жебрак! Глянь на себе! – згидився Царек.

– Я – цар, бо в мені живе Цар! Дозволь Богові йу тобі замешкати, щоб разом із Ним, у єдності, владарювати.

– А що маєш у тій торбині? – навмисновибрав іншу тему Царек.

–Корону!

– Дай мені! – вигукнув радісно Царек.

Натягнув корону на голову й пригадав, як колись розмовляв із Господом, як у закутках душі Бог спонукав покаятися у владолюбстві, підказував, що головне – це Боже синівство, а не царськість Божих дітей, що справжнім Царем є лише Господь. Розплакався Царек, пошкодував, що так гнався за фальшивим царством, забув про свого Творця. Поглянув на Раймонда, а він уже й не жебрак. Одягнений у царські шати.

– Бачиш, Цареку, – каже король. – Я був жебраком, як і ти. У гріхах ми збідніли.

– Так! Але ти тепер не жебрак, а як цар, – заперечив заплаканий Царек.

–Це не я, то Цар – у мені! І для тебе царське вбрання готове.

Раймонд оповів Царекові, як колись до нього прийшла жінка, Анастасіка на ім’я, просити гроші для сина, який помирав.

–Я таких жебраків, як ти, маю тисячі, мільйони, – жорстоко заявив Раймонд. –Якщо хворий – хай помирає.

Жінка сумно глипнула на короля й прорекла:

– Раймонде, до тебе колись прийде справжній Цар!

Король наказав вигнати її. Відтоді минуло багато років. Відколи відмовив тій жінці, його життя пішло шкереберть.Уже нічого не завойовував, всюди програвав. Якось одного року король розбив один народ ущент за непокору. Сила-силенна трупів лежала… А Раймонд безмежно радів. Один вояка відразливосказав: «Ви радієте, так! Знаєте, я не хотів би бути на вашому місці».

Раймонд почав помалу усвідомлювати, якого лиха накоїв.

Вояка мовив: «Ви накажете зараз мене стратити, але жорстокішого за вас я ще не бачив. Вбити так багато людей! Для чого? Я сховав одну жінку від вас. Вона має хворого сина. Якщо вб’єте її, то й мене разом із нею. Або я сам запхаю собі кинджал у серце, якщо наважитися відібрати життя у цієї нещасної та її сина… без рук і без ніг».

Раймонд у розпачівпав навколішки та попросив воїна привести до нього жінку.

«Я не можу цього зробити, – заперечив вояка, – вона тримає сина на руках, їй тяжко! Жінка сказала: «Якщо король захоче вбити мене, то хай убиває нас двох. Я не пущу мого сина».

Коли Раймонд зайшов до оселі, де мешкала жінка, то впізнав ту, що приходила просити гроші для своєї дитини. Вона ледве тримала на руках сина-каліку. Король з одчаю вихопив кинджал і заголосив до жінки:

– Бери, убий мене!

– Я життя відбирати ні в кого не буду. Його дав Бог, – стиха відповіла вона. – Чому чекаєш? Ти ж король. Усіх повбивав. Ми останні. Не тягни, роби свою справу!

Раймонд не учинив останнього вбивства в тому місті. Не наважився… Після трагічної зустрічі дуже мучився. Заселив місто своїми людьми. Прожив тамлише рік. Піддані Раймонда його ж і зрадили, подавши келих із отруєним вином. Король випив трунку, але вижив. Та відтоді його постійно пекло в шлунку, мало їв і спав. Замість Раймонда привели іншого короля. Витурили його з того міста як останнього. Раймонд повернувся до свого головного володіння розчавленим і хворим. Врятувався втечею до Анастасіки. Там пробув тільки два дні. Шлунковий біль не давав спокою. Смерть наближалася… Нарешті Раймонд зустрівся із справдешнім Царем.

Ми тільки тоді є царями, коли в наших розкаяних серцях панує Бог. Але ми царі лише в переносному значенні, бо справдешнім Царем є тільки Той, хто не знає гріха, хто вміє бути і Царем, і Слугою водночас. Для Царека метою життя було стати царем та мати царицю. Пройшовши шлях гріха із царем, він збагнув, що сенс життя – з Богом у покаянні.

 

Ірина МИХАЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: