«Право на сміх» — гумор для всіх

«Право на сміх» — гумор для всіх

«Право на сміх» — гумор для всіх

 

У 2005 р. мені випала щаслива нагода побувати в США з презентацією відредагованої мною книги спогадів Романа Маца «Крутими стежками до волі», що випустило Дрогобицьке видавництво «Коло». Захід відбувся у знаній всьому культурному українству гірській відпочинковій оселі «Союзівка» неподалік Ню-Йорку. Під час обіду присутній земляк зі Стрийщини вирішив повеселити поважне товариство гуморескою «Ще о піґувках» видатного письменника-гумориста і художника-карикатуриста в еміграції Едварда Козака. Публіка від сміху аж за животи хапалась. Так я вперше ознайомився з творчістю цього веселуна. За комуно-російського режиму на його прізвищі тяжіла заборона, тому про нього знав мало хто.

Ким же була ця людина в житті й творчості? Едвард Козак (3.02.1902, с. Гірне Стрийського району на Львівщині-22.09.1992, м. Детройт, США, де й похований) походить із селянської родини Теодора і Бронислави Козак з німецькими коренями. Певний час вони проживали в с. Дулібах біля Стрия. Хлопець навчався у Стрийській, один рік у Дрогобицькій (про що сказав у киижці «Гриць Зозуля») гімназіях, Львівській художній школі Олекси Новаківського, художніх школах Відня (Австрія), Любліна (Польща). Від середини 1920 рр. почав друкуватись у львівській періодиці. Протягом 1926—1933 рр. редагував гумористично-сатиричний журнал «Зиз», у 1933—1939 рр. – його наступника «Комар». У цей період проілюстрував усі книжки відомого львівського газетно-книжкового видавця Івана Тиктора, малював картини, журнальні обкладинки, карикатури про голодовий геноцид українців від рук Москви, політичні репресії в підсовєтській Україні 1932—1933-му і пізніші роки  тощо.

Від 1939 р. художник проживав у вимушеній еміграції в Польщі, від 1944 р. – в Німеччині, від 1951 р. – в США. Виконав класичні ілюстрації до казки І. Франка «Лис Микита».  Упродовж 1948—1990 рр. видавав ілюстрований гумористично-сатиричний журнал «Лис Микита», де друкував свої гуморески, вірші та карикатури. Тут він створив літературний персонаж селянського мудрагеля і «хлопського фільозофа» Гриця Зозулі, котрого можна поставити поряд зі знаменитими персонажами – французом Кола Брюньйоном і чехом Йозефом Швейком. Підписувався й псевдонімами Еко, Мамай, Майк Чічка. Працював у церковному мистецтві. Ілюстрував казки на телебаченні, книжки і журнали, особливо дитячі. Писав гумористичні вірші та фейлетони. Брав активну участь у міжнародних художніх виставках, культурному житті діаспори і т. д.  За своє 90-річне життя видав альбом «ЕКО», книжки «Гриць Зозуля», «На хлопський розум Гриця Зозулі», комплекти поштівок на теми села, українських народних пісень, Січових Стрільців. Абсолютна більшість того, що вийшло з-під його письменницького та малярського пера, наразі залишилося в різних виданнях і чекає дослідників.

Подвижницьке мистецьке життя Е. Козака в еміграції охоплювало загалом три теми: оформлення книжок і журналів, видання журналу «Лис Микита», монументально-декоративне мистецтво. Крім того, митець оформляв вертепи, майстрував дитячі механічні забавки, ялинкові прикраси і т. ін. Йому належать майже одна тисяча картин. Отож про Е. Козака треба говорити як про карикатуриста, письменника-гумориста, художника, іконописця, редактора і видавця в одній особі. У 2011 р. за ініціативою автора цієї статті у Гірному відкрито пам’ятну таблицю видатним уродженцям села: Едвардові Козаку, а також архітекторові Василеві Нагірному, авторові стрілецької пісні-гимну «Ой у лузі червона калина» о. Григорію Труху та полковнику УПА Левкові Козаку. Нині варто взятися і за справу спорудження пам’ятника гумористові – у Гірному, Стрию чи Львові, надання його імені вулицям, закладам, відзначення ювілеїв, найближчий із яких припадає на 2022 р. Бо, дивіться, скільки вже є в Україні пам’ятників австрійському цісарю Францу-Йосифу І, бравому вояку Швейку, навіть сумновідомій Єкатєрінє Второй, а тут…

Здається, за часів незалежності твори Е. Козака в Україні  не видавались. Чи не першими порушили цю незрозумілу мовчанку бібліофіли Ярослав Михайлюк і Роман Тур зі Стрия. У 2012 р. в Стрийському громадському видавництві «Опришки» стараннями друкарні «Рій» вони перевидали книжку Е. Козака «Гриць Зозуля» накладом 100 примірників, і вона швидко розійшлась. Цікаво, що протягом 1990 рр. і згодом окремі діаспоряни надіслали в Україну свої домашні бібліотеки, але серед багатьох, бачених мною, книжок Еко не було. Стало зрозуміло, що еміґранти їх любили і залишили собі.

На жаль, «п’ємонтський» Львів чомусь обходив серйозною увагою цю постать національного мірила. Але на щастя, її побачили і наново відкрили в Києві. Метр і класик українського літературознавства та критики, академік, Герой України Іван Дзюба задумав видати антологію сатири та гумору української діспори. За допомогою в збиранні матеріалів він звертався до знайомих колег по професійному «цеху», літературознавців, письменників, журналістів, бібліофілів. Серед них були Михайло Шалата, Євген Пшеничний, Сергій Козак, Сергій Білокінь, Ростислав Радишевський, Євген Бистрицький, Фундація імені Івана Багряного,  Міжнародний фонд «Відродження» на чолі з Олександром Сушком із різних міст України та діаспори. Вони й допомогли зібрати максимум діаспорних видань з творами письменника-гумориста Е. Козака, а заразом інших авторів, все ще дуже мало відомих в Україні. Втім, пошук не закінчився. До перелічених імен потрібно також долучити й керівницю проєкту Світлану Головко з групою працівників видавництва, котрі готували антологію до друку.

Видання побачило світ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». І. Дзюба висловив своїм безкорисливим помічникам особливу подяку в першій книзі «Право на сміх. Антологія сатири та гумору української діспори». Книга перша. Часопис «Лис Микита». Сатира, гумор, карикатура. 1948—1985» (Київ, «Либідь», 2020. – 424 с.). Великоформатне, багатоілюстроване ошатне видання по праву стало непересічною, віховою подією в культурному й літературному житті України, адже вперше так широко відкрило для літературознавців і читацького загалу багатогранну творчість Е. Козака. Упорядник вмістив тут фактично дві передмови: «Нашого цвіту – по всьому світу» і «Гайдамака за океаном…». Перша стаття присвячена складній, сумній, а нерідко й трагічній долі українських емігрантів-скитальців, розсіяних різними окупантами, кажучи Франковими словами, «геть понад море і геть поза море». З другої статті про журнал «Лис Микита», назва якого запозичена з однойменної казки І. Франка, наведу кілька промовистих цитат: «Серед численних гумористичних і сатиричних видань еміграції-діаспори ілюстрований часопис «Лис Микита» (виходив спершу тричі на місяць, а потім як місячник) був чи не найпопулярнішим. На жаль, ми в Україні досі нічого не знаємо про той великий і дуже цікавий пласт української національної культури (й історії!), що його становлять гумор і сатира наших земляків і етнічних родичів – у країнах Європи, Північної і Південної Америки, Австралії…Лікувальна або підтримуюча дія сміху, терапевтичний гумор – це, мабуть, щось із національної душевної спадщини українців, до якої вони звертаються навіть у безнадійні хвилини життя…З чого сміялися вимушені скитальці? Насамперед із самих себе, зі свого незугарного таборового побуту, з негараздів самоврядування тощо…Інколи можна було посміятися і з недотепних німців або окупаційної адміністрації. Важлива тема – глузування з радянських спецслужбістів, які заманювали втікачів «на родіну», обіцяючи прощення «гріхів» і райське життя, принади якого втікачі добре знали…Радянська символіка і фразеологія були предметом пародіювання, а події і постаті радянського політичного життя давали добрий матеріал для карикатур…Не менше перепадає і політичним діячам Заходу, у критичному фокусі й різні перипетії життя «вільного світу. Особливо ж послідовно і в’їдливо діаспорні карикатуристи і фельєтоністи глузують з американських та західноєвропейських лідерів, які готові за чисту монету приймати «мирні плани» радянських вождів і похоплюються вже коли пізно».

Принагідно слід згадати своєрідного антипода «козаківського» «Лиса Микиту» – колишнього підцензурного і теж дуже популярного за СССР гумористично-сатиричного українського журналу «Перець». На відміну від «Лиса Микити», який користувався західними демократичними свободами слова і міг дозволити собі критикувати «всіх і вся», підсовєтському «Перцю» дозволялось висміювати переважно т. зв. «побутовістику», чиновницьку бюрократію, зловживання службовим становищем, казнокрадство, дрібне злодійство тощо, але, так би мовити, дозованого рівня. Водночас майже не було «перчанського» числа, з якого б не виливалась чергова порція інсинуацій, бруду, наклепів і брехні на «капіталістичний рай» і його керівних діячів та політиків, а також «українських буржуазних націоналістів», «уніатів», емігрантське життя діаспори і т. ін., загалом на «всіх і вся» антисовєтське. Історія засвідчила, що «лисмикитівська» сатира і гумор у найкращих зразках зберегла свою цікавість для сучасного покоління читачів, а «перчанська» залишилась переважно літературно-видавничим фактом.

Не стану ні наводити зразків іскрометного народного гумору «Лиса Микити» в інтерпретації Е. Козака, частково кільканадцяти інших письменників-гумористів його кола, ні хвалити їхню творчість, ні, тим паче, закидати їм щось критичне. За мене це давно зробили шанувальника його таланту і час. Першу книгу вказаної антології просто треба читати і насолоджуватися. Нинішня когорта гумористів має чого повчитися у нього, а читачі – згадати, що не тільки і не стільки того світу, що у вікні чужомовних «95 кварталу», «вагоновожатої» Вєркі Сєрдючкі, ба навіть дотепнішого, як на мене, «Дизель-шоу». Щодо незвичної для нинішнього покоління характерної, в чомусь навіть химерної «козаківської» мови Гриця Зозулі, засобами якої він описував «різні наші громадські, політичні та побутові справи і болячки», то до неї, знов-таки за його твердженням, слід підходити і як до діялектичного матеріалу, і як подекуди тільки до жарту. Наскільки, признається автор, йому пощастило знайти в мовній скарбниці народу нові засоби і можливості для створення власного мовного жанру, судити читачам.

Наприкінці книги «Право на сміх» уміщено короткі біографічні дані про згадані в «Лисі Микиті» персоналії. За моїми підрахунками, їх аж 225. Кого тут тільки немає! Польський диктатор Пілсудський, німецький фюрер Гітлер, російський вождь Сталін, президенти США Трумен, Айзенгавер, Джонсон, Кеннеді, Ніксон, Картер, президент Франції Де Голь, генеральний секретар ООН Вальдгайм, президент колишньої Югославії Тіто, іранський аятола Хомейні, політики, публіцисти, письменники, митці, редактори, видавці Дмитро Донцов, Іван Тиктор, Олесь Бабій, Іван Багряний, Василь Барка, Богдан Лепкий, Юрій Липа, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Яр Славутич, Василь Пачовський, Михайло Рудницький, Володимир Кубійович, Ярослав Стецько, Леонід Полтава, Григорій Костюк, Ігор Качуровський, Омелян Пріцак, Юрій Шевельов, Іван Світличний, Петро Холодний, Валентин Мороз, Роман Шпорлюк…

Завдяки цьому списку книга й читачі тільки виграли. Додатково вартувало подати ще й номери сторінок з їхніми прізвищами. Це компенсувало б відсутність традиційного вказівника, без якого грішно пускати в світ інформаційно і мистецьки вартісні видання. Якщо видавництво з легкої руки І. Дзюби продовжить антологію до «переможного кінця», у що дуже віриться, то зробити це не буде зайво загальним списком навіть у завершальній книзі антології. Тоді їхній спільний видавничий проєкт зможе заслужено претендувати на високу премію і нагороду. А наразі вітаємо їх за розкішний подарунок шанувальникам рідного слова і гумору зокрема.

Водночас книга «Право на сміх» стала доброю базою для подальшого збирання і наукового опрацювання великої літературної та мистецької спадщини окремо Е. Козака з метою підготовки й видання першого в Україні об’ємного зібрання гумористичної, художньої та публіцистичної творчості майстра «веселого цеху», образно названого Вадимом Іншим «верховним гумористом еміграції». Причому зібрання не в одному, а в кількох томах. Можливо, тематичних, хоча Екові гуморески й карикатури виглядають єдиним цілим. Немає сумніву, що вихід кожної наступної книжки майстра слова і пера, бо тут ідеться лише про нього, знайде далеко більше прихильників, ніж він мав за життя. Тоді вона посяде заслужене місце серед класичної національної гумористики. А там, дасть Бог, поступово прийдуть до українських читачів і книжки інших письменників-гумористів діаспори.

 

Роман ПАСТУХ,        

журналіст, письменник, краєзнавець.

м. Дрогобич.

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: