Переплелися боротьба і містика

Переплелися боротьба і містика

Переплелися боротьба і містика

 

На початку незалежності України я почув від колишнього члена ОУН–УПА і політв’язня ГУЛАГу Федора Кушніра із села Сільця біля Дрогобича три дивовижні бувальщини часів визвольних змагань, і вони не виходили мені з голови. Можливо, ще тоді я був би написав про кожну з них окрему статтю, але бракувало фактажу. Так і ходили бувальщини зі мною, поки одного разу я не скористався його присутністю в Дрогобицькій станиці Братства ОУН–УПА і не попросив детальніше розказати про них. А через півроку Ф. Кушніра не стало. Нехай ці рядки стануть доброю пам’яттю представника післявоєнного покоління про цього самовідданого й незламного борця за волю України.

 

Три русалки

Не знати, чи є й тепер, але в 1945 р. у Карпатах, між селами Верхнім Синьовидним, Крушельницею, Оровом і Верхньою Стинавою, в лісі посеред вершин Комарницька, Мочарки і Березовець на Сколівщині були два озера, одне з яких мало природне походження. Місцевість знаходилась далеченько від сіл, була глуха й непривітна. Сумно–тривожно скрипіли дерева та зрідка перекликались сичі, то ж люди заходили туди рідко. Тим паче, у тих околицях давно побутували перекази, ніби в цьому природному озері втопилися три дівчини–покритки з довгими русявими косами, аби змити з себе ганьбу, і ніби вони вночі виходили на берег погрітися та погомоніти, навіюючи страх на забобонних бойків.

Понад озеро вела вузька стежка. Глупої ночі «хоч в око стрель» кінця серпня 1945 р. із синевідських лісів у напрямку Борині–Турки нею «гусачком» наосліп мовчки ступала група повстанців. Їі вів Федір Кирчей–"Медвідь". З ним знаходились Василь Болюк–"Скиба", Олекса Явір–"Черник", Юрій Варагаш–"Береза" та мій співрозмовник Федір Кушнір–"Лоза" з Орова, а також Хандон з Верхнього Синьовидного. Не всі з них раніше чули про тих русалок.

Раптом провідник подав знак сісти, мовчати і поглянути на озеро. Незважаючи на непроглядну темряву, плесо віддавало тьмяною ясністю. На протилежному березі «Медвідь» побачив трьох русалок, які розчісували мокрі коси, відтягнув затвор автомата і натиснув на гачок. Осічка. Він вийняв патрон, заслав другий, знову натиснув на гачок – і знову осічка. Втретє провідник не став випробовувати долю, а навпомацки заховав патрони до кишені, завісив зброю на плече, і група продовжила путь.

На світанку надибали поляну, присіли відпочити і почали розпитувати один одного про дивну нічну пригоду. Виявилося, що всі інші повстанці теж бачили русалок. Після другої осічки автомата вони миттю розчинились у темряві. Озеро теж поринуло в неї, ніби його там і не існувало.

–А навіщо ти в них стріляв? –запитали хлопці провідника.

–Вирішив перевірити, чи це видіння, чи дійсність.

–Ану, спробуй ті два патрони, що дали осічку.

Провідник вийняв їх з кишені, показав друзям трошки помічені ударником капсули, заслав у цівку, і пролунали два постріли.

У вирі подальшої боротьби спочатку загинув «Медвідь», перегодя – решта учасників тієї групи і свідків пригоди.

 

Рятівна пташка

Була літня ніч. У складі групи вояків УПА воював Іван Кушнір–"Сойка" з села Орова на Сколівщині. Цілу ніч вони маршували горами, промокли до ниточки і страшенно стомились. Коли зійшло сонце, бойові друзі зробили короткий перепочинок на горі Мочарках, поблизу скали Красний Камінь в синевідських лісах, де місцеві жителі косили сіно. Всі одразу почали куняти.

«Сойка» зробив інакше. Відійшовши на поляну край лісу, повстанець зняв наскрізь промоклі чоботи, поклав на халяви онучі, розшпилив ремінь, зняв пошарпаний у боях та походах трофейний військовий кітель, притулив до себе автомат і моментально заснув. Аж тут чи то наяву, чи крізь сон відчув, ніби щось дзьобає його в чоло. Він поволі розтулив повіки і побачив на своєму переніссі маленьку пташку, яка тут же полетіла. Сівши, І. Кушнір спостережливим оком бойка розгледів оддалеки облаву енкаведистів. На щастя, вони його не помітили. Хлопець тихцем забрав речі, обережно дістався до друзів, і група щасливо відірвалась від десятикратно переважаючого ворога. У зручному місці вона зробила вдалу засідку і добряче поколошматила його.

Ні сам орівський повстанець, ні його побратими не могли надивуватися тій рятівній пташці. Не інакше, казали вони, як її надіслало саме Провидіння виручити їх і допомогти в справедливій боротьбі.

 

Посмертний музикант

В селі Орові на Сколівщині по сусідству з Федором Кушніром мешкав робітник Тустановицького лісництва, музикант Василь Колос із дружиною та донькою. Влітку 1944 р. на село налетіла велика енкаведистська облава. Разом з другом і теж Василем Колосом вони, хоча й мали надійні документи, втекли далеко за село в молоду бучину Ракуску. Та комуно–російські песиголовці знайшли їх там і безневинно вбили.

Ніхто з орівських і навколишніх селян не знав їхньої трагічної кончини, даремно розшукувала їх сім’ї та рідня. Лише коли тіла почали сильно розкладатись, на них у пошуках свого коня випадково натрапив господар Микола Явір і дав знати додому. Поховали полеглих скромно, аби не накликати на себе і село нову біду в особі тих душогубів.

Восени в зоряну ніч Ф. Кушнір проходив стежкою через Млаку, де, казали, «щось» показується". На горбку за нею хлопець виразно побачив зайця на задніх лапках, який дивився на нього. Федір зняв з плеча карабін і хотів вистрілити, та заєць щез. Продовживши хід, біля хати з камінною огорожею, в якій незадовго перед цим загинув господар, він знову побачив на перелазі того зайця з…патиком. Тільки-но повстанець знову взявся за карабін, як заєць вдруге щез. Федір піднявся стежкою догори, обійшов хату і раптом почув сухий тріск. Подумав: чому це в таку пору хтось скидає з неї дахівку?

Вранці Ф. Кушнір прийшов до Колосової вдови Рузі. Був дуже здивований, побачивши дахівку на належному їй місці – на даху. Розповів жінці про свої нічні пригоди і наостанку запитав:

–Чи являється тобі Василь?

–Так. Сидить на ковбиці і грає на гармошці…

 

Роман ПАСТУХ.

 

 

 

 

 

БЕЗВІСТИ ПРОПАЛІ

 

Про мужніх, але безвісти пропалих,

Насупроти вшанованих борців,

Не віднайти в історії анналах,

Хоч сядь і плач, хоч смійся, жодних слів.

 

А скільки їх ішло пліч-о-пліч з ними

В криваві битви на свободи клич

І впереваж упали молодими,

Аби тепер – ні вісток, ні облич.

 

Де і в яких місцинах на планеті

Вони спочили, тільки Пан-Біг зна,

Адже одвічно невситимій Леті

Байдужі їх жертовні імена.

 

Борців звитяжних плем’я огнекриле

Вкарбоване у камені й серцях,

Є й невідомим воїнам могили –

Малі, а висотою з небосяг.

 

Лиш безвісти пропалим – несть пошани,

Неначе їх на світі й не було…

О, правдою осонцені краяни,

Схиліть перед їх пам’яттю чоло.

 

Як час наспіє, що не за горами,

Зведіть їм пам’ятник – один на всіх,

А він уже підкаже вам, де саме,

І цим спокутуєте перед ними гріх.

 

 

РІДНА ЦЕРКВА

 

Українську рідну церкву,

Що за матір нам усім,

Після виходу зі смерку,

Як і Господа, любім.

 

Під її високочолим

Омофором з краю в край

Над об’єднаним престолом

Ми собі збудуєм рай.

 

Захисниця духу й віри

Славних лицарів борні

За свободу до безміри

Уподібнилась броні.

 

Їй стояти, поки буде

На землі козацький рід,

І до неї звідусюди

Правди кликатиме слід.

 

 

БУТИ УКРАЇНЦЕМ

 

Бути українцем – це любити

Змалку і до скону рідний край,

Землю із кінця в кінець сходити,

Але не знайти над неї рай.

 

Бути українцем – це плекати

Слово рідне, як дітей своїх

До самопожертви вміє мати,

Щоб у світі шанували їх.

 

Бути українцем – це зуміти

Славу героїчних поколінь

Обернути в хліб, вино і квіти,

І її не скорить чорна тлінь.

 

Бути українцем – це збороти

Все, що заважає на путі,

І руками, спраглими роботи,

Возвести хороми золоті.

 

Бути українцем – це сягнути

Ще ніким не звіданих висот,

Де сіяють зорі, як салюти,

І туди привести свій народ.

 

Бути українцем…Будьмо ними

Скрізь і сюди, мов повітря й час,

Браття, сестри, друзі, побратими,

І ніхто не переможе нас!

 

 

ВКЛАД

 

Ви всі, які жили до нас

І нам грядуще наближали,

Ввійшли хто в профіль, хто анфас,

Хто безіменний, ув аннали.

 

Не суть важливий нині лад

При вас, перегодя й потому –

Важливий значно більше вклад

Ваш у споруду свого дому.

 

Як різні ви, так різний він,

Але без сумніву нітрохи,

Що уподібнений на дзвін

Лунати крізь віки й епохи.

 

Хай позабуті ви людьми,

Та не забуті небесами,

І там, де живемо всі ми,

І ви живете разом з нами.

 

 

ДЗВІНОК

 

Не відкладаймо дзвінок на колись

Татові, мамі, супутникам долі,

Чи то від неї додолу гнучись,

Чи на її умостившись престолі.

 

Кожного дня – купа справ і проблем

І, мовляв, ніколи й глянути вгору…

А для кого і чого ми живем,

Як і усі на землі, без повтору?

 

В думці надіємось, ніби той час

З’явиться завтра, позавтра, хай згодом,

Тільки життя витікає із нас,

Наче вода, і зникає під сподом.

 

А як, гляди, надійде слушна мить,

Бо надійти ніби має залізно,

І ми захочемо їм подзвонить,

Вітер доправить нам вістку: запізно…

 

 

МАТУСИН ВІДПОЧИНОК

 

Відходила матуся ногами

І за себе, й за кожне з дітей,

Бо любила усіх до нестями,

Попрощалась і зникла з очей.

 

Ще би дрібку була доробила

На городі, у хаті – кругом…

Але ні, склала втомлені крила

І злилася з небесним шатром.

 

Там вона одпочине уволю

Вже собі через тисячі літ

Від щоденних трудів аж до болю,

Про які здала Богові звіт.

 

Відтепер їй із неба глядіти

І молити Всевишнього там,

Щоб в онуках і правнуках діти

Рідний край обернули на храм.

 

 

ЩЕБЕТАННЯ

 

Люблю щебетання дитяче,

Що поряд із мамою йде

І то підбігає, то скаче,

А стати не стане ніде.

 

Таке воно миле нівроку,

Як більше ніщо не бува,

І думаєш, глянувши збоку:

Це сон чи прекрасна ява?

 

Не хочу його обганяти,

Рухливого, начебто ртуть,

Хай гордістю сповнена мати

Веде українську майбуть.

 

Поволі, невидимо, вміло

Турботи обсядуть його,

Коли воно матиме діло

На світі до майже всього.

 

Будь ласка, пристаньте ходою

Помилуватися і ви

Дзвінким щебетанням зі мною

І мовити серцем: «Живи!».

 

 

ДИТЯЧІСТЬ

 

Усі колись були дітьми,

Але не кожному вдається

Аж до глибокої зими

Приберегти дитячість серця.

 

Хто зміг, той буде молодим

І в старості, хоч не без жалю

Все виглядатиме за тим,

Що зникло, наче сон, за даллю.

 

 

НАШЕ СЛОВО

 

Наше слово золоте

І крізь камінь проросте,

А його барвистий цвіт

Збагатить красою світ.

 

 

ЗАКЛИК

 

Гей, будуймо Україну,

Але не іноплемінну,

А свою із крові й кості,

Де ми рідні, а не гості!

 

 

ПОВАГА

 

Скидаю шапку перед тим,

Хто не носив ніколи грим,

Ходив з прямою головою

І завше був самим собою.

 

 

МИСТЕЦТВО

 

В мистецтві, після модних -ізмів,

Які скривають декаданс

Під камуфляжем евфемізмів,

Настане другий Ренесанс.

 

 

НАВЗДОГІН

 

Не шукайте вчорашнього дня,

А сідайте мерщій на коня

Наздогнати його у путі

І звідтіль привезти визнання.

 

 

ПАМ’ЯТНИКИ

 

Пам’ятники воїнської шани

Полководцям, славним у віках,

Височать, як вигаслі вулкани,

Не незнаних світові кістках.

 

 

ЛЮДИНА

 

Скільки ти книг у житті прочитав,

Стільки разів ти людиною став.

 

Роман ПАСТУХ.

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: