Невдоволений пам’ятник

Невдоволений пам’ятник

Невдоволений пам’ятник

(новела)

І. Вертебині дрова

Стояла вереснева погожа днина. Пантелеймон повертався з роботи до рідного Модричполя – через присілок Яричівку. До Березняка уже залишалося рукою подати, як назустріч знайомий трапився – Антон Вертеба – молоденьку зрубану сосну віз на ровері.

— Добридень, Антоне Гнатовичу!

— Добридень, Пантелеймоне! Ось так я дрова на зиму заготовляю. Так і живу!..

— Антоне Гнатовичу! Та ви ж народний художник СССР! Невже вам дров колгосп не випише? Вам же дев’ятий десяток уже пішов – де у такому віці дрова велосипедом возити?!

— А що робити маю? До бригадира було підійшов, каже: «Ти совість маєш!? – жодного дня у колгоспі не працював, а тепер у колгосп прийшов дрова виписувати?!».

— Не до бригадира треба йти, а прямо до голови! Бригадир – чоловік темний – він навіть не знає, що ви за один! Для нього ви – «індус-отщєпєнєц», а для голови – народний  скульптор!

— Гаразд, спробую ще до голови, а коли не так – нога моя більше в його контору не ступить!..

Пантелеймон Горицвіт не раз заходив по дорозі до Вертебиної обори із розмальованою олійними фарбами брамою та рельєфним левом із бетону, що височів над пивницею. В убогій хижі було на що подивитися: німецька скрипка, виготовлена у минулому столітті, власноруч змайстрована ліра та безліч вирізьблених із дерева композицій. А скільки їх розсіялося свого часу по різних музеях!

Бував тут не раз і сам професор живопису Басанець із Києва – з сусіднього села родом. Бувалий інші відомі люди. Але для односельців Антон Вертеба залишався «диваком» і більше ні чим.

— Немає генія у своїй вітчизні! – говорив про скульптора знайомим Горицвіт.

А інакше бо й бути не могло – в усьому він на місцевих людей не схожим здавався – ні зовнішнім виглядом, ні способом життя, ні способом мислення… Свого часу млина збудував із залізними крилами – такими міцними, що й ураган би їх не зламав. Млин зерно молов для всього присілку, та ще й електроенергію виробляв – у Вертебиній хижі одна-єдина на весь район електролампочка світилася – було бо це невдовзі по війні. Проте світилася вона не довго – приїхав фінінспектор із району і наказав млина геть розібрати – «щоб і духу його не було!».

Аж по тому за кілька років вперше він за різця взявся. Коли ж взявся, то вже його із рук й не випускав – ніби з ним на світ прийшов. За роботою час для нього зупинявся – день минав, як одна хвилька – забував і про їжу, і про питво. На якусь мить нявчання голодного кота до тями приводило. Кидав котові шматок сала і знову – за різця! Отак і минали день за днем…

До модричпільської контори, над воротами якої висів олійний портрет Фрунзе, добирався тим же стареньким ровером із власноруч виготовленим величезним кермом, яке дозволяло їхати, немов аршина проковтнув. Так він на ньому й їздив, дивуючи народ – чим дужче? – сказати важко: чи то розкішним кермом чи то розкішними вусами, що визирали з-під крисані.

Зайшов у приймальню голови, а там – порожньо – хоч до хати повертай. На щастя, двері прочиненими дещо лишалися і через шпарину долинав гучний голос «прєдсєдатєля» (як він сам себе називав).

— Значіт так, Владіслав, нам мьоду треба бідонів едак з десять. Ти завтра відкачай і за ним увечері машина приїде!

— Гектор Никифорович, я вже двічі мед за літо відкачував – державі здали, скільки ви сказали, а де решта? – так за нею ж машина вже приїздила! Якщо відкачати ще бідонів з десять, бджоли зимою з голоду пропадуть! – почувся у відповідь голос колгоспного бджоляра Стрільця.

— Піши заяву, ворюга, на разщьот!

— Заяву я напишу, а ось, хто із нас ворюга – так це ще розібратися треба!

— Я імєю сто двадцять кілограм вєсу. Я тєбє, как врєжу, ти відразу ж здохнєш!».

— Гектор Никифорович, крім нас із вами, тут ще є люди – цей чоловік від закону не відступиться! – сказав у відповідь бджоляр.

За якусь мить, немов ошпарений, із кабінету голови вилетів дільничний міліціонер Юрій Неборак – мало із ніг Вертебу не збив, мовляв, робіть із ним, що забажаєте, шановний Гекторе Никифоровичу – я нічого не чув і нічого мої очі не побачать…

Вертеба прикрив за міліціонером двері, але із цікавості знову залишив шпаринку.

— Піши заяву!

— Давайте папір і ручку.

— Дома напишеш і сьогодні прінєсьош!

— Гаразд, напишу і принесу.

— У сєкрєтаркі залішиш.

Стрілець вийшов і Вертеба вже збирався переступити поріг, як раптом за його спиною почувся вже зовсім інший голос:

— Вихтор Нікіфтор вдома?! – Вертеба озирнувся – позад нього стояв маленький на зріст чоловічок – завбільшки із самого скульптора, але ширший приблизно удвічі – із посоловілими очицями і сизим, як крило дикого селезня, толстовським носом...

Місцевий п’яничка Тарас Шкарбун, що став «притчею во язицих», не так часто з’являвся у кабінетах високопосадовців місцевого значення. Але життя іноді змушувало…

— Мені до Вихтора Нікіфтора – на п’ять мінут!

Не звертаючи особливої уваги на Вертебу, він широко розчинив двері і «увалив» до кабінету.

— Вихтор Нікіфтор, позич рубля на «жу-жу». Завтра з пенсії принесу!

Голова витягнув із портмоне «трійку».

— Рублів не маю. Розміняй у магазині і здачу відразу ж принеси!

Шкарбун схопив здобич тремтячими пальцями і пошвендяв геть, навіть не подякувавши.

— Чого вам треба!? – грізно запитав господар кабінету, побачивши Вертебу через розчинені двері.

— Дров хотів би виписати… – невпевнено промовив відвідувач.

— Йдіть на розчистку до державного лісництва!

— Але ж колгоспний Березняк – поряд із Яричівкою, а державний ліс – за чотири-п’ять кілометрів!

— Вам випиши – всі захочуть!

— Але ж я – народний художник СССР!..

— Ну й що!? Будь ви хоть і заслужений художник – яка різниця! Ви ж не заслужений художник компартії!

— Такого і звання на світі не існує…

— Зле, що не існує! Якби таке звання було, ви б портрети Леніна, Фрунзе, Горбачова різьбили! А то займаєтеся різним непотрібом – дерево лише псуєте! Ну скажіть чесно, що путнє ви у житті зробили!? Лише чумаки, козаки, Катерини, Шевченки та подібне барахло! Ви хоч один портрет Леніна виготовили?! Жодного!!! Тому зробіть спочатку Леніна, і не малого якогось курдупеля, а метрі під два, як мінімум! А тоді приходьте, будемо балакати про дрова. Вам ясно!? – велике воло голови затремтіло під гачкуватим носом.

— Все зрозумів, товариш Петрушка! – іронічно відрапортував Вертеба і вийшов геть.

 

ІІ Бабина гора

 

Зробити пам’ятник Леніну із дерева під два метри – штука не проста – буде він схожий на Перунового ідола – тільки й того, що з лисою головою і без довгих золотих вусів. Але навряд чи товариша Петрушку така скульптура влаштує. Вертеба уже було вирішив, що дешевше обійдеться натягати власноруч молодого сухостою із Березняка – все тим же ровером – аніж братися за сумнівний пам’ятник вождю… Аж раптом його «осінило» – пригадалося йому, що на Бабиній горі – на самісінькому її вершечку – лежить велика брила пісковику. Майстер відразу ж взявся за справу – викував нові різці, аби годилися для роботи по каменю і загартував їх належним чином. Невдовзі на Бабиній горі робота закипіла…

Як тут опинилася ця брила – про це у навколишніх селах ходили легенди. Одна із них розповідала, що нібито щосуботи тут збиралися відьми на шабаш – не даремно ж інша назва цього пагорба: «Лиса гора». Одного разу в пастуха із Яричівки заблукала корова. А позаяк пасовисько межувало із Ліщинкою, яка тягнеться попід ліс на багато кілометрів, він і вирушив на пошуки у Ліщинку – густо порослу ліщиновими кущами рівнинну місцевість, посеред якої височіла Бабина гора. Пора була весняною – останній день квітня добігав, година – пізньою. Сонце давно уже за обрій скотилося і кругловидий місяць, роздувши щоки, панував один на цілому небі... Почувши дивний галас, що доносився із Бабиної гори, пастух зібрався на неї та й вгледів, як відьми саме у задницю Люципера цілували.

— А чи не запитати їх, де моя корова? – каже він до себе. Аж тут і побачив свою корову із вінком на голові.

— Віддайте мою худобину! – закричав він щосили.

— Хрещений, хрещений! – зашепотілися між собою відьми.

— Корову свою хоче! – каже Люципер, – бери свою корову, небораче!

Підійшов пастух ближче, хоче на роги налигача накинути, аж корова брилою зробилася! Кинувся він навтіки, та й сам закам’янів під Бабиною горою…

Щоправда, учені люди легенді цій не надто довіряють. Скажемо, вчитель-історик Пантелеймон Горицвіт не раз розповідав, що Бабина гора є рукотворним пагорбом, насипаним у незапам’ятні часи, а брила на ній – звичайнісіньким менгіром, яких, хоч греблю гати, на північному Заході Франції. Але хто ж йому повірить, коли на самісінькому вершечку цієї ж самої гори – кам’яна брила, що нагадує своєю формою безрогу корову, яка прилягла спочити на своєму череві, а біля підніжжя – брила менша – схожа на невеликого чоловіка, що впав долілиць. Їх так і називали: «Корова-брила» та «Брила-Пастух». Для свого Леніна Вертеба «Корову» вибрав. А позаяк працював він на дивовижу швидко – за два тижні «Корова» стала виглядати цілком подібною до вождя світового  пролетаріату. Щоправда, її черево наразі залишалося недоступним для майстрового різця, проте похвалитися вже було чим і Вертеба знову переступив поріг колгоспної контори. «Петрушка Нікіфорович», як його називали в селі, сів на свого «бобика» і погнав до Лісчинки. Поглянувши одним оком на новітній витвір соціалістичного реалізму, промовив до Вертеби:

— Як і домовилися, за Леніна – одна машина дров, але доробиш його з усіх боків…

— Та як же я його підніму!?

— Домкратом шофері піднімуть і за шию прив’яжуть вірьовкою – аби не впав часом…

За якийсь місяць кам’яний Ленін стояв на Бабиній горі на повен зріс без всіляких ознак сторонньої допомоги – без домкрата, риштовки й нашийника. На урочисте відкриття пам’ятника, яке запланували на 7 листопада – на сімдесяту річницю Жовтневої революції – прибув перший секретар райкому, кореспондент обласної газети і навіть група телеоператорів із самого Києва, а що комуністів різношерстих поназ’їзджалося – що песиків на псарні у Гектора Никифоровича!

Секретар райкому разом з Петрушкою розрізали ножицями червону стрічку, завіса впала, і кам’яний Ленін постав перед очима присутніх: комуністів, комсомольців, піонерів, жовтенят, ветеранів праці та війни. На якусь мить всі вражено затихли і тої ж миті до свідомості голови колгоспу чітко долинуло моторошне рівномірне гудіння. Звідкіля саме – він ще не усвідомлював. Спробував прочистити вухо мізинцем, але не допомогло – гудіння не припинилося.

— Може, це у мене у голові гуде? – майнула правдоподібна думка, – напевно, таки вчора після партзборів випив трохи забагато…

— Що це гуде? – тихо запитав 1-й секретар райкому.

— А дідько його знає! Схоже на проводи електропередач високовольтної лінії. Але ж її тут і близько немає! Найближчий електричний стовп – за чотири кілометри від Бабиної гори!

— Схоже, що гуде Ленін.

— Може, це кінокамера у київських телевізійників?

— Кінокамери, зазвичай, працюють беззвучно, Гекторе Никифоровичу! Але, чим дідько не жартує!

Обидва наблизилися до пам’ятника і тепер уже всі сумніви розвіялися.

— Таки він! – погодився голова.

— Щоб це воно значило? – запитав 1-й секретар райкому.

— Може, гнівається за щось?..

— Може бути – Перебудова в країні повним ходом іде – кому ж воно сподобається, коли твою будову хтось перебудовує?!

Неввічливим гудінням Леніна свято геть було зіпсоване. Селом миттю чутка прокотилася, мовляв, на Бабиній горі казна що діється!

— Це Ленін гнівається за те, що Бабину гору в Пагорб комунізму перейменували, а комунізмом у нас – і не пахне – насмішка якась та й годі! – ділився своїми роздумами у місцевій корчмі місцевий директор школи.

— Єдине, чим у нас пахне – так це боротьбою за тверезість, холера її візьми! – додав завуч.

— Горбачову самому горілки мало, то він і нам випити не дає! – пояснив суть проблеми вічно п’яний Шкарбун.

— Що б там не було, а наш Ленін гуде – це факт! – авторитетно заявив кругленький червонощокий шофер Оліярник, залпом осушивши чималий бокал з бочковим пивом, – а чому він гуде – це його діло. Ми з вами – люди маленькі – нам цього не вирішувати – нехай Петрушка з Гайвороном вирішують!».

Гайворон – колгоспний партійний секретар – вирішувати нічого не збирався. Наступного дня він поклав на стіл голові заяву про власне звільнення.

— Ви у своєму умі, Олексій Петрович?! Вашу заяву лише в районі можуть підписати – не я вас сюди ставив і не мені вас розраховувати!

— Чує моя душа, що не перед добром усе це робиться, Гектор Никифорович!

— Як, не перед добром!? Якого вам ще добра?! – в обласній газеті про нас завтра напишуть і це, по-вашому, не перед добром!? На республіканському телебаченні засвітимося!..

— Але ж Ленін гнівається, Гекторе Никифоровичу!

— Це його справа – нехай собі погуде трохи – зима ще попереду: померзне трохи й заспокоїться. А наступного року – на 1-е травня – як миленький мовчатиме!

— Ой, не мовчатиме! Тут щось не те робиться – немов води мертвої якась ворожка підлила!

— Олексій Петрович, що я чую!? Облиште свої суєвір’я – Ленін, як Ленін, а що гуде – значить живий. «Ленін живіший всіх живих!», хіба не так у нас на транспарантах написано? Ось вам і доказ!

— А чи не можна нам би якось від нього позбавитись – від гріха подалі? Динаміт би, скажемо, підклали і – кінці у воду!..

— Ви што с ума сашлі!? – коли Петрушка хвилювався, відразу ж переходив на російську, – да нам за ето растрєл пріпаяют!

— А хто про те знатиме?..

— Растрєляют і знать нікто нє буєт!..

— Скажемо, що Шкарбун п’яний динамітом пожартував – його навіть на п’ятнадцять суток за це не посадять!

— Шкарбун, говоріш?.. Он, сволоч, мнє два рубля із трьошкі єщьо нє пріньос!.. Нєт, пусть Лєнін стоіт! – пусть стоіт і кришка!

— Але ж гуде, зараза!

— Нехай гуде наразі – життя покаже, що з ним робити, – Петрушка знову перейшов на українську і Гайворон зрозумів, що надалі з ним сперечатися не має жодного сенсу.

 

ІІ Динамітна дилема

 

Тим часом чутка про те, що Ленін на Пагорбі комунізму загудів, долетіла до Москви. До Модричполя зі столиці прибула делегація на чолі з чималеньким таки членом Політбюро Єгором Лігачовим – в супроводі вівчарок, наряду столичної міліції та оперативної групи КГБ. Оперативники оглянули Бабину гору, обшукали металошукачами і не виявили нічого підозрілого, за винятком бронзових вудил із кінської вуздечки, яка зітліла вже кілька тисяч літ тому. Лігачов у підсумку заявив:

— Тєпєрь доказано, что Лєнін дєйствітєльно нєдоволєн – нинєшній курс партіі єво нє устраіваєт! Так і скажу Горбачьову – пусть прінімаєт мєри!

Делегація повернулася до Москви, але результати проведеної нею роботи не залишилися непоміченими у райкомі партії і він загудів, немов бджолиний вулик – зрозуміла річ, дещо не так, як бабиногорський Ленін.

— Це у всьому Горбачов винен! – сказав 1-й секретар Матрьошкін, – коли б не він зі своїм новим мишлєнієм, зі своїми альтєрнатівами, зі своєю трєзвостю та зі своєю Пєрєстройкою, Ленін би й не пікнув! А не те, щоб гудіти!

— Та ж він навмисно таке вигадав – аби антирадянські елементи себе сміливіше виявляли! – каже 3-й секретар Пітонов, – а потім ми їх усіх за шкабарки – і до одної ями з вапном негашеним! Пригадайте, як Павло Тичина писав: «Всіх катів до дної ями… буде, будем бить!».

— Найгірша річ у тому й полягає, що навіть сам дідько його не розбере, чого він насправді хоче – сталінщину відродити, чи капіталізм побудувати?! – щиро зізнався 2-й секретар Бєзносов.

— Воно й правда, – каже начальник районної міліції Ослоухов, – ніхто того пришелепкуватого Тичину не розбере, чого він насправді хотів!

— Та я ж про Горбачова, а не про вашого Тичину – дідько б його вхопив! – уточнив Бєзносов.

— Отож-бо, і воно! А доки не знаємо, чого Горбачов хоче – тихо сидіти треба – ні туди, ні сюди не висуватися! – підсумував начальник районного КГБ Полозов.

— А як же з Леніном бути – порадьте! – попрохав Матрьошкін.

— Нехай собі сам раду дає – він же вождь – як-ні-як! А коли щось непередбачене – крайні знайдуться – Петрушка із Гайвороном – це ж на їхній «парафії» все відбувається!..

Коли Петрушка почув про те, що чинилося останнім часом на Бабиній горі, та що про це кажуть у райкомі – шила бо у мішку не сховати – не на жарт розхвилювався і, зрозуміла річ, відразу ж на російську перейшов... Скликав він розширену «екстренну» нараду колгоспного активу і сказав:

— Біда, товарищі комуністи…

— І комсомольці, – додав колгоспний комсорг.

— І комсомольці, – повторив Петрушка, – Горбачов може до нас приїхати, а тоді всім нам хана буде!

— Та Горбачов не такий страшний, як його малюють! – спробував перевести на жарт голова сільради Микита Мурашка.

— Для когось він, може, й не страшний, але – не для нас з вами, Микита Якович! Корчма у Модричполі стоїть?! Стоїть! З самогоноварінням не покінчено?! Не покінчено! Дах на клубі на трьох патиках тримається. Кукурудза і буряк ще в полі – добре, як снігом встигне прикрити! Одним словом, такий бардак, що коли б небіжчик-Хрущов із гробу встав, то з мене б першого голову зняв, а з вас – відразу ж після мене! А все через того клятого Леніна кам’яного, дідько б його вхопив!

— До цього часу ще гуде? – зніяковіло запитав директор школи Новобрамський.

— Гуде, холера його візьми разом із Вертебою – де він взявся на мою голову!?

— Ви тут так не жартуйте Гектор Никифорович! – сказав Гайворон.

— Старший тут я, Олексій Петрович, і зауваження тільки я можу комусь давати!

— А я, між іншим, на те тут і поставлений, аби жартів таких не було!

— А ви, Олексій Петрович, самі хотіли динамітом його підірвати! – вибухнув голова.

— Динаміт – то інше діло – а чом би й не підірвати, як воно вийшло невдало!? А ображати світле ім’я Леніна у своїй присутності я не позволю!

— А ніхто його й не ображав, Олексій Петрович! Це, між іншим, моя ідея була такий пам’ятник збудувати, я за нього цілу машину дров безплатно Вертебі дав!

— Ось, і маєте!.. Не мала баба клопоту, то купила порося! – сказав на це Гайворон.

— Хто ж його знав, що все так вийде?!

— Досить вже вам, – примирливо промовив Мурашка, – ще такого наговорите, що обох вас туди поженуть, де Макар телят не пасе! Є у нас такі хлопчики, що в КГБ про все звітують – «шестьорки» називаються. А щодо динаміту – образливого для Леніна, думаю, нема тут нічого. Інша справа, якби він не гудів… Горбачов за це діло навіть подякує – це ж проти нього компромат, а тут бухнули – і кінці у воду!

— А я що казав!? – вигукнув Гайворон.

— Зривати, так зривати! – погодився Петрушка, – тільки проголосувати треба, аби «білих і пухнастих» серед нас не було.

— Ставлю питання на порядок денний, – сказав Гайворон, – хто за те, щоб пам’ятник Леніну на Бабиній горі, тобто на Пагорбі комунізму, підірвати динамітом? Прошу голосувати.

Присутні переглянулися – жоден із них не наважився підняти руку першим.

— Прямо рука сама не піднімається! – пояснив колгоспний комсорг Голобубнов.

— У мене – також! – підтримав колгоспний бухгалтер Тіхокрадов.

— І у мене самого!.. – сказав Петрушка, – що ж робити будемо – нічого у нас не виходить, зараза проклята!

На якусь мить у залі засідань запанувала неприродна тиша. Порушив її невпевнений голос директора школи:

— А, може, у газеті оголошення опублікуємо, що конкурс такий організовується: хто науково пояснить, чому Ленін гуде, тому безплатну путівку в Артек дамо, або в санаторій Макошино! Якщо наукове пояснення буде, чому Ленін гуде, то й підривати його потреби не буде!

— Нічого з цього не вийде, – каже Петрушка, – коли вже сам Лігачов наукового пояснення не знайшов, то простим смертним тим більше нічого не світить!

— І як ти таке оголошення у газеті напишеш?! – додав Гайворон, – та з нас за це три шкури здеруть – за розголошення державної таємниці – ліпше вже нехай Горбачов до нас їде!

— А Вертебу ви питали, чому він такого нездалого Леніна зробив? – запитав Мурашка.

— Питали, звісно – відповів Петрушка, – каже, що все добре було, доки він на землі лежав, а коли його на ноги поставили, відразу ж і загудів. І шофері те ж саме кажуть…

— То, може, його знову повалити? – невпевнено запитав Голобубнов.

— Ліпше вже у повітря висадити – дешевше обійдеться! – пояснив Гайворон.

— А що, коли ми Горицвіта запитаємо, що він про це думає? – запропонував директор.

— Ви б ще, Григорій Мусійович, з усією своєю школою порадилися, що краще буде: повалити Леніна, чи зірвати динамітом – іронічно зауважив Мурашка.

— Та я про інше – про наукове пояснення. Він же історик таки і Бабину гору не раз досліджував, і – Брилу-Корову, із якої Вертеба Леніна зробив…

— Гаразд, – каже Петрушка, – дзвоніть до свого Горицвіта, нехай приходить – іншого виходу ми все одно не маємо, холера б його взяла!..

Горицвіт прибув за якихось півгодини – не на жарт стривожився, гадаючи собі, що вступити у партію йому запропонують, адже на засідання парткому безпартійних не допускали.

— Пантелеймоне Валерійовичу! – звернувся до нього директор, – якщо ви нас виручите – місце у моїй школі вам забезпечене – думаю, набридло вже вам мало не щодня за десяток кілометрів на роботу до Слив’янки ходити.

— Чим можу бути корисним?

— Думаю, ви чули вже, що там на Бабиній горі твориться – такі справи, що Володимир Ілліч у своєму скляному гробу, напевне, вже не раз перевернувся!

— Чув, зрозуміла річ, хто ж цього сьогодні не знає?

— І що ви на це скажете?

— Нічого особливого…

— Нічого особливого?! – обурився Петрушка, – нічого собі «нічого особливого»!

— Нічого особливого нам не скажете, чи нічого особливого тут немає? – перепитав Гайворон.

— І те, й інше, товаришу партсекретар.

— Гусь – свині не товариш! – знову озвався Петрушка.

— Тоді нема чого мене сюди й кликати!

— А на роботу до Модричполя хочете перевестися? – нагадав директор, – та ще й путівку в Артек маєте шанс підхопити!

— Гаразд, поясню в чому справа, – і Горицвіт розпочав свою розповідь.

 

ІІІ Розповідь Горицвіта

— У давні часи, як і зараз, іноді траплялися мудрі люди – хоч їх на світі не так уже й багато. Усі вони згодом ставали жерцями, перебравши на початках достоту чужого досвіду. Вождів та воїнів годувала їхня зброя, а жерців – непохитна віра народу в розмаїття вигаданих жерцями богів. Головне завдання жрецької касти полягало у тому, щоб постійно підтримувати цю віру на належному рівні. Усім відомо, що єгипетські жерці володіли численними науковими знаннями, корисними для практичного застосування. Скажемо, вони могли передбачити дату затемнення сонця. Але такі обізнані служителі культу траплялися і в інших давніх цивілізаціях, зокрема, йдеться про жерців Мегалітичної культури, поширеної в усій Південно-Західній Європі у 4-му тисячолітті до н. е.

Сучасна наука не надто давно відкрила явище інфразвукових хвиль ще пізніше було встановлено, що вони шкідливо впливають на організм людини. А ось жерці Мегалітичної культури давно виявили це явище емпіричним методом. Вони встановили, що у так званих геопатогенних зонах з-під землі виходять інфразвукові хвилі, які, очевидно, вважали за флюїди гніву богині Землі. Вони ж знайшли й засіб для їх нейтралізації – великі стоячі камені (менгіри), грубо витесані із пісковикових брил. Поставлені у геопатогенних зонах, менгіри змінюють частоту інфразвукових коливань, перетворюючи їх у звукові – доступні для людського вуха. Саме тому всі менгіри споруджувалися із пісковику, утвореного із дрібних частинок кварцу. Саме кварц і відповідає за перетворення інфразвуку в звук. Природно, що мегаліти Карнаку (на Заході Франції) гудуть до нашого часу. До речі, ту ж саму роль могли відігравати й кварцові черепи.

Одним словом, Бабину гору колись було насипано у «місці гніву богині Землі», кажучи сучасною мовою, у геопатогенній зоні. Піскова Корова-Брила, що стояла на її вершечку, природна річ, гуділа – як здавалося непосвяченим – неприроднім чином.

Напевно, гуділа вона аж до приходу християнських місіонерів, які, розгледівши у ній дію злого духа, повалили її на землю. У підсумку інфразвукові хвилі знову активізувалися, саме тому й пов’язують народні легенди Бабину гору із нечистою силою.

Завдяки скульптору Вертебі оброблену брилу з пісковика – як пам’ятник Леніну – знову підняли та закріпили у стоячому положенні. Природно, що вона знову загуділа…

— Так все просто! – не втримався Мурашка, – що значить знання! Ото сила!

— Ви, Пантелеймоне Валерійовичу, справжній геній науки! – захоплено вигукнув Новобрамський, – мені саме такий історик у школі й потрібен!

— Геній то, може, й геній, що цікаво, то й справді цікаво, але толку з цього – як із козла – молока! – розчаровано сказав Петрушка, – кому ти це поясниш?! Занадто мудро для людей, які в Політбюро сидять! Вони скоріше Лігачову повірять, який нічого природного там не виявив.

— То як, залишаємо, як є, чи кладемо вибухівку? – запитав Гайворон.

— Треба з районним начальством порадитись, думаю, вони теж не зацікавлені, аби сюди сам Горбачов прителепав! – сказав на це Петрушка.

На цьому розширена екстрена нарада колгоспного парткому і закінчилася.

Наступного дня викликає Петрушка Гайворона:

— По-твоєму все вийшло, – каже йому, – телефонограма із Москви у район прийшла – від самого Горбачова! Вгадай із трьох разів, що він від нас хоче?

— Закласти динаміт і висадити в повітря.

— Одне ти не вгадав – з динамітом. Горбачов мудріше придумав – тротил із військової частини нам пришлють, щоб і духу від Леніна не лишилося – самі порохи та й годі!

— Ну, а я що тобі говорив! – треба у ногу з часом мислити, – сказав Гайворон і поплескав Петрушку по плечу…

Минув тиждень. Одного чудового ранку Антон Вертеба пиляв дрова у себе на оборі, аж раптом, чує голос сусіда:

— Антоне Гнатовичу! Агов, Антоне Гнатовичу! – Вертеба здивовано озирнувся – щоб це мало таке статися, що сусід до нього заговорив – десять років цього вже не траплялося…

— А послухайте-но, що я вам повім, Антоне Гнатовичу! – сусід, накульгуючи на ногу, підійшов до плота, – Чи чули, що Леніна вашого вже немає? Як бабахнуло – розлетівся на малюсінькі камінчики!

— Туди йому й дорога! – сказав на це Вертеба, – одна користь від цього ідіота – дров мені за нього привезли. Думаю, назад уже забирати не будуть – до вечора всі, дасть Бог, допиляю.

— І повезло ж вам, – каже сусід, – цілу машину дров – за ніщо – за купу піску!..

 

Віктор Кирій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: