Наші села як об’єкти туристичних екскурсій

Наші села як об’єкти туристичних екскурсій

Наші села як об’єкти туристичних екскурсій

 

У кожному селі збереглися давні церкви, каплички, фігури, кладовища, де поховано нашу історію, пам’ять, старовинні комори, хати та інші об’єкти, що варті уваги. Є про що оповідати, тільки треба вміло витягнути цей пласт на поверхню і похвалитися. Із наших сіл у світ широкий у різний час пішли відомі люди, про яких мало знаємо. А треба знати більше. Усе це слід пропагувати.

Екскурсовод насамперед має відвідати ті села, які згадуватиме чи проїжджатиме під час екскурсії, пройнятися їхнім духом, попрацювати в архівах, поспілкуватися з місцевими жителями, зібрати власний краєзнавчий матеріал, який використовуватиме надалі. Хоча тепер майже кожне село Дрогобиччини має свою друковану історію, у гіршому випадку – маленьку краєзнавчу брошурку. З-поміж цих праць треба вибрати найцікавіше, що стане запорукою успіху. З цієї купи інформації згодом народжуватимуться нові й нові маршрути, які насправді стануть успішними авторськими. Саме через них відкриватиметься незвідана Україна.

У короткій статті ми не можемо розкрити всі барви нашого краю, але з чогось треба починати. Мандрівника дивує давньоруське городище в селі Ступниця, таке є і в селі Лішня, залишки валівміста Сарина, що збереглися біля церкви. Не залишать байдужими три могили (стоянки первісних людей часів неоліту) у лісі Когутик біля Старого Села та в селі Гаях. Збереглися козацькі могили в селах Добрівляни недалеко церкви та Лішні на полі «Могили».

Помандруймо в гірську частину Дрогобиччини. Яких тільки див там можна набачитися і наслухатися! При в’їзді в село Довге Гірське, трішки на повороті звернувши в село Перепростинь, відкривається неповторний краєвид на річку Стрий,на острів із кількома хатами. Це неймовірні відчуття, які хочеш пережити знову і знову. Загалом село Довге дедалі більше стає так званою зарваницею для туристів і паломників. У селі є на що подивитися. Тут ще не так уже й давно – сто років тому – у річці Стрий знаходили коштовні камені драгоніти жовтого кольору, місцева назва – «жовтець». Місцеві умільці знали, як його обробляти. «Жовтець» використовували для окраси скринь, шаф, для намист. Коштовне каміння скуповували жиди й вивозили до Чехії, де з нього виготовляли ювелірні вироби. Місцевий камінь «скалуп» (різновид глауконіту) польський геолог як нововідкритий назвав «сколітом» (на честь міста Сколе), насправді трансформувавши місцеву назву. У річці Стрий ще й знаходили золотий пісок. Дехто й нині шукає, дещо і знаходять. Село упродовж століть славилося виготовленняммлинових каменів.

У Майдані на березі річки стоїть давня капличка Шпильчаків, збудована з річкового каменю. Можна оглянути старовинну «рудню» (металоплавильну піч).

У Рибнику маємо залишки вузькоколійки. У міжвоєнний час ліси навколо села належали Ментену – великому колекціонерові живопису. У Старому Кропивнику внизу села була дерев’яна церква, яка згоріла. Селяни прискладали дерева, наладували на вози й, везучи селом, так собі вимовили: «Де воли стануть, там і побудуємо». Дійшовши до певної межі, зупинилися. Скільки волів не били, а вони ні кроку! У 1847 р. постала нова святиня – рідне Франкове село Нагуєвичі. На двісті років раніше від Борислава було відоме як центр нафтовидобутку.

У селі Залокоть збереглася давня кузня Василя Паніва, збудована з річкового каменю у 1934 р. з усім інвентарем. На зведення затратили 77 возів каменю. Кузня аж проситься, щоб її оживити для туристів.

У Підбужі на березі потоку урочища Гать виділяється оригінальна кам’яна будівля. Ця кам’яниця – унікальна споруда, вибудувана з річкового каменю, – дивує всіх. Товщина стін – два метри, склепіння аркоподібне. Будівля оповита мороком віків, нашаруванням легенд і переказів. Дехто вселі називає її «княжою» кам’яницею, ніби своїм віком сягає княжих часів – короля Данила Галицького. З іншої легенди дізнаємося, що кам’яницю будували полонені, які за свою роботу одержували одну хлібину на тиждень. Тому в стінівидніється вмурований камінь у формі хлібини.

Є на що глянути в селі Вороблевичі. Насамперед це залишки графських родин Устрицьких, Тарновських, які були власниками села. Наприкінці вісімнадцятого століття у ньому жили умільці, які за малюнками пані Уршулі Тарновської (померла 1829 р.) виготовляли прекрасні меблі для престижних маєтків, палаців Кракова, Львова, Відня, Варшави й навіть столиць Західної Європи.

Привертає увагу дерев’яна церква, привезена возами у 1930 році із села Виців, що на Старосамбірщині. Збудував її у 1856 р. Василь Верховляк. Це храм бойківського типу. Він має цікаву історію, оповиту легендами. До родзинок села належать сонячний годинник на стіні мурованого храму й реліктовий дуб у Діброві, який пам’ятає Богдана Хмельницького.

У селі Липовець (зараз частина Вороблевич) у стіні мурованого храму можна побачити вмуровані гільзи Першої світової війни, свідки пробоїн.

Село Довге, що на шляху до Меденич, привертає увагу своїм плануванням. Ніби в давнину воно називалося Дульге, а власник села – пан Дульський упорядкував село, завалив курні хати, спалив, людей переселив у краще, через що заліз у борги, тому село отримало нову назву – Довге (від «довгів»). У хаті Євгена Осередчука, яку він подарував громаді, є сільський музей.

У селі Михайлевичі у школі був гарний музей, який потребував розширення й окремого будинку. Подальша доля його невідома.

У школі с. Довге Гірське також був добрий музей, доля якого невідома.

Такі добрі починання, як формування сільських музеїв, треба підтримувати, пропагувати.

У селі Монастирі Лішнянському пасічник Роман Соломка поступово формує домашній етнографічний музей.

Село Коросниця – колись німецька колонія – теж вражає своїм плануванням і глибочезними громадськими криницями. Глибина деяких понад тридцять метрів. Захоплює своєю красою і плануванням Нове Село, що біля Болеховець.

У селі Солонсько колись було місто, про що свідчать залишки оборонних валів і топонімічні назви, як «Торговиця». Місто славилося своїми гончарними виробами.

У Снятинці, як виняток, дерев’яна церква стоїть у низині. Чому? Адже всі на горбочку! Згідно з переказом, у цій долині був панський став, у якому втопилася дитина тутешнього пана. Він спустив став, на місці, де втопилася дитина, насипали горбок. Так у 1867 р. постала ця церковця. Більшовицька влада у 1961 році її закрила й довела до цілковитої руйнації. Дах, покритий гонтою, зігнив, провалився. У 1986 р. розпочався рух за її відновлення. Згодом збудували нову, муровану. На тутешньому цвинтарі є усипальниця графської родини Тарновських.

У селі Верхні Гаї на подвір’ї Стефанії Турчиняк стоїть старовинний кам’яний хрест шістнадцятого-сімнадцятого століть.

Призабули ми про зелений туризм. А треба вміло показати реліктові дерева, наприклад дуб Богдана Хмельницького у Вороблевичах. У цьому селі був ще дуб, у дуплі якого була капличка, у якій могло вміститися до двадцяти молільників. Її спалили радянські безбожники. Чи давній дуб у Трускавці, від якого залишилася лише назва. Радянські горе-лісники не знали, а старожили-бойки знали, що давній дуб може впадати у сплячку та деколи проспати до 100 років, потім відродитися. Але дуб, сухий, без листя,не пасував для всесоюзної оздоровниці. Не забуваймо, що залишки панських дендропарків у багатьох селах району треба оновити, відродити. А ще в лісах маємо прекрасні галявини, гарні краєвиди на Карпати, на річку Стрий, ареали рідкісних квітів, красиві луги, якими містяни могли б пройтися босоніж по вранішній росі для оздоровлення. Лісники мають виявити такі привабливі ділянки.

А скільки цікавого можна оповісти туристам про рослинність нашого краю, показати, дати понюхати! Біля потічків, занедбаних місць росте, як бур’ян, заввишки іноді до півтора метра отруйна рослина, яку називають по-різному: «дивдерев», «дивдир», «дендера», «бісдерев», «дурзілля», «шалій» (медична назва – дурман звичайний). Ця рослина оповита різними легендами. Іван Верхратський, учитель Івана Франка у своїй «Ботаніці», пише, що ніби її цигани використовували для усипляння людей. Цікавою рослиною є «чабрик», «материнка», заввишки 15 см, має сильний запах (медична назва – чебрець боровий). Її листки бойки використовували для приправ. Про любисток усі чули, друга назва – «мага». Вирощують у городах як приправу до страв. Любисток використовували під час приготування любовних напоїв. Колись у кожному городі росла «маруна», яку також використовували для страв, для здорового розвитку жіночого плоду, давали корові, щоб не скинула теля. Навіть є приказка: «Не поможе «маруна», як хоче баба до труна». У нас здавна в садах ріс «дерен» – кущоподібне дерево, тепер чомусь утвердилася давня назви «кизил». Мені доводилося бачити дуже давні дерева, яким було по кілька сотень років. У Лішні на Порічу (назва частини села) біля хати росте справжній дереновий гай. А скільки він дає користі! Найбільше червоні ягоди використовували як приправу до м’ясних і рибних страв. Є ще й інші цікаві рослини: «козелець», «бузьків вогонь», шипшина, яку в Лішні називають «свербивус», а в Ступниці – «дербак». А які про них є легенди!

Помилуватися краєвидами або просто попити справжньої водиці із джерела, спробувати свіжого молока з пінкою чи якогось бойківського книша із квасним молоком – це справжній непідроблений туризм. Природних джерел на Дрогобиччині безліч. А якби їх почистити й нанести спеціальну мапу! В усьому треба проявляти видумку, організовувати та проводити різні атракції. Відшуковувати давні обряди та зацікавити ними туристів, популяризувати гру троїстих музик тощо. Варто пройтися узбіччям урочища попри давню дерев’яну церковцю у селі Підмонастирок, що біля Підбужа, та вилізти на самісінький верх. Подихати повітрям та непідробленою давниною. Під час таких мандрів відвідати сільську пасіку, почути, як гудять бджоли, спробувати справжнього меду. Наші мальовничі краєвиди, луги, кучери гір, розкішні ліси, цілющі джерела (відомі, невідомі, нерозкручені) – це місця, що наповнюють душу гармонією. З ними не можна розпрощатися, їх треба тільки любити, шанувати та оберігати й невдовзі повертатися до них знову і знову.

Кожне село має свої неповторні принади, тільки треба знати про них.

А ще є герої визвольних змагань 1918—1920 років, 1943—1953 рр., жертви сталінських репресій, про які також треба оповідати. У Лішні народився один із найвідданіших чільників ОУН Володимир Фрайт (1911—1951). Мав добру освіту. Працював інструктором хліборобського вишколу молоді на Стрийщині. Часто друкувався у журналі «Хліборобська молодь». У міжвоєнний час кілька разів його арештовували. Від 1940 до 1941 рр. працював на Підляшші, де обіймав чільні посади. У 1941 році вирушив на Схід у складі похідних груп ОУН, працював на Житомирщині. Прославився в боротьбі з більшовиками. Він – організатор підпільної друкарні у Стрию, яка не тільки друкувала листівки, брошурки, ай художні твори. Його підпис (інж. Владан) стоїть серед 22 підписаних під зверненням воюючої України до всієї української еміграції (жовтень, 1949 р.). Загинув на Станіславівщині.

В Унятичах народився Любомир Мацюк (1918—1991) – відомий громадський діяч, музикант, публіцист і уславлений співак. Випускник Дрогобицької гімназії. Вокальну освіту здобув у Вищому інституті ім. М. Лисенка (клас Одарки Бандрівської) у Львові. Майстерність удосконалював у Берліні та Відні, активний учасник хору в місті Сянок (1939—1941 рр.). У серпні 1941 року в складі похідних груп ОУН прибув до Кам’янця-Подільського, де в селах поширював хорове мистецтво, засновував хорові колективи. Наприкінці осені 1941 року в місті Проскурові (тепер – Хмельницький) організував міський театр. До нього був залучений як співак, скрипаль, диригент та актор. На початку 1942 року німці все керівництво театру розстріляли. Любомира Мацюка врятувало бездоганне знання німецької мови. Після того він став директором цього театру. Улітку 1944 року переїхав на Захід. Концертував у багатьох країнах світу, його співом захоплювався Президент Бразилії Е. Дутра. У Бразилії наспівав свої перші платівки. Працював на посаді професора співів при багатьох консерваторіях. Останні роки проживав у Польщі, де й помер.

Коли людина повернеться з мандрівки нашими селами, може щось удома написати, бо розповіді екскурсовода чи місцевого краєзнавця наштовхнутьїї на більше, ніж просте споглядання об’єкта. Люди почнуть читати додаткову літературу, звернуться до першоджерел, історії, які насправді їх захопили. Чим обізнанішими будуть туристи, тим важчою буде робота екскурсовода, бо сипатимуться запитання. Тому екскурсовод, краєзнавець має завжди бути у всеозброєнні. Але це єдиний шлях повернути історію. Що більше буде маршрутів, то більше змінюватиметься ставлення гостей, туристів, іноземців до нашого краю. Бо в таких мандрівках екскурсовод дає можливість відчути історію, доторкнутися до неї, спробувати її на смак, запах. Адже в кожному селі є власні смаколики.

Завдання нашої статті – нагадати, освіжити пам’ять, спонукати до зберігання старовини, ужиткового мистецтва, збирання легенд, бувальщин, переказів про село, окремих людей, які чимось себе проявили, про роди. Також треба відродити давні забуті страви й популяризувати їх. Усе так не буде, як є зараз. А щоб було краще, треба берегти те, що збереглося. Може статися, коли опам’ятаємося, буде вже пізно: відійдуть люди, які щось знали, могли щось оповісти, та й самі пам’ятки зникнуть.

 

Петро СОВ’ЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: