ЛИСТЯ НА ВІТРАХ

Життя розштовхує дні, як вітер розвіює листя, що в осінню пору падає з живих дерев. Нерідко окремі листки певний час ще зберігають свій зелений колір, хоч і покинули свої затишні гілки. Так буває, коли вони дивом потраплять на голі скелі. Хто це спостеріг, тому й видається, що сонце додає сили пригорнутому листку триматися сухої кам’яної стіни. Либонь, звідси істина: справжня віра животворить на скелі.

Свого часу Ольга Кобилянська (1863–1942) стверджувала: «Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не загубіть». Звідки розгін цієї справедливої думки? Як і кожної річки – із джерел. Щоправда, одні бувають багатоводними й глибокими, а інші – майже на поверхні: струмить річковий рукав буквально із зелентрав… Хто знає, може, саме у цих джерелах і нуртує сенс взаємодії життя із часом, а відтак впливу часу на життя людське.

Коли мить буває фатальною? Тоді, коли людина чогось прагне, але не знає, з чого почати. Питання, як мурашки: громадяться і топчуть одна одну, і вивільняють для інших порожню ямку. Життя рідко нагадує господиню оточеної фортеці, в яку закоханий її володар. Зізнатись в отих почуттях, які оточили душу? Власне, щоб виповісти про давно наболіле. А може, й не варто мені то вчинити, бо ж опорожніє вона і ходитиму так, ніби й не було душі. Мабуть, ніхто не відповість, чому АндреаБочеллі судилося жити незрячому й співати в такому стані? Він виспівує душею дивовижно прекрасні мелодії. Я вслухався й вдивлявся, як він співає. І дійшов висновку: так несли пісенну мелодію сліпі українські кобзарі. Чи це так? Досить запитань! Нумо вперед: хай прихований літами хміль додасть відваги, а ще – сміливого збурення! Так, зі словами Володимира Сосюри про «сині ночі»:

Ой ви, ночі Донеччини сині,

І розлука, і сльози вночі…

Як у небі ключі журавлині,

Одинокі й печальні ключі…

Микола ЗИМОМРЯ, член Національної спілки письменників України