Красуня господиня на всю стару Австрію

Красуня господиня на всю стару Австрію

Красуня господиня на всю стару Австрію

 

Сучасні дрогобичани, і не лише дрогобичани, нерідко вважають, ніби перший конкурс жіночої краси влаштували у місті після здобуття незалежності України. І помиляються. З української сім’ї на колишньому передмісті Волянці у Бориславі походила Броніслава Іванчук (1870—1903), яку звали по-простому – Бронькою. Дівчина виросла красунею на цілу округу. В неї закохувалися всі парубки. І було чого. Бронька мала високу й струнку фіґуру, ніби виточену ґеніальним різьбярем, світло-русяве волосся, блакитні очі, довгу косу. З неї можна було ліпити богиню Венеру. Вона й стала першою переможницею краси на Франковій землі й першою господинею на всю стару Австрію, частиною якої колись була Галичина. Ось як це відбувалося. 

Наприкінці ХІХ ст. сім’я господарів-«вибушників» Іванчуків продала нафтовим підприємцям частину свого нафтоносного ґрунту і розбагатіла. Принагідно слід пояснити походження цього незрозумілого нині слова. При свердлінні землі в Бориславі у пошуку нафти із надр часто виривався, по-іншому – вибухав, потужний фонтан «чорного золота». Власників такої землі почали називати «вибушниками». Селяни за допомогою українських адвокатів продавали її або укладали в нотарів переважно 25-річний контракт із підприємцями на отримання певної частини прибутку від продажу видобутої там нафти.

 Так учинили й Іванчуки. Вони дали Броньці гроші у віно, котра віддалася за мешканця Лішнянського передмістя в Дрогобичі дорожного брукара Василя Петричку. Між іншим, чоловік до Першої світової війни забруковував найгарнішу, найошатнішу донині вул. Т. Шевченка, яку колись називали Самбірською, Панською. Познайомились хлопець із дівчиною в часі його заробітків на бориславському нафтопромислі. Чоловік теж був красенем високого зросту і атлетичної статури. На великі свята при обході дрогобицької церкви Святої Трійці йому доручали гонорово нести попереду процесії великий хрест. До речі, їхній онук Роман Татарський служив у 1939 р. особистим охоронцем Президента Карпатської України Августина Волошина. Він дивом врятувався, а в 1941 р. загинув у дрогобицькій тюрмі НКВД на вул. Стрийській. Через місяць від великого душевного потрясіння не стало і його діда Василя Петрички.

Та це станеться потім. А наразі молоде подружжя Петричків замешкали в хаті на скруті до вул. Вербової, згодом у хаті під № 91 на вул. І. Франка у Дрогобичі. У них одне за одним народилися шестеро дітей, теж нівроку красиві. Саме тоді австрійський цісар Франц-Йосиф І, дружиною якого стала тіточна сестра Єлизавета, з його знанням майже всіх великих мов Європи, частково мов своїх підданих народів і життєвим принципом «Спільними зусиллями», підтримав задум провести конкурс молодих господинь Австро-Угорщини. Задум міг походити від когось із його родини або свити, а він став офіційним патроном.

Ідеальних чи цілком позитивних правителів не було і ніколи не буде, як не був ним і цісар. Але на той час він подбав про прийняття нової конституції, реорганізував самодержавну імперію в дуалістичну конституційну монархію, в якій галичани прилучалися до парламентаризму, утворювали політичні партії, громадські організації, засновували видавництва, газети і журнали тощо. Почав діяти Галицький крайовий сейм. О тій же порі і при тому ж цісареві Галичина поступово перетворилась на український П’ємонт. Багато хто ввжає її такою дотепер. Про політичні права і свободи в тодішній Габсбурзькій імперії на Великій Україні під російським двоголовим орлом українці не могли й мріяти.

Можна було подивуватися, завдяки чому у Франца-Йосифа І переважив здоровий оптимізм. Адже монарх пережив одну за одною кілька сімейних трагедій, за що галицькі українці його жаліли і співчували. Так, у часі Франкових студій у Дрогобицькій гімназії та Львівському університеті померли батьки монарха. У Мексиці розстріляли його брата-імператора Максиміліяна-Фердинанда-Йосифа Габсбурґа. Цісареву супругу – баварську принцесу Єлизавету вбив заточеним напильником італійський націоналіст. Єдиний син і наступник престолу Рудольф застрелив кохану баронесу і наклав на себе руки, хоча в їхній загибелі підозрівали й терористичний акт. А 28 червня 1914 р. сербський націоналіст Гаврило Принцип убив у столиці Боснії та Герцеговини Сараєві двома цілком неприцільними пострілами з револьвера кронпринца Габсбурзької династії Франца-Фердинанда і його супругу Софію, якого в 1916 р. після смерті рекордно довго правлячого цісаря (68 років) чекав монарший престол.    

Звідси ще раз повернемось назад. На Лішнянському передмісті Дрогобича дізнались про цікавий захід і спочатку організували перший в історії міста подібний конкурс. Як і очікувалось, перемогла Бронька. Далі вона успішно пройшла галицький конкурс у Львові і поїхала до Відня позмагатися з найвродливішими господинями цілої Австро-Угорської держави. У столиці Габсбурґів дрогобичанка блискуче продемонструвала своє вміння варити, пекти, приготувати, сервірувати і подати на стіл страви та печиво, а також прати, прасувати, складати, зберігати одяг і взуття, доглядати дітей і т. д. Тобто все те, що повинна була вміти кожна культурна дружина, господиня і мама.

Дрогобичанка Броніслава Петричка вийшла переможницею і на загальнодержавному рівні, підкоривши серце самого Франца-Йосифа І. Найясніший монарх вручив їй цінний подарунок – великий столовий порцеляновий сервіз на 12 персон відомої фірми. Там були глибокі й мілкі каструлі, тарелі, миски, полумиски, ополоники, чайники, горнята, ножі, ложки, виделки. На горнятах красувались портрети цісаря і його сина. Чи були їхні портрети на інших виробах, невідомо.

Окрилена перемогою, жінка щасливо повернулась до Дрогобича. Невдовзі прибув потягом із Відня і сервіз у двох великих скринях. Тато запряг коні й привіз Броньчину нагороду додому. Радості, розмовам у родині та серед міщан не було кінця-краю. Воно й не дивно, адже тоді це здавалось мало не даром з небес. Упродовж наступних десятиліть чудовий сервіз обслужив десятки весіль на всьому Лішнянському передмісті і в великій родині Петричків. Кілька полумисків і чайник із цісарського подарунку збереглися й стали сімейними реліквіями. Звісно, що найкраще місце для них – у краєзнавчому музеї.

На жаль, подальша доля Броніслави склалась трагічно. Під час купання жінка необачно простудилась, захворіла на двостороннє «ґальопове» запалення легень, і в 33-річному віці її не стало. Поховали жінку на цвинтарі за кільканадцять метрів ліворуч від парафіяльної церкви Різдва Пресвятої Богородиці на вул. І. Франка. Залишились чотири сини і дві доньки. У кожного з дітей була своя складна доля. Щоб розповісти про них принаймні коротко, потрібно писати окремі статті, а то й цілу повість.    

Своєрідний віршоспомин про життя-буття за всіх окупаційних влад аж до проголошення незалежної України і заповіт грядущим поколінням залишила онука Василя і Броніслави Петрички – Гелена з Петричків Модрицька (1927—2007). Освічена жінка володіла поетичним хистом, відзначалась аналітичним мисленням, філософським баченням світу і з простонародною щирістю вилила на папір для нащадків повчальні висновки з пережитого. Процитуємо з її віршосповіді найпосутніше:

«Ми згадуєм нині ці роки шкільні, наших наставників і вчителів, тих, що навчали нас стати людьми, гідність і честь захищати грудьми. Щоб не соромити нашого роду і довге життя було в нагороду. Зимою Різдвяні коляди співали, з вертепом ходили, ґаздів віншували. Весною веселі Великодні гаївки, у травні – суплікації на маївках. А літом віночки із квітів сплітали, купались на річці і загоряли. А у неділі і кожне свято ходили до церкви з мамою й татом. А осінь багата, звична пора, готується в школу вся дітвора. І так з року в рік ми виростали, хоч наші мрії не завжди збувались. 

Доволі всього пройшло крізь літа: і війни, і голод, і всяка біда. Були тут поляки, німці й совєти, на різних мовах друкувались газети. Всі обіцяли свободу нам, галичанам, нашому роду. Обіцяли: в достатку всього буде більше, насправді ставало все гірше і гірше. Міни, окопи пустошили поля, і тяжко страждала наша земля. На пні горіли трави, хліби, на згарищах чорних снувались дими. Падали бомби, сирени гуділи, страх огортав і душу, і тіло. Горіли фабрики, будівлі, заводи. Все місто зазнало великої шкоди. І все це на нашій землі було, багато невинних людей полягло. Не раз повінь землю з небом рівняла: то кара Господня на людей упала.

Дитинство початку ХХ віку…Мінялись держави і вожді без ліку. З них кожний свої нам права диктував і новим законом жорстоко карав. Карали за віру, надію, любов, і за традиції рідного краю, що зберігаєм, що пам’ятаєм. За те, що дітей ми своїх хрестили, що рідних і близьких з хрестом хоронили. У храмах Божих склади поробили, священиків наших без слідства судили. В жорстокі зими і люті морози, що на очах замерзали сльози, людей, як худобу, в товарних вагонах везли з України цілі ешелони в Сибір на заслання на вічні часи, тайгу обживати, корчувати ліси. І не було пощади для старих і хворих. Дітей теж називали «народний ворог».

Ось що приніс цей вітер зі Сходу для нашого краю, усього народу. Тож вдумайтесь, любі діти і внуки, якщо попаде вам ця книжечка в руки. Моліться, працюйте з любов’ю без втоми, хай вас обминають блискавиці і громи. Хай добрі слова будуть на устах, а приклад беріть із Ісуса Христа. Щоб в кожного була щаслива година, щоб мати раділа, всміхалась дитина. Єднайтесь, любіться, сестри, брати, лиш в згоді діждетесь своєї мети. Як пісня пташина, життя пролітає, а пам’ять усі покоління єднає…

 Все йде, все минає, і краю немає…Давно немає і тих людей, про яких ідеться в нашій статті. Проте розповіді та спогади про них переходять від покоління до покоління і поступово перетворюються в легенду.

Роман ПАСТУХ

 

На світлині: фрагмент першого конкурсу краси, що проходив у Бельгії, на жаль, без участі нашої героїні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: