Колекціонування – не розвага

Колекціонування – не розвага

Колекціонування – не розвага

 

Кожній людині, якщо вона і справді Людина, притаманний інстинкт збиральництва, яке згодом може перерости в упорядковане колекціонування. Це насправді – потреба душі самовиразитися, показати своє «Я», довести іншим, що ти, крім потреб переводити харчі, маєш ще й інші уподобання.

Колекціонування – це не просто чиясь забаганка, а велика складова частина культури, яка невпинно служить їй. Бо збирачі нерідко рятують для наступних поколінь пам’ятки старовини, які інакше не збереглися б. Водночас збірки однотипних речей дають змогу їх систематизувати, зробити висновки та зрозуміти, що в іншому випадку до такого ніхто ніколи не додумався б. Колекціонери – також чудові експерти, які вміють датувати речові пам’ятки, визначати їхнє походження та оцінити мистецьку вартість. Колекціонувати можна майже все, не кажучи вже про твори мистецтва, книги, документи, фольклор, але, на перший погляд, навіть різні дрібниці, які за умови вмілої підбірки та систематизації, мають у собі важливу інформацію і в майбутньому стають джерелом пізнання певної доби.

Збирачів є багато. Спочатку вони цього не усвідомлюють. Свідомо погляньмо на таке явище: кожна жінка менше чи більше кохається в горщиках, мисках, квітах, вишивці, одязі, прикрасах, збирає рецепти страв тощо. У деяких це переростає ледь не у хворобу. Такі підбірки – це також своєрідні колекції. Мені в дитинстві також доводилося бачити скрині, які тріщали від запасок, спідниць, димок, рушників та різної старовини. Чого лишень були варті ікони та образи, прикрашені різнобарвними рушниками! Такі хати були як справжні тереми, які випромінювали особливу та заспокійливу енергію. Інші жінки, побачивши таке диво, охкали, але не могли повторити, хоча до цього прагнули, тягнулися… Вони те й робили, що тільки заздрили таким колекціонеркам. Для цього треба мати залізні нерви та душевну витримку.

Чудовою вишивальницею у селі Лішні була моя бабця Анна Сов’як, яка ще й захоплювалася посудом. У сінях хати стояла поздовжня двоярусна полиця, закладена найрізноманітнішими горшками, глеками, жбанами, двійнятами, макітрами… Водночас у кухні стояв мисник, заповнений мисками, полумисками, тарелями. Також по колу попід саму стелю оперізував подвійний різнобарвний вінчик настінних мисок, яких було понад шістдесят. Хіба не колекція?

Моя мама (донька Анни) Ольга Сов’як також була доброю вишивальницею, та в 1948 році під час колективізації хату пограбували совєти. А дід Павло Сов’як (чоловік Анни) любив різне залізяччя. Сусідка Катерина Волошин кохалася у вишитих подушках, які в ліжку, як піраміди, впиралися аж у стелю. Це були подушки, заголовки, а на самій маківці – найменші «яськи».

Спрага пізнання манила людей, вела їх до інших видів збирання. Наприклад, Михайло Стеців, також із Лішні, збирав цеглу. Та хіба їх усіх перерахуєш?! Не кажу, що деякі горища хат, шпихліри, комори, скрині перетворилися, за сучасним визначенням, у справжні музеї. Там складали речі, що віджили свій вік, застаріли, уже не відповідали тогочасному часу, проте їх не викинули як непотріб, а відклали у «кут» із надією, що ще колись комусь пригодяться. А ми, недоладні нащадки, не дуже зуміли скористатися тим добром.

Жіноча прив’язаність до деяких речей не має меж. Не раз мене дивувало, як після весілля жінки могли віднайти свої позичені миски й тарелі. Всі ніби й однакові, але кожна жінка свою впізнавала й ніколи не переплутала. Краса творить дива. Для прикладу, деякі жінки мали понад двадцять вінців-коралів.

Перед Першою світової війною дві в’язки по шість ниток (сильок) мала Марина Сов’як (дякова донька, мама мого батька, моя друга баба). З того добра перепало щось і невістці Ользі Сов’як (моїй мамі). Водночас, коли Ольга виходила заміж у 1938 році, від своєї мами як частину віна взяла коралі, хоча їй запропонували вибір: або п’ять моргів поля, або п’ять в’язок коралів. У 1920-х роках прегарні коралі мала Анна Тимків, дружина лішнянського солтиса. Таких жінок у селі було багато. Цю красу можна було побачити тільки в церкві та на свята. Це було щось більше, ніж краса, це був справжній вияв душі.

Виростаючи серед такої краси, сам прилучався до неї. Безперечно, щось із того всього засідало в серці, полонило душу. Проте колекціонером став за випадком долі. Хоча в цьому світі нічого випадкового не буває, бо сама випадковість випливає з виховання, закономірних обставин любові чи нелюбові.

Під час організації колгоспу в селі Лішні в нас у 1949 році було розібрано шпихлір, стодолу, возівню та стайню. Увесь матеріал витрачено на колгоспні будівлі. Якраз під час розбирання добротної куркульської стодоли у її кутах батько знайшов кілька мідних монет, які кинув у глечик. У давнину гроші вкладали, щоб «велося». У 1956 році, коли було розібрано стару хату, батько сказав: «Шукай, Петре, по кутах підвалин, там мають бути металеві гроші». Тоді я також знайшов кілька австрійських мідних монет.

За їх датуванням можна ще й визначити, коли побудовано хату. Якраз ці монети разом із батьковими, що були в глеку, стали початком моєї нумізматичної колекції. Похвалившись перед лішнянськими однолітками, вони почали мені приносити всяке. Розпочався обмін. Збирачами старовини стали мої сусіди Євген Настьошин (уже покійний), згодом викладач історії у Дрогобицькому нафтовому технікумі, Василь Кліщ (також покійний), нумізмат, боніст і чудовий любитель голубів тощо. Тоді я ще нічого не знав про нумізматику, як і про саме колекціонування. Воно в мене вибухнуло стихійно, бо просто монети мене зацікавили. Щоправда, сама цікавість була підготовлена бережливим ставлення до всього давнього.

Навчаючись у Дрогобицькій СШ №1, моє зацікавлення вийшло на новий вищий щабель. Тут познайомився з такими ж збирачами монет, як Юрко Кульчицький, Євген Андрусь, Микола Сорока, Орест Малинівський, Євген Кубів, Ігор Сусюк, Іван Автушенко тощо. Водночас були хлопці, які збирали поштові марки, тому й додалося ще й таке захоплення.

У 1957 році в місті Дрогобичі до Жовтневої революції у фойє нафтового технікуму, який був розташований у будинку Гамершляха, відбулася філателістична виставка, на якій також було представлено й нумізматику. Вона на мене, учня восьмого класу, дуже вплинула. У 1959 році в міському Будинку культури відбулася самостійна нумізматична виставка. Тоді довідався, що колекціонери збираються на свої «сходки», на яких обмінюються. Ось так почав серед них крутитися. Збиралися вони тоді просто неба, у парку на вулиці Трускавецькій (тоді – вул. Генерала Васильєва). Обмін відбувався просто на лавках, узимку переходили до більярдної. Згодом перейшли на головний поштамт. Від 1971 року колекціонери гуртувалися щосуботи на лавках біля пам’ятника Іванові Франка. Традиція збереглася й донині: таке неофіційне товариство з іронічною назвою «Ламаний гріш» пройшло довгий шлях випробувань. Американські монети вважали валютою, яка має належати тільки державі. Не дай Боже було продати «совєтський рубль» за два. Спекуляція!

Траплялися випадки, коли представники влади та «органів» залякували колекціонерів, змушували віддавати колекції державі. Деколи взагалі колекційні цінності вилучали. Навіть влаштовували облави, коли все знайдене колекціонера забирали. Проте «сходки» колекціонерів не припинялися. Щоб стати справжнім колекціонером, треба було пройти тривалий час випробувань на довіру та знання. Кожен колекціонер посідав свій щабель не тільки як збирач, але і як людина. Коли він виправдовував довіру, то такому досвідчені колекціонери з вищого щаблю могли показати чи запропонувати щось більш вартісне. Можна було мати великі гроші, та на цьому «збіговиську» нічого не придбати. Бо людські знання та вартість речі вимірюються не тільки грішми!

Отож, колекціонери – це так звана замкнена каста людей, одержимих пошуком та евристичним «я знайшов!». У жодному разі колекціонер не має обмежуватися лише однією тематикою. Кожен із них має знати і пам’ятати про те, що інші колекціонери збирають. Ось, наприклад, він натрапить на щось із його тематики, тоді матиме за що виміняти в нього для себе потрібну річ.

Колекціонери збирають усякі дрібниці: наліпки з пляшок, самі пляшки, консервні банки, зараз престижною стала україністика: збирають грошові знаки УПА (бофони), я мав кілька штук (позичив дрогобицькому музеєві). Свого часу призбирав підбірку упівських листівок (близько 150 штук), та в час горбачовської відлиги похвалився – і пропала в руках «лжепатріотів».

 

Петро СОВ’ЯК

На світлині: з колекції Петра Сов’яка «Весільний одяг молодої» – село Лішня, Дрогобиччина. На фото 1938 р. – Ольга Сов’як.

 

(Далі буде)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: