Колекціонування – не розвага

Колекціонування – не розвага

Колекціонування – не розвага

 

(Початок у №24)

 

За характером та вихованням я є раціональним мінімалістом. Ніколи перед собою не ставив недосяжних завдань, тому й не розчаровувався. Обходився без соціалістичних планів та зобов’язальних п’ятирічок, які чомусь завжди перевиконувалися.

Восени 1967 року за моїм проханням мій брат Володимир Сов’як намалював олійними фарбами на полотні «Козака Мамая». Тоді поставив собі за мету щороку придбати хоча б одну роботу знаного мені художника. У 1976 році «Мамая» мені намалював Петро Гейдек. Ось так і продовжився мій шлях як колекціонера картин. Маю «Мамаїв» Богдана Гриневка з Лішні, Віктора Кирія із Залужан, Івана Смеречака з Нагуєвич, В. Яцика зі Снятинки, В. Сови з Рихтич, Ірини Унятицької, Василя Атаманюка, В. Стахніва, О. Ткачука, П. Кемпи, В. Гурського, Л. Скопа, П. Сидорчука тощо.

Сьогодні (тобто за сорок років) я назбирав їх аж тридцять. Справжня колекція «Мамаїв»! Серед них навіть один приблизно від початку ХІХ століття, який походить із Полтавщини, вивезений у 1947 році в Західну Україну під час чергового Голодомору.

Формуючи таку підбірку, траплялися й кумедні випадки. Якось, попросивши чергового художника намалювати «Мамая», почув категоричну відмову. Художник обґрунтував її тим, що це большевицька наука та пропаганда нам підкинула такого «турка» в червоних большевицьких шароварах. Що така назва – це наслідок фальшивої ідеології, але в жодному разі не науки. Але я так хотів мати від нього пам’ятку, тому відважився сказати: «А «Козака Вернигору» можеш намалювати?» «Можу!» – відповів він. «А щоб він грав на кобзі? – знову запропонував я, – у зубах тримав люльку. Можеш?» «Можу, бо який козак без люльки!» – додав співрозмовник. Про колір шаровар я не прохопився словом. Ось так отримав «Козака Вернигору». Зараз маю таких кілька. Деколи не заїкаюся про «Мамая», щоб не почути патріотичну відмову.

Якось інший дрогобицький художник, справжнісінький Леонардо да Вінчі під час перемовин про ціну вичитав мені цілу лекцію. «Збирати твори мистецтва – це найвигідніший внесок «капіталу», їх збирають дуже й дуже багаті люди, і ви, напевно, з таких?» – запитав художник. За свого ще не намальованого «Мамая» він «загнув» так, як за рідну маму: «Знаєте, якщо мати добру картину, це вигідніше, ніж тримати гроші в банку. Моя картина коштує зараз стільки-то, а через десять років – стільки, а через двадцять – це вже буде просто фантастична ціна». Розмова наша закінчилася тим, що я випалив: «Як же так сталося, що ви увесь місяць на роботі гаруєте за не цілу тисячу гривень?»

Траплялися й інші цікаві випадки. Деякі – навіть пікантні. У 2009 році я звернувся до Лідії Семегин-Старик, яка проживала на Новій Волощі, щоб намалювала мені також «Козака Мамая». Жінка мала сімдесят шість років. На моє прохання відповіла: «Я не художниця. Стала нею через нещастя: зламала руку, яку треба було розробляти. Отож, на схилі віку взялася за малювання. Коли розробила руку, залишила це заняття. Здебільшого малювала квіти, а не людей. Тому не зможу виконати ваше замовлення». А я так хотів мати від неї «Мамая». Тоді попросив інакше: «А якби я вас, пані Лідіє, зґвалтував!» Так необачно висловився, маючи на увазі змусив. Вона задумалася. Я злякався, що, можливо, образив її. Пані Лідія щиро розсміялася: «Пане Петре, ви мене так на старості втішили, що мушу вам намалювати!» Таким чином у мене з’явився ще один «Мамай», до того ж, один із найкращих.

Свого часу як колекціонер хотів розворушити й поширити це захоплення, намагався, щоб набрало більш організованих форм. З цією метою домігся, що 14 грудня 1991 року в Дрогобичі відбулися установчі збори «Товариства нумізматів і боністів», на якому мене було обрано головою. А вже в серпні 1992 року побачило світ друковане видання цього товариства «Дрогобицький колекціонер». Першим редактором довелося стати самому, згодом його очолив Євген Пшеничний (вийшло понад десяток чисел). Водночас, щоб посприяти дитячій філателії, 10 вересня 1993 року під моєю редакцією вийшло перше число «Філателістики». Від 2000 року видання вже мало нову назву – «Юний філателіст». Це дуже потрібне українським дітям видання. У 2004 році через фінансові труднощі припинило існування. Виходило таке, що ніби воно мені лише одному потрібне. Дивуюся, скільки в Дрогобичі є грошовитих мішків, а культури, інтелігентності, совісті в них катма! Які вони злиденні душею, а який «кітч» та непотріб купують! Деякі з них роз’їжджають в авто за півмільйона гривень, а якби так, як я, на велосипеді, а гроші віддати на добрі справи?!

Особисто я поважаю людей не за освітою, посадою, а за їхнім душевним покликанням, особливою прив’язаністю до певних вподобань. Тобто особливо виділяю і ціную якраз колекціонерів. Бо за кожною річчю, яку збирають, видно смак колекціонера, його винахідливість. Для того, щоб мати річ, треба купити, виміняти, дістати, як хочете знати, хоча це буде грубо сказано, обкрутити чи переконати попереднього власника, що вона має належати тільки тобі, а не іншому. Для цього мусиш мати великі знання про цю річ. Доводилося мені стикатися, коли до колекціонера приїжджали «великі» спеціалісти, професори для консультацій. Часто вони навідувалися до Степана Гунчака, який жив у селі Нежухові, що біля Стрия, особливо з приводу визначення мистецьких творів.

Дуже добре, коли працівник культури – колекціонер, коли директор чи працівник музею – також колекціонери, тоді такі відповідають своєму призначенню і краще розуміють цінність речі. Колекціонери мають широкі знання з певних галузей, напрямків, з деяких – просто фантастичні, про які навіть не підозрюють науковці. Недарма не раз чуємо про чорних археологів, які скоріше знаходять відповідні історичні місця. Науковці здебільшого відірвані від природних речей, переважно досліджують те, що потрапило до музею, запасники, вони літають у небесах. Хай би трішки обтерлися між колекціонерами! Мені доводилося зустрічати з науковцями – ніби нумізматами, які погордливо дивилися на колекціонерів, жодного разу не були на нумізматичних «тупцьовках» («сходки» колекціонерів) і не бачили живого колекціонера та й не хочуть його бачити. Бо, бачте, вони рухають науку! Такі не бачили жодних приватних збірок, здебільшого пишуть уже з написаного, бо їм потрібні «посилання». Їхні роботи переважно компіляція цитат та виписок.

Виникнення нових музеїв та забезпечення їх кадрами – це не проблема коштів, а насамперед проблема любові чи нелюбові до рідного краю. Коли людина працює за покликанням, вона готова працювати й безкоштовно. Випадковий працівник, коли йому душа не лежить до тої роботи, лише імітує роботу, вдає, що працює, пише фальшиві звіти про проведену роботу і плаче за зарплатою. На такі посади в жодному разі не треба приймати космополітів, інтернаціоналістів, бо передусім кожна річ найперше є національною, а вже потім інтернаціональною. Не забуваймо того! На такі посади якраз надаються колекціонери. Вони охоплюють різні ділянки збиральництва, навіть не дотичні до їхньої тематики. Їхні приватні збірки – це справжні музеї, які тримаються на ентузіазмі однією людиною і фінансуються коштами, відібраними від сімейного бюджету. Часто-густо державні музеї – це скопища трутнів, які прожирають державну зарплату і розкрадають музеї, продаючи цінності якраз і колекціонерам.

Як не прикро, але маємо надто мало ентузіастів, які збирали б за гарячими слідами листівки, плакати та інші агітаційні видання з днів боротьби за проголошення Самостійної України. Ніде нема повної підбірки тодішньої періодики, неформальної преси. У Дрогобичі навіть нема повних підбірок дрогобицьких газет «Мій Дрогобич, «Вісник Дрогобиччини», «Вісник Прикарпаття», «Вільне Слово», «Провісник», «Тустань» з усіма додатками та інших місцевих видань. Хоча в місті є ніби установи, які в міру своїх професійних обов’язків мали б це робити. Невже і цю нішу повинні заповнити колекціонери, а потім передати їм свої надбання на зберігання? А ті вихвалятимуться чужою працею! Як не дивно, у нас зовсім нема повних комплектів усього того, що друкували в нашому місті. А є ще домашні давні документи, фотографії, скільки родин, сімей можуть похвалитися, що в них вони впорядковані! Це також своєрідні збірки і джерело історії родини, краю. Кожна давня фотографія має ще й на звороті якийсь напис. Байдужі люди часто світлини приклеюють «навічно», таким чином заховуючи писану інформацію. А ще колекції спогадів, магнітофонних записів. Хто такі має? Хто може похвалитися такими?

На завершення можна ствердити, що чим більше матимемо колекціонерів, людей, які займаються колекціонуванням, тим більшим буде рівень самої нації та життєздатність української культури. Збирати – це приємно, корисно й потрібно!

 

Петро СОВ’ЯК

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: