80 років пошановані читачем

80 років пошановані читачем

80 років пошановані читачем

 

«Галицькій Зорі» 4 листопада 2019 року, якщо Бог дасть, виповнюється 80 років

 

1975 рік. 10 червня на шпальтах газети «Радянське слово» (так тоді називалася наша газета) було опубліковано мою першу замітку під заголовком «Нею гордяться».

Це мене окрилило. Дуже захотілося, щоби публікації за моїм підписом з’являлися в газеті знову і знову. Відтак це прагнення перемогло мої здібності до малювання і я вже не мислив себе поза межами свіжовидрукованої газети, що ще не висохла від фарби.

Десь у липні чи серпні після публікації цієї замітки я вирішив «збадати», що то таке редакція газети. З острахом переступив поріг, з яким дотепер не можу розстатися. То вже було пополудні. В такий час і в таку сприятливу погоду годі було когось із керівників чи творчих працівників застати в кабінетах. Про це повідомили секретар-друкарки Валентина Василівна Птущук і Марія Юліанівна Швадчак, які мене дуже приємно зустріли і порекомендували, про всяк випадок, заглянути на друге крило. Мовляв, за їхніми даними, там засидівся Ігор Павлович Сусюк, завідувач відділу культури.

Перетинаю коридор, бачу табличку на дверях «Відділ культури», відчиняю двері і за густою димовою завісою (Ігор Павлович, царство йому небесне, курив тоді як швець), не бачу нічого і нікого. Але чую неповторний голос і сміх Сусюка, котрий гостинно запросив у, так би мовити, «журналістське пекло». Це був перший газетяр, якого я запізнав на своєму шляху. Можливо, якби трафився якийсь «сухар», яких ніде не бракує, я би лишився того «ровера» і продовжував малювати. Ігор Павлович, хай йому в засвітах буде добре, за якихось 10 чи 15 хвилин завантажив мене стількома завданнями, що, покидаючи редакцію, я був у розпачі. Адже, щоби все це виконати, треба було закинути не тільки малювання, але заодно і школу.

На той час мені було 16, а газеті майже 36.

Ніби й недавно було. А вже – виповнюється – 80. Час, як писав Василь Стефаник, біжить, начебто його хтось буком гонить.

Більше про себе ні слова. І так забагато «наплів».

Тепер про нашу «бабусю» і про тих видатних особистостей, які творили історію газети і надійно забезпечили її перебування у просторі й часі.

За майже три десятиліття так званої демократії купу газет-«метеликів», що з’являлися в інформаційному просторі Дрогобиччини і, мов та синиця з байки Леоніда Глібова, котра хотіла запалити море, самовпевнено погрожували «з’їсти» «Галицьку Зорю», раптом кудись зникали. Мабуть, така вже сумна доля метеликів: політали, «порисувалися», а відтак перетворилися в гусінь, яку апетитно склювали горобці. Як мовиться, пропали як ксьондзові качита.

На жаль, скупі архівні дані не дають можливості відтворити історію становлення і функціонування газети в усіх її аспектах, особливо щодо персоналій. Точно знаємо, що газету, яку за часи її існування перейменовували декілька разів (стандартна на той час була процедура – якщо не можеш змінити зміст, –  зміни форму) очолювали інородці. Навіть не западенцям, але й українцям не довіряли це коліщатко і гвинтик компартійної системи. Із розповідей старожилів пригадую, що свого часу редакцію очолював якийсь Метьолкін (тоді газета називалася «Колгоспник Дрогобиччини»). Одного разу, вичитуючи відбитки зверстаної газети, він мав необачність заснути за столом. Хлопці з друкарні, а там «фільозофи» були ще ті, пришпилили його цьвоком за краватку до стола. Прокинувшись, редактор пережив сильний стрес. Після цього, кажуть, він ще деякий час побув редактором, але вже ніколи не з’являвся на вичитку газети в друкарню.

Але грець з ним, з тим Метьолкіним. Земля йому пухом. Можливо, він був доброю людиною. Принаймні, поганий чоловік, котрий не вірить ні собі, ні підлеглим, просто так не заснув би за відбитками.

Пора перейти до епохи, історичні відомості які нам відомі. В 1962 році був призначений Іван Григорович Гурський. Складно говорити про нього як про журналіста, позаяк, перегорнувши зшитки газет за 13 років його урядування, не вдалося знайти бодай якоїсь замітки, підписаної його прізвищем. Поза тим, з огляду на спогади старших колег і книгу редакційних наказів, яку я ретельно проаналізував, очевидним є факт, що Іван Григорович був класичним адміністратором. У тих наказах явно відстежується не тільки прагнення редактора забезпечити стабільність, але й дати поштовх для вдосконалення і розвитку. Це, поза сумнівом, був його незаперечний плюс як керівника.

Кажуть, Іван Григорович був фактично непитущим (у принципі, це була правильна позиція, бо коли майже всі п’ють, хтось має бути тверезим). Але в окремих випадках і він дозволяв собі розслабитися, бо чоловік не з заліза зроблений. Такий випадок трафився напередодні якогось Нового року. Десь справляли корпоратив. Григорович хильнув зайву чарку. Колектив вирішив призначити відповідальних за доставку редактора до хати найбільш стійких і випробуваних хлопців – Василя Становича (царство йому небесне) і Богдана Дасіва. Хлопці йшли-йшли і біля крамниці, яку в народі нарекли «Тьотя Фрося» зупинилися, зауваживши, що несуть за рукави лише кожух, а редактора десь загубили. Прожогом кинулися назад і знайшли Григоровича в кучугурах снігу біля філармонії. Добре, що вчасно спохопилися.

Після того, коли в 1975 році Гурського відправили на заслужений відпочинок, настала епоха Петра Івановича Китая (царство йому небесне). Виняткова була людина, власне особистість. Навіть якби хтось дуже захотів уподібнитися Китаю, в нього би з цього нічого не вийшло. Вийшло би хіба те, про що з якогось приводу соковито сказав колишній губернатор Закарпаття Геннадій Москаль: «пливли, пливли, а на березі всралися».

Це окрема сторінка в історії дрогобицької журналістики, яка не вписується у формат цієї публікації. Навіть не знаю, чи зумію втиснутися у звичайний стандарт із спогадами про нашого легендарного шефа опісля, чи, може, не зумію. Якби шеф жив, він би мені поміг у цій справі.

Китай страшенно не любив матеріалів із «хвостами», які я, як відповідальний секретар, засилав до друкарні. Він у коректорській нервувався і повчав мене: мовляв, чоловіче, не створюй мені і собі проблем, дивися, де ручка впала, там і скорочуй, і матеріал від цього тільки виграє. Надалі я так і робив, як порадив шеф. Доки не докоротився до того, що вхопив догану за те, що, як йдеться у наказі Китая, «вихолостив» зміст статті Романа Пастуха.

Свого часу нашим сусідом була Державна нотаріальна контора. Влада раптом вирішила перенести її у центр міста. Відтак залишилися три розкішні кабінети. Петро Іванович стоптав пару мешів, поки ходив до Ратуші і таки зумів «вламати» владу передати звільнені приміщення редакції. Ольга Іванівна Савула, тодішній головний бухгалтер, яка до того тулилася у маленькому кабінеті біля виходу, була на сьомому небі. Не знаю, на якому небі був Володимир Турмис, тоді завідувач відділу сільського господарства, а тепер заступник редактора, котрий «угніздився» у крісло заступниці начальника нотаріальної контори Тетяни Лаганяк. Мабуть, на восьмому, якщо таке існує в природі.

Винятковою заслугою Петра Івановича була радикальна модернізація виробничого процесу. Річ у тім, що стара ротаційна машина уже не спроможна була забезпечувати належну якість газети. Відтак наш шановний шеф, знову стоптавши не одну пару мештів до Ратуші, домігся, щоби взуттєвий магазин,що знаходився поруч із друкарнею, передали друкарні. Відтак там було встановлено надсучасне офсетне обладнання, яке забезпечило високу якість друкованого продукту. Щоправда, тривало це не довго, позаяк якість обладнання у рази перевищувало професійний рівень спеціалістів, які спромоглися через декілька років довести обладнання, як кажуть, до ручки.

Китай був дуже незручним редактором для системи. Міг у будь-яку мить дати (його улюблений вислів) порогах високопоставленому чинуші. Він не крав, не зловживав (за винятком специфічних випадків, пов’язаних не з тим зловживанням, що переслідується карним кодексом). Тому Китая не могли дістати з ніякого боку.

Нарешті дочекалися, коли Петру Івановичу в 1988 році «стукнула» 60-ка. На той час це був відпрацьований формат, котрий уможливлював «сплавити» незручного керівника на так званий заслужений відпочинок, хоч на той час тираж щоденної газети сягав понад 30000 примірників.

Пригадую, прийшов шеф із Ратуші. Сумний та не веселий. І сповістив колективу звістку про те, що йому запропонували «добровільно» піти  на пенсію.

Колектив уже до цього знав, хто претендує на місце Китая. Перспектива, що редакцію очолить партійний функціонер, не вельми втішала. Відтак, з огляду на горбачовські переміни, колектив увірував, що може сказати своє слово у цій справі. На посаду редактора запропонували Романа Пастуха, завідувача відділу промисловості і транспорту. Проте Компартія на той час ще чулася в силі і мала в носі волевиявлення колективу. Отож, редактором призначили Івана Степановича Тихого, завідувача відділу агітації і пропаганди Дрогобицького міському партії, чи як воно там тоді називалося. Іван Степанович відіграв ту роль у житті редакції, яку відіграв. Принаймні, серед усіх газет області аналогічного типу, корі після розвалу сов’єцької імперії і загибелі Компартії зазнали потрясінь, Тихому вдалося спустити ті процеси на гальмах і зберегти редакцію як цілісний колектив.

На жаль, ці рядки – це не історія газети, а тільки прелюдія до її історії, яку, сподіваємося, до сповнення 80-річчя від її дня досконало вивчимо. Однак, торкаючись минулого, що  після кончини упиря Сталіна в 1953 році на політичному горизонті трішки потепліло. Відтак на шпальтах газети у публікаціях Івана Яреми, Тимофія Чаплигіна, та багатьох інших журналістів, засвітилися, скажемо так, неприйнятні для тодішньої системи «фігури». Відтак цей потенціал непомітно зростав. На шпальтах газети з’явилися такі імениті нині особи як Микола Сєдов, Василь Босович, Борис Загорулько (правда, не штатний), Михайло Шалата, Ігор Сосюк та ін.

А відтак, як мовиться, греблю прорвало. Незважаючи, на, здавалося би, непробивні компартійні «редути», на шпальтах газети, крім уже згаданих, з’явилися такі яскраві особистості як Ігор Фецяк, Василь Станович та інші. А дальше, як мовиться, пішло-поїхало. Петро Іванович Китай, котрий у 1975 році прийшов на заміну Гурському, відкрив навстіж ворота журналістським талантам. Відтак на шпальтах газети з’явилися імена відомих журналістів Михайла Ільницького, Зіновія Батя, Романа Пастуха, Анізії Онищак, Тараса Метика, Володимира Турмиса, Світлани Швадчак, Йосипа Фиштика, Олексія Дорофтея,  Віктора Маціва, Ярослава Гайгеля.

Можливо, завдяки Петру Івановичу Китаю, його добрій аурі, котра випромінювала добро, тепло і доброзичливість, не залишила шансів зганьбити свою професійну гідність жодному з його вихованців. Навіть колишній урядник Тарас Метик, котрий таким став завдяки «старанням» нашого колеги Володимра Турмиса, котрий свого часу позбувся (але це окрема історія) «куряги» повернувся на круги своя і, як, мовиться, не виповзає з редакції. Тягне його до неї, як ведмедя до меду. Блискавично не те що надолужив прогаяне в урядових коридорах, але й конкретно втер нам, побратимам по перу, носа. Відбувся не тільки як журналіст, котрий давно відбувся, але й як драматург, твори «Нескорима», «Дрогобицька Голгофа» та інші якого в нашому драмтеатрі йдуть під аншлаг.

Поза тим, мій шановний колега Володимир Турмис вважає, що я зловживаю терпінням читачів. Свого часу автор цих рядків написав про Турмиса коротеньку замітку розміром 100 газетних рядків під заголовком «Універсальний солдат», якою він дотепер тішиться і гордиться. У замітці йшлося не тільки про його виняткову послідовність і цілеспрямованість у досягнені мети – щорічному проведенні конкурсу «Людина року»,  але взагалі.

Узагалі – це те, про що повсякчас нагадує мій колега Володимр (і про що я теж повсякчас пам’ятаю): не забувати про наших ветеранів, котрі колись забезпечували наш тил: Михайла Васильовича Дуду (царство йому небесне), Ольгу Іванівну Німелович, Марію Юліанівну Швадчак, Марію Степанівну Кобільник, Валентину Василівну Птущук, Ольгу Іванівну Савулу, Ганну Федоріну Стапяк, Оксану Данилівну Даньків та інших.

Мабуть, ця колосальна духовна та інтелектуальна спадщина тих людей, корі присвятили своє життя газеті, їхня добра аура, забезпечують її існування у просторі і в часі. Заради тих, хто колись творив її, хто, творить її сьогодні і хто творитиме її завтра.

Вони були такими, якими були, і вірю в те, тому сам цього прагну, щиро хотіли, щоби ті, хто прийде їм на заміну, були хоч трішки щасливішими від них.

Петро МАЦАН

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: