Вищі світи

Вищі світи

Вищі світи

 

Голос Варвари, з хати Василюків, чули всі в селі. Як затягне – зомліти можна від моці звучання. Хлопці звивалися біля неї – ради не було. Усіх відганяла. Не мала спокою. Щось вище, здавалося їй, кликало у вищі світи, світліші, славніші. Так і мамі казала:

– Не така я, як усі, мамусю. Сім’я – не для мене. Співаю в клубі, пританцьовую, прямо до Василя Кіндратіва вихилясом підступаю, усміхнуся… А він глипає, якби ніколи дівки не бачив: ні до співу, ні до танцю, ні до кавалєрки. Але то байка, мамочко. Не буду тутка точно!Якийсь голос у душі кличе до більшого, а до чого – ще поки не знаю.

У селі люди гомонять: «Варя до монастиря пішла! А така дівка була! На все село найгарніша! Співала, як соловейко. Певно, біда її поперла до тих попів!»

Ходив зажурений Василь, ніби хтось умер у нього: «Закляття на мене! Тиждень тому сватів хотів засилати. Де ж міг подумати, що Варвара в монастир піде?!» Недовго бився думки, як рибка об лід. Пішов до Василюків дорікнути, чому дитину на манівці пустили.

– Не втримали її… Ніколи про церкву ані слова не мовила. Як так? –ніби самими блискавками бив прямісінько в серце Дарину, матір Варі.

– Мовчи! – запалилася мама. – Правди всієї не знаєш. Милувався Варварою, а ніколи навіть до танцю не запросив. А вона чекала. Так довго чекала! Може, вже зараз би й під вінець стали?!

– Та добре, що не стали, – підзлощувався Василь. – Що робив би-м, якби моя жінка до монастиря втекла?

– Якщо й утекла б, то скоро й вернулася б. Ти був би її законний чоловік. Таких там довго не тримають.

– Звідки ви знаєте? Чого раніше мені не підказали? Тепер молотите язиком, та що з того?

– Мовчи, задрипанцю! Замолодий ще мене вчити. Не маленький, сам знаєш, як до діла братися. Нині вродився чи що? – не на жарт розгнівалася розпашіла Дарина.

– Де я міг знати, що Варвара не мене в думках має, а самого Бога?

– Якого Бога? Бог Богом, а чоловік чоловіком. Як хочеш мати мою доньку – їдь до міста в монастир і вимагай її віддати.

– Йдіть ви! Маму найперше послухають, а хто я – ні кавалєр, ні чоловік?!

– Ходила-м уже. Кажуть, ніякої Варвари в нас нема. Тепер ти йди – твоя черга, – тицьнула Василю в руку згорнений удвоє клаптик паперу.

Розгорнув… А то лист від Варвари: «Простіть мене, дорогесенькі батьки! Але мене кличе вища сила, більша за вас. Чекати не можу. Йду до свого щастя. А ви залишайтеся з Богом».

– Що то за вища сила? Про кого пише Варя? – уголос думав Кіндратів.

– Маєш голову на плечах чи згубив її? Вища сила – сам Бог! Я ж тобі говорила.

– Голос мала ваша Варя, та в хмарах літала. Яка вища сила? Віддавайся, народжуй дітей, ґаздинею ставай… Чи не те вища сила людям заповідала?

– Слухай, Василю, усіх той лихий до гріха доводить. Ось ти старший за неї на сім років…

– Не кажіть! На вісім! – перебив хлопець.

– Добре, на вісім. Розуму більше маєш. Варя молоденька й дурненька. Підкажу, як можеш мені й собі допомогти? Візьми в мене клунок. Зладжу тобі трохи ковбаски, шинки зо дві величенькі, яєць, може, сорок ти назбираю. Вріжу по куску кожного пляцка. Напекла-м, свята настали. Завтра – Матки Божої. Ти до міста поїдь із тим усім. Відстоїш Службу Божу в тому монастирі. Та скажи, що до ігумені справу маєш велику. Але перед тим, як говорити, в руки їй зразу подай тоту торбу.

– Яка ви смішна! Усі грошей хочуть – не наїдків, – засміявся Василь.

– Дам тобі й грошей. Не бери собі в голову. Віддадуть Варвару, з нею добре поговориш, та й розуму набереться. Твоя тоді буде точно.

Василь упирався, а далі як затупотів чобітьми, що сили мав:

– Най буде по-вашому! У писок не дадуть – то ж монастир.

Убрався Кіндратів, як на своє весілля. Взяв торбу Дарини й до міста подався.

Стояв у церкві побожно, але думав про Варю. Щось у голову стрельнуло,певно, від хвилювання: упав Василь на коліна та поклони став бити.

– Гей ти, хлопчиську, опам’ятайся, ниньки Бог уродився! У піст треба бити, – стара беззуба бабця штурхала його в плечі, аж щипала від нервів.

Розчервонівся Кіндратів. До кінця Служби думав, чи то любов така, що розум відбирає, чи то згуба, що в прірву веде.

Службу Божу сяк-так відбув. Пішов до захристії. Просив викликати ігуменю.

– Нащо вона вам? – запитала сивенька монахиня з-під величезних окулярів, що ледь не спадали з кінчика носа.

– Маю до неї справу велику. Треба поради, ще й розради й доброго слова, – прикинувся Василь нещасним синочком.

– Дорогесенький, ідіть до священника! Де ж до ігумені?!

– Справа жіноча. Розумієте? Не вступлюся. Буду тут ночувати, як не покличете, – розгарячкувався жених, не сів, а впав на лаву.

Монахиню взяв ляк. Подала Василю горня води й позирала: може, за аптечкою побігти?

– Не треба таблеток, ліпше покличте ігуменю, поки не вмер тут, – грав комедію.

За хвилин двадцять перед Василем виструнчилася найголовніша монастиря. Височезна, як дуб, повненька, як пампух, голос грізний, як грім. Подивилася суворо. Василь став рівненько, витягнувся, мов струна.

– Що ви хотіли в таке велике свято? – серйозно запитала ігуменя.

– Я прийшов від мами Варвари. Приніс вам гостинців на свята.

– Якої Варвари? Наша Варвара п’ять літ тому як умерла.

– Ні-ні! Молода Варвара, – стривожився Василь, у серці кольнуло. – Та, що недавно прийшла до вашого монастиря.

– Я вам ще раз повторюю: Варвари в нас нема.

Василь натяк зрозумів. Витягнув із-за пазухи калитку:

– Візьміть! Бог мамі Варвари сказав дати на монастир.

– У нас для того є захристія. На Боже там давайте. Гостинці не нам, тому й не візьму. Ваша Варвара не в цьому монастирі. Шукайте в іншому.

Більше слова не дала сказати. Обернулася, гримнула дверима перед носом Василя. Зі злости він упустив торбу, сів на ту саму лаву, з калитки ненароком гроші повипадали. Мусив із культури половину віддати на монастир. Пішов із нічим:

– Тьху на тебе, Варваро! Дурня з мене зробила!Ліпше б тя ніколине знав.

Висварила Дарина Василя, коли повернувся до села: не вміє говорити, не вміє давати, не вміє вмовити… Виштовхала зі своєї хати, як селюка останнього, і услід прокричала:

– Недарма тебе моя Варя спутаним називала.

Василь зарікся:

– Би та Варвара сто разів додому верталася, за жінку не візьму.

Так минуло більше року. Дарина не перемовилася з Василем ані словечком. Данило, Варварин тато, тиснув руку Василеві, коли жінки не було. Як у парі ходили – надувався, як бузьок, і затято мовчав.

Якось Василь поїхав до міста на покупи. Гуляв попри парк. Зирк: на Будинку культури – величезна афіша:

«14 березня вітайте в нашому місті чарівну співачку з чудовим голосом Марину Світлу з програмою «Вищі світи».

Глянув на знимок – завмер від несподіванки:

– Та це ж Варвара! Немудра Дарина думає, що донька в монастирі Богу молиться. А вона вже зіркою стала. Пішла по руках, свого зреклася. Розмальована, як лялька. Слава ти, Боже, що не взяв шлюбу з нею. Згулялася б, а я не пережив би того. Ось тобі й маєш: вища сила!

 

Ірина МИХАЦЬ

(Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: