Вищі світи

Вищі світи

Вищі світи

(Продовження. Початок у №5)

Варвара злякано термосила Сашка за плече. Спросоння не міг второпати, що діється, хто перед ним. Варварина шия розпухла, у горлі, як у казані, шкварчало, зіниці розгублено бігали від Миронова до аптечки, що лежала на краю ліжка.

– Ти чєво, Маріна, спать не дайош? Гаварі, а нє укай!

Варя написала на папері: «Нема голосу», подала Олександрові, який розлігся на ліжку йдорікав, що розбудила на найцікавішому сні. Насуплено прочитав, бровами порухав уверх-униз, зиркнув ненависно на хвору, згадав, якучора не могла дотягнути на репетиції пісню до кінця, на горло жалілася. Скоресенько взувся, замотав шаликом набряклу шию захриплої, знервовано накинув їй на плечі довгого модного плащика, від ніг до голови набризкав парфумами, витягнув із невеличкого портфелика гаманець, запхав у кишеню піджака, щіткою почистив свої і Варині черевички…Здавалося, що не їдуть до лікаря, а до якогось високого чину на гостину.

Від трав’яної мікстури, трьох болючих уколів Варвара заговорила, шия спласла, прорізався голос, але не для сцени. Гримілабасом, тижнями підкашлювала. Сашка це не задовольняло. Возив до чотирьох лікарів: обіцяли, приписували ліки, виманювали гроші на процедури. Злоба підступала до Миронового серця й нарешті вибухнула прокльонами, сварками, стусанами:

– Убірайся атсюдава! Каму ти такая нужна? Што с тєбя вазмйош? Нєту голоса – нєту тєбя окала меня. Даже нє жєнщіна – чудіщє бєзабразнає. Как бабушка, храпіш, кашель не праходіт. Ти больше нічєво не умєєш! У сваю дєрєвню єжай. На агародє пахай – толька там ґадішся!

– Сашулька, заспіваю – подивишся! Треба вміти чекати. Я ж мала гарний голос. Просто застудилася… – не стало сил далі слова вимовляти, закашлялася, сльози градом полились, у хустинку харкотиння плювала.

Обійняти руками хотіла, та Миронов огидливо відвернувся:

– Фу! Уйді от мєня! Протівная! Лучше умєрєть сразу, чєм вот так, как ти, жить падихая!

Варвара довго терпіла, вірила – хвороба мине. Холодний жорстокий Сашуляприходив у їхню московську квартиру п’янезний посеред ночі, забавлявся з молодими артистками. Жіночі духи зливалися з перегаром, засмерджували хату, до ранку годі було витримати. Варя тішила себе минулим щастям, радощами першої зустрічі з Мироновим. Згадувала, як до міста поїхала вступати на музпед. Дивувалася, що не склала іспитів. «Хто як не я? З таким голосом – тільки на сцену! Нічого! Час покаже. Ціле життя маю на свою мрію. Молода ще!» Зістрибнула із сходинок інституту, сподіваючись, що наступного року пройде, підспівувала, щоб чули члени комісії, яку перспективну студентку згубили. Повз проходив панок із валізою у руках – її Сашуля. Почув тоненький голосок Варі, зупинився, зачудовано розглядав дівицю. Як залопотів по-москальськи, дивитися на нього навіть не захотіла. Та коли підійшов ближче, взяв за руку, вихвалював її спів, розтанула як сніг. Зразу повів до мами – Ольги Костянтинової, музикантки, співачки, великої світської дами, яка мешкала поблизу інституту. Удвох обіцяли, що допоможутьвивчитися: талант має, губити – гріх, батьки почекають на донечку, час марнувати не треба. Залишилася там жити, поки Миронов ніби залагоджував робочі справи. Костянтинова підучувала, на курси записала, панські манери виплекала. Сашка підвищили: голову вище задер, як призначили секретарем міськкому партії. Тепер усі двері були відчинені, щоб Варвара стала співачкою. Не проблемою було й дипломдістати, інститут не пригодився. Досить було й училища. Перед першим виступом на сцені нудилася вночі, заснути не могла, жаль розбирав: «А як мама, як тато? Чи правильно живу? Тяжко серед панів, хоч і талант маю. Недобре роблю, треба втікати з того багна!» Остання думка залягла глибоко в душу, не могла її спинити. Миронов міцно спав, Костянтинова сопіла, переверталася з боку на бік. Від бридоти багацького життя Варвара скривилася, занудило, і давай навтьоки. Що попало під руку з одягу – вхопила…Ледве одягнулася у світленьке довге платтячко, між вирізами якого спліталися ноги, немовби ланцюгами їх скріпило.Сходами вниз вибігла, зашпорталася, була б побилася, якби не молодик, що підхопив мало не на руки стривожену Варю.

– Дякую! – стиха промовила.

– Ти «бандьоровка», красавіца!

Кров у лице вдарила, совість мучила нестерпним терзанням:

– Боже, мій тато, хворий татко!.. Я покинула їх. Не сказала ні слова. У таточка серце хворе. Бідний, нещасний!

Маленькою запам’ятала татове «дякую» комуністам, які по пшеницю приходили до села, худобу забирали, обдирали селян як липку ніби для потреб державних. Батько посвідчення інваліда показав, благав не відбирати нажитого, на беззубу шестирічну Варю пальцем вказав:

– Маю одну, інвалід я, не роблю. Пожалійте бодай дитину!

Службовці зареготалися. Один щось шепотів на вухо другому, третій мовчав, за хвилю-дві закомандував:

– Друзіща,в машину садітєсь! Я тут сам разбєрусь!

Незадоволено виконали наказ. Оглядалися, сипали матюками. Високий і трохи сивуватий москалик відвів тата набік:

– Слушай, папаня! Ти прінєсі трі мєшка саломи, но в сєлє скажеш, што пшєніца. Понял?

Данило кивнув згідливо головою. Тягнув удаючи мішки із соломою до машини. Коли дверці вже гримнули, у напіввідчинене віконце тато прошепотів до третього москалика:

– Дякую!

Не раз Варвара в дитинстві оббивала ноги шпортаючись, коли бігла татові по ліки. Лежав на порозі, біля серця тер, тяжко дихав. Хапала краплі з аптечки на столі, столову ложку, лила в склянку води, половину розливала, поки добігла до пітливого слабовитого таточка. Крапала, рахувала, ніколи не доходила до двадцяти. Від страху лила на око. А тато все говорив:

– Не бійся, Варварко! Татко до Бога піде. Знаєш, як там добре!

Затужила за дитинством, домівкою, батьками…

– Нема назад дороги, Боже, мій Боже! І співати хочу, і батьків шкода! Ліпше – під машину! Виходу нема!.. І під машину – страшно…

Повільно ступала сходинками в під’їзді Костянтинової. Боялася вкоротити віку, сором не давав повернутися до рідних, слава тягнула до прірви, марила сценою, глядацькими оплесками, грошенятами.

Миронов знову повернувся додому п’яний. Варя вдруге захотіла втекти, вирватися на волю, вилізти з прірви за всяку ціну. Але з чим вилізти – не мала нічого свого, все їй дав Сашуля: одяг, гроші, їжу…

– Чиво смотріш? Сєводня твой послєдній дєнь здєсь! І нє думай, што останєшся. Іді умірай, калєка!

Рукою хапнув Варвару за груди, попер до дверей. Відчинив, виштовхав... Виснажена хворобоюВаря мовчки впала на килимок під порогом. Лежала до ранку, кашель здушував горло. Сашуля раз у раз хропів, нахлебтався так,що п’яніла від того смороду. Вранці постукала у двері:

– Сашуль, хоч гроші дай на дорогу. Нічого не маю, пожалій...

Миронов кинув під ноги гроші та одежину:

– На, ето тєбє – пєнсія інвалідная!.. Єщо пріадєнся, ніщєнка!

Взяла гроші, стиснула в кулаці, натягнула плаща. Двері під’їзду зачинилися. Варвара поволі ступила вперед… у нижчі світи.

 

Ірина МИХАЦЬ

(Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: