Вищі світи

Вищі світи

Вищі світи

(Продовження. Початок у №5)

 

Гнав Василь до хати Василюків, як пес скажений. Від люті не тямився. Прокльонами сипав. Сам із собою говорив. То обертався назад, плювком землю скроплював, то уперед летів, зубами з ненависти скреготів, мов та сорока. До хвіртки добіг: весь розхристаний, на голові сіно-солома, задиханий, червоний, трясовиця напала, якби крижаною водою облив.

Дарина на городі поралася. Побачила лютого Василя – рота роззявила, перестрашилася, заклякла на місці.

– Чуєте-чуєте!.. – задиханий Василь улетів на подвір’я, не міг більше нічого сказати. Трясся цілий, зуб на зуб не попадав, кулаки Дарині наставляв, бурмотів без кінця – слів не розбереш.

– Геть іди звідси! Чорт у тебе вселився чи що? Хіба біду приносиш, страх наганяєш! – вибігла Дарина з грядки та й із палицею до Василя приступила.

– Ви ту палицю для донечки тримайте! Виховали на свою біду. Ганьбу до хати вам принесла! Тепер усі в селі будуть знати, – злосливо посміхнувся, витягнув із кишені зім’яту обдерту афішу, яку в нервах зірвав біля Будинку культури, кинув Дарині поперед ноги й вибіг на дорогу.

Варварина мати хутенько зігнулася, вхопила жмут кольорового паперу. З Василя очей не спускала, підперлася палицею. Читати почала. На лиці змінилася. Прижмурені очі заблистіли, мов дві зірниці, скручені в трубочку надуті губи розійшлися в боки в чарівливому усміху.

– Моя Варвара – артистка! Моя донечка – велика зірка! Ой ти, Василю-Василю, таку-с дівку, спутанцю, згубив! Коло неї зажив би слави, – помахала пальцем Дарина на зятька, за яким уже й слід прохолов. – Данилку, де ти? Наша Варвара співає. Чуєш?

Чоловік вибіг із хати й до сварки:

– Чого верещиш? Не бачиш: стілець ремонтую! Яка Варвара? Де співає? Скоро сама заспіваєш – так мені обридла. Нема дня, аби-с про Варю не торочила. Не хочу навіть чути про неї. Покинула нас, ніколи не приїде. Маєш доньку, Данилку! Вна тя зайде на старість!

Дарина ніби й не чула. Гладила злегка рукою доньчин знимок, сльози рікою текли від радости…

Данило штовхнув її у плечі й зиркнув, що за папір у руках має:

– Оглухла-с? До роботи йди! Хіба в хмарах літаєш. Що за кралю гладиш? Нащо ти сі здала?

Протер очі раз, протер другий, вихопив афішу із жінчиних рук, сам прочитав.

– Боже, помилуй! Та то наша Варя! Що з собою зробила! Ім’я москальське взяла – Марина. Відреклася нас… А ти казала: до монастиря пішла? Твоє виховання! Вічно жаліла її, пестила, до клубу пускала. Робити на грядках не навчила, варити не вміє. Я так і знав. Дивувався:який монастир? До церкви як у неділю Варя ходила, то так ся вибирала, як на кавалєрку, би хлопці заглядали, а не Богу молилися. Москалькою стала! Ой-йой-ой! Серце моєтого не витримає, – голосив, за груди свої чіплявся.

Сів на призьбу, зблід, тяжко задихав, не міг вгомонитися. Дарина як зі сну збудилася. До хати забігла, вхопила таблетки на маленькій мисочці в креденсі, води в склянку влила…

– На-на, Данилку, випий! Тобі не можна, серце слабеньке! Чого так нервуєшся? Варвара, Марина…Хто би не був, то наша дитина. Одну маємо. Часи тепер такі. Не можна інакше. На сцені так є: беруть ім’я інше, там свої закони. Чим прізвище погане – Світла? Варвара, як сонечко, світилася, коли співала. Розумієш, то її щастя! Хочеш доньку нещасною зробити? Бог дав талант такий нашій дитині.

Випив Данило таблетку, хлипнув трохи повітря, слухав жінку спокійно, укінці вже розійшовся:

– Бог… Талант… Та тут Богом і не пахне. Тепер у селі всі будуть язиком плескати, яку страшну донечку маємо. Батьків забула, з Варвари Мариною стала, прізвище взяла як на сміх, з комуняками зв’язалася. Як би тоді на сцену вийшла? Лягла під когось з тих верхів! Та й у люди вивів. Іду собі ляжу, Дарино! Ліпше не мати дитину, ніж такого діждати…

Попід руку відвела чоловіка до ліжка. Гладила по сивенькій голові, присипляла. Коли заснув, зібрала всі яйця, що в курнику й у запасі були, ковбаси в газетний папір позавивала, печиво в баночки поскладала. Витягнула вузлик із грошима, прив’язаний до самісіньких грудей:

– Віддам Варі всі гроші, що-м наскладала для неї. Усе вірила: додому повернеться… Копійки, але кому, як не рідній кровинці віддати. Данилку, Данилку, хоч тя серце болить, та його, певно, не маєш. Тільки про людей думаєш. Що, Мариська би мала бути? Мариська Василюка! Смішно! Для сцени – ніяк!

Звістка про Варю-Марину облетіла все село. Ласі на гроші захищали. Більшість судила: вродилася на загибель, чортові голос продала, батькам не вдячна, свого роду відцуралася.

Данило зліг. Дарина скакала коло нього, як коло малої дитини, але своє на умі мала. До Параски на раду ходила. Намовила сусідку квиток купити в місті на доньчин концерт. Та як було Данила самого, слабого в хаті лишати. Лікаря викликала.

– У нього тисковий криз. Нерви всьому вина. Я випишу ліки, а за три дні вернуся. Впаде тиск – добре. Як так не буде – до лікарні повеземо, –впевнено заявив доктор.

Не підходили Дарині ті три дні. Хотіла, щоб зразу поклав до лікарні. Провела лікаря до дверей, поправила краватку, лагідненько сказала:

– Докторе, ви мене зрозумійте. Крім чоловіка, нікого не маю. Боюся, би-м не вмер. Може, вже до лікарні? Би пізно не було.

Запхала руку в лікарську кишеню, потримала там трохи… Доктор перевірив: грошенят багатенько поклала – сім папірців нарахував, загукав до хворого:

– Завтра – до лікарні. Би ще інсульту не було!

Зраділа Дарина, аж підскочила:

– Піду на концерт до моєї Варвари, а перед тим до лікарні заскочу. Данило й знати не буде, де-м ходила.

 

Ірина МИХАЦЬ

 

(Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: