То ж чим багата «Наша хата»?

То ж чим багата «Наша хата»?

То ж чим багата «Наша хата»?

 

Уже десять років на території колишньої ракетної бази в Рихтичах діє спільнота взаємодопомоги «Наша хата», головою якої є отець Андрій Савка. З ним і розмовляємо про досягнення та проблеми організації, що за 10 років свого існування врятувала не одного безпритульного та потребуючого.

— Отче, як ви прийшли до соціального служіння в «Нашій хаті»?

Переді мною тут працював отець Ігор Швед. Він виїхав на служіння до Канади і виникла потреба підтримати спільноту. З соціальною службою я не був пов’язаний, тому попросив владику дати можливість пізнати її ближче. Владика послав мене до отця Ігоря Козанкевича. Той каже: «Треба пізнати службу із середини». І скерував мене на стажування в «Назарет» на два місяці. До того часу священника-стежера з двадцятилітньою практикою ні «Карітас», ні наша єпархія ще не бачили. Я ж подумав: «Хочеш зайнятися соціальним служінням – мусиш пізнати його з кореня». І почав з першого етапу. Брав участь у семінарах, ходив на лекції разом із узалежненими, заповнював щоденники, хоча не мав узалежнення ні від алкоголю, ні тим паче від наркотиків. За два місяці пройшов два етапи. Більше не можна було. Тільки після цього пішов працювати в спільноту «Наша хата»,одним із засновників є БФ «Карітас», а територіяперебуває у власності Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

— Сюди потрапляють люди непрості, з великою життєвою школою, з умінням впливати на інших. Чи не страшно було вам входити у відкрите спілкування з ними?

— Був елемент перестороги, але не страху. Я вже маю за плечима 23 роки священства. Звісно, є велика різниця між служінням на парафії й тут. Тут треба бути і психологом, і керівником, і духівником, і двигуном, аби переконати й заохотити до чогось, показати, що дійти до того світла, що видніється в кінці тунелю, можна. Більшість із тих, що потрапляють сюди, намагаються вийти із тупикових ситуацій, але самотужки не можуть і не знають як. Є серед них і ті, що мають 25 і навіть 30 років тюремного життя. В них усе врегульовано. Подай… Принеси… Їх треба ввести  в це життя, навчити проявляти ініціативу й самим щось робити.

— Тобто, це – дорослі малятка?

— Так, це – дорослі діти, яким треба все починати з азів. Трапляються й такі, що навіть не знають, як молоток у руках тримати, тим паче – забити цвяха. Але якщо студентів учать роками, то в нас навіть за місяць люди починають працювати достатньо фахово. Щонайменше 30 наших випускників уже стали добрими спеціалістами.

— То що собою являє «Наша хата»?

— «Наша хата» — це спільнота для безпритульних і потребуючих людей, які опинилися на вулиці, не маючи ні житла, ні будь-яких засобів до існування. Тут 70 відсотків людей, які прийшли з вулиці, 30 відсотків тих, які опинились у скрутній ситуації через сімейний стан або через в’язницю й не мають куди податися. Зараз ми тісно співпрацюємо з різними соціальними службами, в тому числі — із кримінально-виконавчою службою поліції. Навіть маємо підписаний договір про співробітництво. Коли звільняється людина із в’язниці й не має куди податися, вони відразу телефонують і питають, чи не могли б ми її прийняти в себе. На даний час у нас п’ять таких осіб. Перед тим пів року в нас провели два такі чоловіки. Один із Херсонської, другий – із Київської областей. Коли вони приходять до нас, ми створюємо такі умови, щоби ті люди почувались як удома. Тому я завжди налаштовую їх на те, що це — їхній дім і дбати про нього треба так само, як добрий господар дбає про власну хату. Вчу їх відповідально ставитися до праці та її плодів – всього того, що ми набули, що є на місці праці та в кімнаті. Багато з тих, що потрапляють до нас, на перших порах думають: то – не моє, чому я повинен про нього дбати? Та, коли вони бачать, що умови тут добрі, вони одягнуті й нагодовані, то поступово змінюють своє ставлення.

Вони ні за що не платять, навіть більше – отримують певні кошти, щоби купити собі кави, солодощів чи чогось іншого.

— Навіть алкогольного?

— Ні, з цим у нас суворо-пресуворо. Ніякого алкоголю! Коли люди тверезо мислять і живуть, вони стають відповідальними, почуваються потрібними.

— Що потрібно для того, аби стати членом «Нашої хати»?

— У нас є правила, в яких зазначено, що коли приходить людина, ми приймаємо її на місяць на адаптацію. Вона освоюється, починає вчитись якоїсь роботи чи працює за фахом, якщо є така можливість. І так цей місяць людина адаптується до наших умов. А після місяця на зборах вона просить перед усіма зачислити її в члени спільноти. Тоді перед спільнотою вона розповідає про себе від народження й до того моменту, коли вирішила стати членом спільноти. Після цього йде обговорення. Кожен має право задати запитання й кожен може висловити свою думку про нього, сформовану в час адаптації. Після обговорення голосують усі члени спільноти. Якщо більшість підтримує цю людину, ми її вітаємо, бо вона стає мешканцем «Нашої хати».

— Якщо людина має пенсію, вона повинна ділитися нею зі спільнотою?

— Якщо людина отримує пенсію, то це означає, що вона вже старша за віком. Звісно, ми даємо їй легшу роботу. Тому, аби хтось не казав, що утримує її, вона може добровільно жертвувати певні кошти із пенсії на спільноту. Але це – справа добровільна, не обов’язкова.

— Якою є структура «Нашої хати»?

— Зараз ми знаходимось у житловому будинку. На першому поверсі – адміністративні приміщення: їдальні, капличка,кабінет директора і тільки три кімнати для мешканців «Нашої хати». На другому поверсі – тільки житлові кімнати. В іншому корпусі працюють наші мешканці. Перші – складські приміщення для сортування вживаних речей. Другі – майстерні для реставрації старих меблів. Далі – приміщення для зберігання зерна, корівник і свинарник. Мусимо самі себе утримувати. Зараз у спільноті є 44 мешканці і 9 працівників. А ще маємо в оренді колишній шкір диспансер у Дрогобичі. Там приймаємо людей на нічліжку. Це також із наших коштів.

-  Ви взяли на себе частину обов’язків, які мали б виконувати владні структури. Чи відчуваєте від них підтримку?

— Трішечки допомагають, але зараз вийшов казус із міською владою та медициною. Свого часу я звернувся до народного депутата попереднього скликання Богдана Матківського, щоби посприяв фінансами. Він вибив 400 тисяч  грн. державної субвенції. Їх виділили на реконструкцію соціального гуртожитку в Дрогобичі, а він перебуває на території міської лікарні №5. Між тим, головний лікар Володимир Чуба каже, що в них такого соціального гуртожитку нема. Вже кілька місяців триває тяганина, і ці гроші не використовуємо ні ми, ні вони. Виходить: ні сам не гам, ні другому не дам.

— Чи відчуваєте підтримку міжнародних організацій?

Є міжнародна організація «Емаус», яка опікується такими структурами, як наша. Вона багато років нас рятує, особливо – в питаннях будівництва. Той будинок, у якому ми мешкаємо, значною мірою постав завдяки «Емаусу» Навіть із тим будинком, що в Дрогобичі, організація намагається нам допомогти. І у Франції,  і в Німеччині, і в Польщі та й у інших країнах вони також перебувають на самовиживанні, але держави там їм допомагають. Ми до такого ще не дожилися. Але, слава Богу, «Наша хата» на Дрогобиччині вже прожила 10 років. Якби нас розуміла держава, ми могли б ще дуже багато зробити для людей. Окрім того, що утримуємо бездомних тут, щочетверга вивозимо обіди в Дрогобич для людей із вулиці. Приходить до 60 осіб. Для них – це свято.

Так і працюємо.

— Дякую за інтерв’ю!

Розмову вів Іван ШВЕД

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: