Савле, Савле, чому ти гониш Мене…

Савле, Савле, чому ти гониш Мене…

Савле, Савле, чому ти гониш Мене…

 

(Початок дискусії  з настоятелем храму Стрітення Господнього о. Йосифом)

 

По закінченні передріздвяної архирейської недільної Святої Літургії у церкві Стрітення Господнього (м. Дрогобич), настоятель цього храму о. Йосиф виголосив проповідь. Зокрема – промовив слова, які мені особисто видалися неусвідомленою богозневагою.

Отець Йосиф сказав: «Христос прийняв на Себе первородний гріх, успадкувавши його через Богородицю». Після проповіді я підійшов до отця Йосифа і попросив його вибачитися перед мирянами, які слухали його у церкві. Вибачатися отець не став – він категорично зі мною не погодився у тому, що виголосив якусь єресь. Зокрема, сказав мені: «Христос не мав на Собі особистого гріха, але мав гріх первородний». При цьому додав, що такий висновок випливає із заперечення «католицького» вчення про Непорочне Зачаття Богородиці, яке, на його думку, є «страшною єрессю» – тема, якій він присвятив одну із попередніх своїх проповідей.

Позаяк о. Йосиф перейшов на суміжну теологічну тему, я підвів його до іконостасного образу Спасителя, виконаного у стилі українського бароко, і сказав: «У наш час Православна Церква України відроджує свої власні традиції сакрального мистецтва, які існували у неї до її поневолення Москвою. І це добре. Чому-ж тоді ми не відроджуємо ту теологію Української Православної Церкви, яка існувала у ній до її поневолення Москвою? Адже теологія – не до порівняння – важливіша за мистецькі традиції».

Отець Йосиф запропонував перенести дискусію на період після свят. Його готовність до дискусії мені імпонує. При цьому, на мою думку, від цього виграли б геть усі – найперше парафіяни отця Йосифа – якби ця дискусія була перенесена на газетні сторінки, де немає місця емоціям, отож його залишається значно більше для аргументів.

Наразі викладу свої міркування і факти, до яких апелюватиму. Думаю, що о. Йосиф вирішить зробити так само і читач прочитає обґрунтування його бачення в одному із наступних номерів «Франкового краю».

Твердження о. Йосифа про те, що нібито Христос успадкував первородний гріх, є несумісним із християнством – не залежно від його конфесій (якщо не рахувати за християнську течію аріанство). Усі християнські конфесії визнають у Христі наявність двох Природ – Божественної і Людської. До речі, у своїй згаданій проповіді о. Йосиф сам нагадував цю істину. Усі ортодоксальні християнські конфесії погоджуються між собою у тому, що Божественна Природа Ісуса Христа могла поєднатися із Його Людською Природою тільки завдяки тому, що Людська Природа Ісуса не мала на собі (і не могла мати) жодного гріха – ні гріха первородного, ні гріха особистого. Католицька і Православна Церкви погоджуються між собою в тому, що Хрещення Ісуса Христа у Йордані було актом Його взяття на Себе покути за гріхи людства, звідки й випливала необхідність хресної смерті за ці гріхи. Отець Йосиф із цим не погоджується. Я здогадуюся, у чому тут справа. Очевидно, згаданий молодий священик має своєрідне розуміння гріха – він не враховує того факту, що гріх найперше занечищує людину, яка його чинить, як і ту – що прилучається до гріха іншої людини. Не занечищує людину лише покута за чужий гріх. Гріх і покута за нього – зовсім різні речі.

Первородний гріх так само занечищує людину, як і особистий, інакше не існувало-б потреби у Святій Тайні Хрещення. Зокрема, хрещення немовлят, за такої умови, взагалі було-б безглуздям. Будь-яке знечищення гріхом викликає у людини схильність грішити. Про таке знечищення пише цар Давид у 50-му псалмі: «У беззаконні я зачатий і у грісі мене народила мати моя». Його мати народила майбутнього царя у цілком законному шлюбі, отож, гріх, про який він говорить – первородний. «Беззаконням» цар Давид тут називає хіть – як наслідок первородного гріха. Інакше кажучи, він описує загальну неміч людської природи, через яку він вчинив тяжкий особистий гріх – згубив Урію, запалавши хіттю до його дружини. Мовляв, такого не трапилося-б, аби Адам та Єва поводилися чемно…

Як я це розумію – приписати Господу Ісусу наявність первородного гріха – тяжка богозневага, позаяк таке приписування, якщо глибоко вдуматися, тотожне запереченню Його Божественної природи.

Саме тому я радив о. Йосифові вибачитися перед своїми парафіянами – найперше виправити заподіяне Богові зло, а потім уже можна й постати перед Господом у Святій Тайні Покаяння.

Саме тому я й спробував перенести цю дискусію в площину публіцистики, що її питання неймовірно важливе – аж до проблеми спасіння душ, якому часто шкодить хибна віра – віра, перемішана із богозневагою.

Якщо о Йосиф визнає, що первородний гріх занечищує людину, створюючи у її душі схильність до гріха особистого, тоді його вчення є не чимось іншим – як запереченням наявності Божественної Природи в Ісусі Христі. Кажучи інакше – тоді це вчення о. Йосифа є різновидом аріанства, яке у наш час реанімовано сектою Свідків Єгови.

Якщо о. Йосиф не визнає, що первородний гріх занечищує людину, створюючи у її душі схильність до гріха особистого, тоді його вчення є проявом пелагіанства. Йдеться про єресь, яка виникла у ІV столітті під впливом вчення кельта за національністю Пелагія, який вважав що первородний гріх (гріх Адама та Єви) не впливає на вибір людини між добром і злом. Спочатку це вчення засудила Західна Церква а згодом цей засуд пелагіанства підтвердив ІV Вселенський Собор.

Отець Йосиф є дуже самовідданим поборником вчення про Непорочне Зачаття Богородиці Святою Анною. Деякі його парафіяни записали на диктофон проповідь цього священика на цю тему і мені доводилося її прослухати. Отож, стверджую це не із чужих слів.

Про це вчення мушу сказати, що воно зовсім не католицьке, як думає собі о. Йосиф. Це вчення – у його найбільш давньому прояві – збереглося у Переданні Східної Церкви, що знайшло відображення у її літургійних текстах. Найбільш ранні з них щонайпізніше сягають п’ятого століття. Йдеться про літургійні тексти, укладені Отцями Церкви. Зберігаючи цю традицію Первісної Церкви, Українська Церква ХVІ — ХVІІ століть одностайно дотримувалася цього вчення – фактологічні докази я вже не раз наводив у своїх публікаціях і, за потреби, можу навести ще раз. На Заході, у католицькому середовищі, відповідна тема тривалий час вважалася дискусійною. Ченці-домініканці заперечували вчення про Непорочне Зачаття Богородиці. Зокрема, канонізований Римом Бернард Клевроський, який написав статут для ордену Тамплієрів, що згодом започаткував першу масонську ложу, вів жваву полеміку із отцями-францісканцями на предмет цього вчення.

Щоправда, у Західній традиції вчення про Непорочне Зачаття Богородиці було сформульоване дуже рано на теологічному рівні – якщо йдеться про тексти, що дійшли до нашого часу. Це сталося у V столітті. Його сформулював учитель Західної Церкви Святий Августин, якого Східна Церква визнає на рівні бетифікації – як Августина Блаженного. Полемізуючи з Пелагієм, який наполягав на тому, що нібито усі люди народжуються безгрішними, Августин стверджував, що це не так – що лише Богородиця була захороненою від первородного гріха, як «посудина, якій належало прийняти Самого Бога». Це вчення Августин виклав у короткій підсумковій тезі: «Світ був недостойний Сина Божого прийняти і Бог дав Його Марії, щоб світ отримав Його через Неї». На той час Церква була Єдиною – конфесійно і догматично не розділеною на Східну і Західну. Хронологічно попереду ще були три останні із Семи Вселенських Соборів. На жодному із них навіть не виникало питання про те, чи правильним є вчення Святого (Блаженного) Августина про Непорочне Зачаття Богородиці, широко відоме у всьому християнському світі. А цей факт доводить, що це вчення не вступало в жодну суперечність із традицією Первісної Церкви.

До речі, вчення про первородний гріх також вперше було висунутим Святим (Блаженним) Августином. На нинішній день воно прийняте всім християнством – не залежно від конфесій.

У Східній Церкві до ХVІ століття вчення про Непорочне Зачаття Богородиці ніхто не ставив під сумнів. Почали це робити деякі грецькі клірики, які вчилися у протестантських університетах і зазнали впливу кальвінізму. На рівні догматики вперше в історії це зробив Московський Собор 1689 року, на якому головував московський патріарх Йоаким – авантюрист на зразок графа Каліостро, який купив у турецьких чиновників за хабарі підпорядкування Української Церкви Москві. До таких дій малограмотного Йоакима підштовхнув комплекс меншвартісності, яку він відчував особливо гостро поряд із високоосвіченими українськими ієрархами. Оним словом, все відбувалося у рамках російського прислів’я: «Я – начальнік, ти – дурак!».

Наразі ПЦУ підпорядкована Константинопольському Патріархату, у якому вважають, що погляд на вчення про Непорочне Зачаття Богородиці допускає різні думки (відповідне цитування – як доказ цього твердження – я наводив у своїх попередніх публікаціях). Така позиція Константинополя зумовлена його церковною політикою, яка вимагає «не дражнити осу» (Москву, для якої заперечення вчення про Непорочне Зачаття Богородиці є предметом відстоювання власної ідентичності).

Москва чинить богословський гріх цілком свідомо – аби не визнати гріха своїх історичних діячів (патріарха Йоакима та його оточення). З таких самих міркувань Москва вшановує найбільшого злочинця усіх часів і народів – Івана Грозного як «святого місцевого значення», якому у церквах м. Москви моляться акафіст. Москва – з її політично-релігійним цинізмом – готова канонізувати самого диявола, якщо тільки він мав колись прописку на Красній площі…

Я не розумію, для чого о. Йосифові (і подібним до нього) потрібно відстоювати московську ідентичність у середовищі Православної Церкви України? Для чого потрібно від’єднувати ПЦУ від Церкви Небесної?..

Насамкінець, нагадаю слова Спасителя – доречну цитату зі Святого Письма: «Савле, Савле, чому ти гониш Мене – важко тобі йти проти рожна!»

 

Віктор КИРІЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: