Сам собі режисер

Сам собі режисер

Сам собі режисер

Або секрети молодості 93-річного «юнака»

(продовження)

Домашнє завдання виявилося не стільки складним, скільки неприємним. Дуже хотілося б пересвідчитись, що мій інтелект послуговується переважно вищим розумом, але у світлі нових знань, які допоміг здобути Буддієв, усе виглядало по-іншому. Бо ж теос (вищий розум) ніколи не використовує пульт під назвою «гординя», але на кнопки цієї машинерії я натискав, відколи себе пам’ятаю. Виходить, мій інтелект формувався переважно під впливом еґоса, частково – й сатана.

Коли в юності мені вдалося виліпити шикарну фігуру, я почав ліпити і свій уявний образ. «Перелопачуючи» сотні книжок, інтелект вишукував у них те, що варто додати до нього, щоби видаватися респектабельнішим. І коли цей образ був майже сформованим, він (інтелект) почав оберігати його, виправдовуючи будь-яке паскудство.

Мені вже йшов шістнадцятий рік, я вирізнявся з-поміж однолітків не тільки ростом, потужними м’язами, а й розумовими здібностями. Вдома майже не вчився, бо з легкістю запам’ятовував те, що нам намагалися втовкти в голови вчителі. Маючи багато вільного часу, присвячував його заняттям фізкультурою, читанню і вечірнім мандрам у пошуку романтичних пригод із дівчатами. Дивна пригода трапилася несподівано. В клубі демонстрували індійський фільм, і сотні молодих людей селища прагнули зайти до середини якомога швидше, щоби зайняти крісло у доброму ряду. В коридорчику було так тісно, як яблукам під саморобним пресом сусіда, коли він витискав із них сік. І раптом я побачив затиснуту з усіх боків дівчину – смуглянку з величезними, чорними, наче тернові ягоди, очима. Щось тьохнуло в серці, мої плечі відтиснули від неї хлопців, а руки огорнули її й так провели до залу. Тільки там ми познайомилися. Виявилося, що її мати – родом із нашого селища,батько – з Луцька, де вони зараз проживають. Батьки відправили її на канікули до бабусі, самі подалися кудись на Азовське море до своїх знайомих.

– Я вдячний твоїм батькам, – сказав, коли проводжав її додому.

– За що? – перепитала вона, блиснувши своїми очиськами.

– За те, що відправили тебе в село, бо інакше ми не зустрілися б.

Ми верзли одне одному всілякі дурниці, що видавались нам за глибочезні сентенції, бо розбуджене почуття закоханості розфарбовувало кострубаті слова неземними фарбами. Врешті-решт, дійшло до обіймів, гарячих поцілунків і…щемливого прощання.

Я нісся додому в не меншій ейфорії, ніж сусідка, вдова Олена, після зустрічі з коханцем у дубовому гаю поблизу озера, мов жаба, перестрибуючи калюжі, що ніяк не могли висохнути після вчорашнього дощу. Та раптом перед самим носом виринула фігура на два роки старшого за мене Ярослава.

– Чувак, забудь про Уляну!

Хоча Ярослав був старшим, але за фізичною підготовкою я значно перевершував його й міг легко загасити вогонь, яким він розпалювався щоразу сильніше. Варто було скрутити хлопця – й він заспокоївся б. Та мій інтелект захищав не мене, а уявний образ, ніби здуваючи з нього пилюку в той час, коли треба було діяти. Поки він (інтелект) нашіптував, що треба добре прицілитись і одним прямим ударом повалити нападника на землю, щоби вже завтра пів селища із захопленням розповідало, який я сильний і вправний, Ярослав несподівано двічі тріснув мене по щелепі та по носі. В очах засвітилися бенгальські вогні, шморгнувши носом, впустив у рот солодкувату рідину. Це була кров. Я присів.

– Ще раз побачу – «наваляю» сильніше! – Ярослав розвернувся й розчинився в темряві ночі, а я, принижений, продовжував сидіти, випльовуючи свою кров.

– Ну, й заливаєте, пане Гавловський! – скорчивши іронічну посмішку, вклинився в розмову Віктор. – Я налаштувався слухати про високі матерії, а почув звичайну розповідь початківця-невдахи. Велика біда – по носі отримати! Наступного вечора – на стрілку! Натовкли б тому чуваку писки й заспокоїли зранену гордість!

– Так і сталося б. Але… Але інтелект не переставав захищати створений ним образ і для цього видумував неймовірні теорії. Він готовий був навіть теорію відносності Ейнштейна поставити на його (образу) захист. Бо, згідно зі звичайною логікою, треба було дійсно піти на «стрілку» й у чесному поєдинку припинити страждання від приниження, та з позиції захисту себе вдаваного все виглядало по-іншому. Моя свідомість наче сіла на ментальну гойдалку і хиталася вправо-вліво у такт із сумнівами та ваганнями. Я не викликав Ярослава на поєдинок ні через день, ні через два. Інтелект переконував мене: «Не пхайся до нього! Він – нестриманий, може, й ножа витягнути!» Все було б добре, та щось усередині гризло, щеміло, не давало спокою. Настала неділя. На стадіоні мав відбутися матч на першість області. Ледь не пів селища зібралося тут, щоби підтримати улюблену команду. Серед уболівальниць була й Уляна. «А якщо вона вже знає про мою ганьбу?» – звідкись застрибнула в голову думка й уже не виходила з неї, як не намагався вигнати її. Час перед матчем став для мене більшим випробуванням, ніж очікування в кабінеті стоматолога, й, проходячи повз фабричну їдальню, я чомусь зупинився, відчинив двері, зайшов і…вперше в житті випив вина. Хміль досить швидко вдарив у голову, ментальна гойдалка зникла, сумління перестало гризти…

Не пам’ятаю сюжету того драматичного матчу, в якому наша команда перемогла. Моя увага була зосереджена на Уляні. Вона сиділа поруч із бабусею, сонячне світло зупинилося на її чорному волоссі й від того здавалося, що навколо голови засвітився німб. Під впливом хмелю я ще більше боготворив цю дівчину.

По завершенні поєдинку команду традиційно преміювали: селищний спиртзавод виділив для футболістів три літри спирту. Хлопці доволі швидко його «оприходували» й обговорювали біля кафе деталі матчу саме в той момент, коли я проходив повз них. Серед футболістів був і Ярослав.

– Чувак, ти все зрозумів! – вигукнув він, побачивши мене.

Замість відповіді, не задумуючись, я влупив його по щелепі. Ярославові друзі кинулися на допомогу, й мої кулаки та ноги почали гамселити їх. За кілька хвилин бійка закінчилася: хтось лежав, інший обтирав кров, Ярослав стогнав від болю. «Скажений!» – закричав нападник Володя Пашенко мені в спину.

У той час поїзд хитнувся так, що отець Іван ледь не звалився з верхньої полиці, на якій він крізь дрімоту слухав розповідь. Віктор зареготав:

– Мусите, отче, відчути, як літали ті хлопці, коли їх гасив пан Гавловський…

– Я категорично проти, щоби люди з’ясовували стосунки таким тваринним методом, але Бог часом попускає дідькови, щоби чогось навчити нас. Думаю, Господь хотів показати вам, що призначення людини – бути і відповідати на покликання, а не видаватися й виконувати чужі ролі. Бо ж кожна справжня людина набагато сильніша та краща від тої, за яку себе видає…

–Зупиніться, отче, бо підведете під звичайну бійку цілу теорію, – Віктор дражнив отця Івана, хоча з нетерпінням чекав, про що він говоритиме далі. – Пацан просто відомстив кривднику, а не думав «бути» чи «видаватися»…

– Пацан уже встиг потрапити в рабство свого фараона, подібно до біблійних євреїв…

– Звідки в ньому з’явився той фараон?

– Фараон – це його егоїзм, той самий вдаваний образ, про який розповідає пан Гавловський.

– Ну, й понесло вас, отче Іване! Виходить, пан Гавловський розповідає нам свою історію виходу з дому неволі?

Іван ШВЕД (Далі буде)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: