Сам собі режисер Абодуховні секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер Абодуховні секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер

Або духовні секрети молодості 93-річного «юнака»

Ця історія розпочалася несподівано. Я відчинив купе вагона швидкого поїзда «Львів-Київ» і побачив молодого чоловіка, що наче застиг у проході, приклеївшись поглядом до вікна.

— Дозвольте пройти, — привів його до тями.

— Будь ласка, будь ласка, — плавно присідаючи, він водночас розвернувся, й тільки тепер я побачив, що вся голова його навіть не сива, а біла-біла, ще біліша від простирадл, які акуратно лежали на полиці.

Мабуть, посивів на війні – блискавкою прошмигнула думка й одразу ж зникла, бо він подивився мені в очі, й разом із цим поглядом у мене почав увіходити мир. У присутностивоїнів я такого ніколи не відчував. Таке відчуття навідувалося до мене хіба при спілкуванні з отцем Григорієм Планчаком, коли він був ігуменом Колодіївського монастиря, та ще кількома монахами .

— Ви священник? – запитав я незнайомця.

— Ні, я звичайний пенсіонер, який колись був геологом.

— Пенсіонер! – здивовано вигукнув я.

— А чого ви дивуєтесь? — спокійно продовжив незнайомець. — Мені дев’яносто три роки…

На деякий час мені відібрало мову. Хіба таке може бути, щоби отой високий, підтягнутий чоловік із рум’яним, майже без зморщок обличчям уже встиг пробути на цій грішній Землі ледь не ціле століття! Ще зовсім недавно вулицями Дрогобича ходив 87-річний академік Омелян Вишневський. Він вражав усіх своєю активністю, якій могли позаздрити й на тридцять років молодші за нього «дідусі», та «дідуся» неважко було впізнати й у ньому. Продовжує вражати всіх своїм рум’янцем 93-річний нейрохірург пан Роботецький, народжений у Грушеві, але й він не може заховати свого віку. Між тим, якби мій ледь не столітній співрозмовник пофарбував волосся, йому ніхто не дав би й п’ятдесяти! Навіть руки та шия не видавали його віку. Це були руки літньої людини без ознак старіння й шия, що зазвичай вабить особливо пристрасних із жінок. Як таке може бути! Колись я був редактором журналу «Джерела довголіття» й зустрічався з багатьма довгожителями, серед яких і знаменитий дід Нестор із Нового Яричева, що поблизу Львова, який відійшов у засвіти в 117-річному віці. Всі вони відрізнялися доброю поставою та відблиском вогню в очах, а в цього очі просто горіли, шкіра була еластичною, а тіло – пружним, немов у гімнаста.

— Микола Гавловський, — перервав хід моїх думок сусід, простягаючи руку для знайомства.

Я у відповідь закліпав очима. Миколою Гавловським звали мого діда по маминій лінії, якого я бачив хіба на старих світлинах у формі українського січового стрільця із австрійським залізним хрестом на грудях.

— Ви часом не зі Стрийщини? – запитав я його, сподіваючись, що це далекий мій родич.

— Ні, я родом із Волині, та проживаю у Львові.

Хоча надія на генетичну спорідненість швидко розвіялась, та щось родинне в його присутности відчувалось і сильнішало з кожним словом його невимушеної бесіди. Таке зі мною вже траплялось, коли щойно зустрівшись із людиною, за кілька хвилин відчував, що знайомий із нею сотню років.

— Ви дивуєтесь, чому я так молодо виглядаю? – подражнив мою допитливість співрозмовник.

— Так.

— І вам хотілося б почути про якусь чудодійну систему вправ та особливу їжу?

Він немовби бачив мене наскрізь, адже саме в цей момент я згадав давню телефонну розмову з легендарним академіком Болотовим, який носився з ідеєю зробити витяжки з конюшини. Бо якщо коні та бики від конюшини стають неймовірно сильними, то й людський енергетичний потенціал з допомогою таких біодобавок мав би зрости до висот, які ще зараз важко збагнути.

— Розчарую вас, — ніби читаючи мої думки, продовжив Микола Гавловський, — і системи фізичних вправ, і збалансоване харчування відіграють величезну, та не найголовнішу роль. Я працював буровим майстром у Бурятії, коли один із синів тої землі допоміг зробити одне із вирішальних у моєму житті відкриттів. Ми привезли із собою в Сибір телевізор із пультом – дивну на той час річ. Бурят довго розглядав пульт, натискав на кнопки й нарешті прорік: «Кожен із нас має всередині пульт і щодня натискає на кнопки, запускаючи фрагменти фільму нашого життя про рух до смерти». Ті слова так глибоко врізались у мою свідомість, що я більше року носився з ними, намагаючись пояснити сам собі, що ж то за пульт знаходиться в мені та як я запускаю той фільм.

У той час поїзд плавно рушив, залишаючи позаду себе вогні великого міста, немовби хтось натиснув на кнопку пульта й перед нами постала картинка із грандіозного фільму неперевершеного Режисера. Мій співрозмовник вдивлявся у вікно, на деякий час перервавши нашу розмову. В купе нас було тільки двоє. Мабуть, такою була задумка Сценариста…

— Ви любите дивитися високохудожні фільми? – відірвавши погляд від вікна, запитав мене пан Гавловський.

— Так.

— І часто ви наче зливаєтесь із головним героєм? І якщо він потрапляє в драматичну ситуацію, коли між життям і смертю межа така тонесенька, що здається, ось-ось її переступить, ви всіма силами своєї душі бажаєте йому вижити?

— Звісно, що так!

— А що ви відчуєте, поглянувши на своє життя, немов на фільм, у якому головним героєм є ви, і сценарієм передбачено відомий фінал – вашу смерть?

Щиро кажучи, мені зовсім не хотілося відповідати на це запитання, хоча воно мучило мене ще з підліткового віку. Важко було уявити, що Великий Сценарист міг би так поглузувати наді мною, ввімкнувши на деякий час світло життя й вимкнувши, наче мене ніколи не було.У такому разі моє перебування в цьому світі виглядало б абсурдом.

Микола Гавловський відчув, що вкинув мене цим запитанням у довгі роздуми й, не дочекавшись відповіді, задав супутнє запитання:

— А чи можете уявити нашу Землю школою, в якій люди –лише учні початкових класів, яких учать бути співавторами сценаріїв, співрежисерами, співпостановниками й навіть співоператорами фільмів власного життя?

Незадовго перед цією поїздкою, я зустрів свого доброго знайомого, якому цього року зробили в Італії пересадку серця. Його власне серце навряд чи дозволило б йому довго протягнути на цій Землі. Він це знав. Можна хіба уявити, що він відчував, очікуючи, коли нарешті з’явиться серце донора, яке йому постараються приживити. Якби з’явився геніальний режисер, якому вдалося б відтворити внутрішній світ цього чоловіка від моменту, коли він довідався про свою смертельну хворобу, до часу, коли йому повідомили, що нарешті з’явилося довгоочікуване серце молодого італійця, що загинув в аварії, — його фільм став би бестселером. Але я ніяк не можу уявити, що він міг би сам написати собі такий сценарій і, будучи сам собі режисером, вкинув би себе в такі драматичні випробування. Бо в життєвих фільмах, на відміну від тих, які ми бачимо на екранах, буває нестерпний біль фізичний, душевний і навіть духовний…Тож я розповів своєму сусідові по купе цю історію й дав йому зрозуміти, що мені важко уявити учнем початкового класу того знайомого.

— Друже, в духовній педагогіці є час навчання та час іспитів, — дивлячись мені в очі, спокійно повів бесіду пан Гавловський. —  Ти розповів мені цікаву історію про іспит. Я чув чимало розповідей про те, як небеса екзаменували людей. Кожна із них неповторна, бо неповторні люди, та спокуси в усіх однакові. У мене також були непрості іспити. Мені вже перевалило за п’ятдесят, коли трапилася ця історія… Ми працювали недалеко, за мірками неозорої тайги, від Новосибірська. З нами «трудився» такий собі Руслан із Майкопа. Вимовляю слово «трудився» з іронією, бо ми бачили в ньому такого собі «халявника-пристосуванця» — не особливо інтелектуального, який, тим не менше, легко знаходив спільну мову з вищим начальством і стрімко рухався по кар’єрній драбині. Я недолюблював цього «вискочку», що, на мою думку, робив кар’єру тільки завдяки доносам на нас. Аж раптом одного разу до нього приїхала чорноока Ельміра…

— І ви закохалися? – запитав я пана Гавловського, який при згадці про це ім’я, наче впав у транс, зупинив розповідь і дав свідомости можливість здолати ледь не 7 тисяч кілометрів і 40 років часу за якусь мить. Поїзд рівномірно чеканив заколисуючі звуки. В сусідніх купе люди вже спали, а мені хотілося слухати й слухати.

— Ні, це було не кохання, а захоплення жіночою красою. Дочка кубанського козака та адегейки вражала українською вишуканістю ліній та кавказьким вогнем. Треба було б бути льодяною брилою, щоби не звернути на неї увагу.

— То про що ви подумали, побачивши її? – подражнив я «юного» дідуся.

— І треба, щоб такому неотесаному «хлопуню» трапилася така красуня! – ось про що я подумав, і в мені зародилося бажання виправити таку «несправедливість». Це бажання розгорялося щоразу сильніше аж поки не роздмухалося до пристрасті. Фантазії нападали на мене, немов шакали на пораненого звіра, спроби відігнати їх були марними, на моніторі моєї свідомости щоразу виринали дві картинки: на одній – Руслан з непропорційно довгими руками, втиснутою у тулуб шиєю та маленькими щурячими очима, що завжди бігали вправо-вліво, наче намагаючись вискочити з орбіт; на іншій – я, високий, пропорційно збудований, із гнучкою, незважаючи на вік, талією. Звісно, ця красуня виглядала б привабливіше поруч зі мною, ніж із цим бовдуром.І я вирішив заволодіти нею…

— А жіноча інтуїція Ельміри не підказала їй про ваші наміри?

— Ельміра – жінка, що знала свою ціну. Вона відчувала на собі похітливі погляди чоловіків, але трималась із гідністю справжньої козачки, не дозволяючи навіть у розмові підходити до тої межі, за якою клекоче вогонь невгамовної пристрасті. З нею не проходили двозначні жарти, які любила слухати з уст чоловіків, дружини яких у той час були за тисячі кілометрів звідти, кухарка Аня. Та мене її неприступність дражнила ще більше. Я не задумувався над тим, що вдома на мене чекає дружина, яка вірить мені. Мені було байдуже, що Ельміра мені в доньки годиться й навіть подібна до моєї Катрусі. В мені роздмухався шал, який нестримно штовхав заволодіти нею.

Історія наближалась до кульмінації. Це я відчував навіть із тону, яким Микола Гавловський її розповідав. Мені не терпілося дочекатись, якою буде розв’язка, та двері купе раптом відчинила провідниця.

— Ви ще не спите, молоді люди? – зі спокусливою усмішкою вона подивилася на мого 93-річного співрозмовника, мабуть, вважаючи, що я старший за нього. – Може, вам принести чаю?

— Гарна ідея! – підтримав таку пропозицію пан Гавловський. – Принеси, будь ласка, красунечко.

Ці простенькі слова подіяли на жінку майже гіпнотично: вона розцвіла й чимдуж побігла виконувати бажання «молодого» чоловіка. То як мали б діяти його слова сорок років тому на юну Ельміру!

Ми маленькими ковточками пили гарячий чай, а мій поважний друг продовжував:

— Я домагався свого кілька місяців: запалював її вогненними поглядами, лестив слух ніжними словами, будив почуття нібито випадковими доторкамий одного разу сталося те, чого очікував. Ми зустрілись у коридорі гуртожитку пізньогоранку, коли всі були на роботі. Раптом, немов струм високої напруги просік нас обох. Навіть не знаю, як Ельміра опинилась у моїх обіймах, і довгий та гарячий поцілунок зупинив наше дихання. До тями нас привів стукіт кроків, що доносились із першого поверху. Дівчина вирвалась із обіймів. «Завтра — на тому ж місці й у той же час», — сказав я навздогін, і вона погодилась, відповівши мовчанкою.

Цілу ніч мені не спалося – ширяв у мріях та фантазіях про майбутню зустріч, але під ранок мою ейфорію обірвав тупий біль у сонячному сплетінні. В очах потемніло, світ пішов обертом, усю енергію, немов хтось ви помпував потужною помпою. Сили покинули мене й замість того, щоби полетіти на побачення, мов сніп лежав в УАЗику, що віз мене до Новосибірська в лікарню…

Іван ШВЕД (Далі буде)

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: