Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер

Або секрети молодості 93-річного «юнака»

(продовження, поч у № 48 (314)

 

«Юний дідусь» аж розчервонівся, згадуючи курйозний випадок:

— На стелі лікарняної палати висів типовий радянський світильник, лампа якого, здавалося, була націлена мені просто в очі. Це мене дратувало, бо після знеболення організму якимись уколами, в мені почала боліти зранена гордість: я ображався на самі небеса за те, що так невдало написали ту сторінку моєї долі, мені хотілося не думати про свою ганьбу, а світло заважало заховатись у фантазіях.

Тим часом поїзд, стишуючи хід, зупинився. Станція Тернопіль. До нашого купе увійшли два чоловіки.

— Отець Іван, — відрекомендувався той, що був нижчим і круглішим.

— Віктор, — представив себе той, що був вищим і худішим, а до того ж – зовсім розкутим. Ще не встигнувши добре познайомитися, він уже накривав стіл. І треба сказати, що його руки, незважаючи на довжину, робили свою роботу швидко та спритно. Коли кисті згиналися, на кісточках кулаків випирали червонуваті ґульки. Було видно, що голими кулаками він мільйони разів гамселив боксерську грушу або й щось твердіше.

Поява ще двох пасажирів мене не особливо втішила, хоча на столі вже будили апетит підсмажена індичка, канапки з червоною ікрою та хрумкі квашені огірочки, й отець Іван встиг поблагословити нічну трапезу. Мені не терпілося почути продовження історії Миколи Гавловського, яку тернополяни перервали на кульмінаційному моменті.

— А давайте вип’ємо віскі! – тоном, який не терпить заперечень, запропонував високий пасажир. – Я привіз його з Лондона, де більше двадцяти років очолюю охоронну фірму.

— Не п’ю! – твердо заперечив я.

— Брате, гріх не то, що входить, а то, що виходить з людини! – прорік священник, простягаючи келих.

— Друже, я майже забув про спиртне приблизно двадцять років до того, як ти став керівником охоронної фірми, та заради спогаду про порятунок вип’ю, — запалив інтригу пан Гавловський. – Капни сто крапель!

— Не смію питати, але мушу, — наливаючи віскі, звернувся до пана Миколи Віктор, — ти, брате, ще в школі зав’язав?

— Ні, я обмежив себе в такій насолоді, коли мені було приблизно стільки років, скільки тобі зараз…

Тернополяни здивовано перезирнулись. Шия охоронця, немов на шарнірі, разів зо п’ять поверталася то в бік пана Гавловського, то в бік священника, чекаючи, коли отець заповнить паузу, викликану шоком, якимись мудрими словами. Йому не вірилось, що цей жвавий пан насправді майже удвічі старший за нього.

— А що ж то за історія про ваш чудесний порятунок горілкою? – рятуючи ситуацію, запитав отець Іван.

— У Новосибірській лікарні мені поставили діагноз: поліпи шлунка, — для тернополян розпочав, а для мене продовжив розповідь Микола Гавловський. – Коли вони (поліпи) перекривали вхід до фабрики з переробки їжі (шлунку), моя енергія кудись щезала, тіло ставало безпомічним. Але від такого вердикту професора Таргановича мені полегшало. Невелика біда, поліпи! Вищипнуть – полечу здобувати Ельміру! Тільки історію для виправдання треба придумати, щоб мій образ не перестав вабити її.

— А я думав, що в мене виразка шлунку, — з полегшенням вирвалися з мене слова.

— Краще б то була виразка! – професор легко ляснув мене по плечу, немовби заспокоюючи. – Поліпи – це щось набагато гірше…

Тривога та передчуття чогось лихого враз проникли в мою свідомісь і навіть далі – аж до кожної фізичної клітини, образ Ельміри вмить заховався з екрану уяви, і я вперше відчув, що замість молодої жагучої красуні в моє ліжко може навідатися стара, біла, кістлява з косою – та, роль якої у Різдвяному вертепі в дитинстві завжди виконувала моя сусідка Маруся.

— А ти що скажеш? – Тарганович звернувся до асистента, що встиг просканувати мене очима.

— Я всім кажу одне і те ж, — прищуривши і без того вузенькі щілинки очей, з якимось дивним акцентом буквально випалив асистент, — кожна хвороба має свою причину. Знайди її, ліквідуй, – і вона зникне.

Тільки тепер я побачив, що цей чоловічок у білому халаті, мов дві краплі води, подібний на того бурята, що працював із нами, бавився пультом від телевізора й переконував, що в кожного із нас є невидимий пульт, натискаючи на який ми вмикаємо фрагменти фільму нашого життя, що ведуть до смерти. Між тим, асистент розвернувся до професора, його розкосі очі враз стали великими.

— Скоріш за все, йому вдасться знайти причину, а поки що хай поповнить свою внутрішню фармацевтичну фабрику самогонкою, яку гонить Славко Ковальчук, бараниною, курятиною та кавою, — давав професорові вказівки асистент, і поважний Тарганович слухав їх так само, як солдат команди офіцера, щоби без обговорень одразу ж виконувати.

Віктор після цих слів не стримався й зареготав так, що шрам на лівій щоці, здавалося, ось-ось трісне від перенапруги:

— Якби знайшовся лікар, щоби мені прописав такі ліки, мав би чим виправдовуватися перед своєю Любою!

— Та втихомирся нарешті, дай дослухати казочку, бо цікава… — зупинив регіт свого попутника отець.

— Я теж сміявся й так само вважав того асистента-бурята казкарем, хоча мені було не до сміху, — Микола Гавловський продовжував розповідь, а в купе стало так тихо, що звук від Вікторового шморгання колись гострим яструбиним, а тепер приплюснутим картоплиним носом здавався таким же сильним, як звуки дзвона в Колодіївському монастирі. – Коли знеболення послабшало й почалися нові приступи, я негайно послав гінця до Ковальчука.

Ковальчук був вродженим раціоналізатором. У них невідомо звідки з’явилася воєнна машина ВФС-2,5 для очищення води, яку він успішно пристосував під випуск дуже якісного самогону. Воду винахідник брав із джерела, що незбагненним дивом проривалося крізь вічну мерзлоту. Казали, що там є тектонічний розлом, через який вона спочатку просочується вглиб крізь багатовікові нашарування порід, доходить до покладів срібла, в контакті з яким набуває антисептичних властивостей, а потім піднімається уверх, збагачуючись по дорозі мінералами, щоб у результаті стати цілющою. Тому самогонка з неї справді була дуже якісною. Ковальчук називав її віскі.

— Моє віскі краще від шотландського, — любив повторювати він, — бо в Шотландії таких джерел нема.

Коли «віскі» Ковальчука, кава, баранина та курятина були доставлені до лікарні, я запросив асистента-бурята «підлікуватися» разом.

— Шановний, те, що для одного є ліком, для іншого може стати отрутою, — повчально прорік асистент. – У крові північних народів майже нема каталізаторів, що сприяють розщепленню алкогою. Тому, спробувавши того «віскі» Ковальчука сьогодні, я вже не зміг би відмовитися від нього завтра. До того ж, моїй «пічці» потрібні не такі «дрова»…

— Уточни, будь ласка, про які «пічки» ти ведеш мову? – перепитав я бурята.

— У нашій традиції з «пічками» порівнюють шлунково-кишковий тракт людини. В залежності від «тяги» підбираємо харчування. У вашій «пічці» через поліпи «тяга» зараз слабесенька, тому їй потрібні дуже «сухі дрова». Спиртне, кава, баранина, курятина якраз і є такими «дровами».

-  І тепер мені доведеться так жити постійно: зранку замість зарядки вкинути сто грамів Ковальчукових «дровенят», одразу ж підкинути «курячих» та «баранячих», а потім ще й додати «кавових»?

— Звичайно, що ні, бо згодом підете лікуватися до нарколога. Так ви будете жити, поки стабілізується «тяга». Потім перейдете на звичне харчування.

— А який шанс досягти нормальної «тяги», бо, наскільки я розумію, вона нормалізується тільки тоді, коли зникнуть поліпи?

— Правильно мислите. Ваша «пічка» запрацює нормально тільки без поліпів, але мушу вам сказати, що від самих «дров» вони не зникнуть. Їх можна вирізати, та вони виростуть знову, якщо причина їхньої появи не ліквідована. Тому ваше найголовніше завдання зараз – знайти причину та позбутись її.

— Легко сказати: знайди! А де і як її шукати?

— Зроблю вам підказку: на Сході причиною вашої хвороби вважають скупість…

У той час поїзд почало розхитувати, немов дитячу колиску, і це хитання вивело із задуми друзів по купе.

— Ну й загнув! – шморгнувши носом, буркнув Віктор. – Я й сам скупий: ніколи не даю подачки ні бомжу, ні професійному жебраку. Та ніяких поліпів у мене нема, і «тяга в пічці» така, що ого-го! Мабуть, віскі допомагає…

— Не іронізуй! – зупинив його отець Іван. – Скупість – один із смертних гріхів. Нема нічого дивного, що наслідком смертного гріха може стати смертельна хвороба.

Микола Гавловський кинув теплий погляд у бік священника:

— Ви, отче, набагато швидше зрозуміли, до чого мене підводив бурят, а я в той час був подібним на Віктора – типовим європейцем, виверненим назовні, що шукав причини у зовнішніх впливах. Мені було важко збагнути, що якась невидима скупість є причиною моїх бід, а не мікроби, бацили чи ще якість інші невідомі досі мікроорганізми, що проникли в організм через повітря чи з їжею. Асистент бачив, що мій раціональний розум, тренований в інституті діалектичним матеріалізмом, ще не в силі сприймати такі речі й тому вирішив витягнути мою свідомість із інтелектуальної задушливої залізобетонної марксистсько-ленінської комуналки на свіже повітря метафоричного простору.

— У мене є брат, який працює разом із вами, геологами, — продовжив розмову бурят, — він розповідав, що у вашому гуртожитку з’явився телевізор із пультом. Уявіть, що кожен із нас також має свій невидимий пульт, на якому є сім кнопок, кожна із яких вмикає один із смертних гріхів, а кожен гріх активізує гормон смерти, який називається етиленом.

— Ну й гониш! – втрутився в розмову Віктор. – Виходить, що я – такий собі лошара, який бігає з якимось пультом, тискає на кнопки і сам себе знищує?

— Виходить, що так. І не ти один, а більшість, абсолютна більшість людей. Ти просто не задумувався про існування такого пульта, але навіть ті, що знають, дуже часто не в силі стриматися, щоби не натиснути на кнопки, що призводять до самознищення.

— А що ж це за кнопки?

— Перша – образа, друга – гнів, третя – пригнічення, четверта – заздрість, п’ята – хіть, шоста – скупість, сьома – лінь. Усі вони розміщені на пульті під назвою гординя.

— У християнстві ієрархія смертних гріхів трохи інакша, — втрутився отець Іван, — але погляд цікавий. Я особисто ніколи не задумувався над тим, що кожен із смертних гріхів прямо пов’язаний із гормоном смерти. Виходить, ми постійно перебуваємо то в житті, то в смерти. Цікаво. Продовжуйте.

— Мені, отче, тоді було ще цікавіше, бо те, що говорив бурят, ніяк не вписувалося в масову свідомість тогочасного суспільства, зараженого вірусом матеріалізму.

— Скільки разів за день ви ображаєтеся? – запитав мене асистент.

— А хіба хтось такими підрахунками займається? Я просто ображаюся, коли хтось діє не по-моєму. Всі так роблять…

— Не всі, але більшість і – дарма, бо образа – це неприйняття ситуації, — продовжив бурят. — Скажу, по секрету, що ситуації нам посилають небеса. Не приймаємо їх – закриваємось від Того, Хто їх посилає. Відразу починаємо шукати винуватих, хоча причина в нас самих. І, відключившись від джерела життя, натиснувши на першу кнопку, вмикаємо джерело смерти – активізуємо гормон етилен. Зовні все виглядає звично: хтось, образившись, відповідає образнику мовчанкою, хтось – в’їдливою іронією, а хтось одразу натискає на другу кнопку і вмикає гнів. Але якби вам тоді вдалося заглянути бодай на клітинний рівень, ми вжахнулися б: там у той час відбуваються щонайменше міжконтинентальні війни із мільйонами смертей. Але якщо вам не вдасться вчасно зупинитись, ви натиснете на кнопку гніву, руйнівна сила якого на порядок вища

Іван ШВЕД (Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: