Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер

Або секрети молодості 93-річного «юнака»

(продовження, поч. в №№ 489 (314), 50 (316), 51 (317)

– Пожадливість – великий ілюзіоніст, настільки великий, що Юрій Кім на її тлі виглядає учнем початкового класу, – асистент говорив тихо, іскорки з його вузеньких очей, здавалося, проникали в душу й висвітлювали кожен закуток. – Варто вам натиснути кнопку під назвою «хіть», як жадоба привласнення підхопить вас, засліпить і понесе здобувати те, на що ви не мали б претендувати… На цій хвилі грабують, ґвалтують, експропріюють, анексують, прикриваючись благими намірами, заради досягнення яких ненаситна хіть експлуатує всі фізичні, емоційні, інтелектуальні сили. Нерідко – аж до виснаження. Витрати енергії величезні, а поповнення нема, бо хіба будуть небеса компенсувати сили задля знищення людини! Та сама людина цього не розуміє. Вона – в полоні ілюзії…

Микола Гавловський не встиг договорити, бо двері купе несподівано привідкрились і в їхній щілині спочатку показалася голова, потім довге хвилясте волосся й нарешті – повні груди якоїсь молодички.

– Драстє,... нє спітє…– ковтаючи слова, лепетала вона, та на це булькання ніхто не звертав особливої уваги. Дівиця навряд чи щось чула про теорію золотого січення, але нахилилася так, що груди чи то спонтанно, чи в результаті набутого досвіду опинилися саме в тій точці, що, наче магнітом, притягнула погляди всіх чоловіків нашого купе.

– О-п-п-ля! – витиснув із себе Віктор. – Маємо бонус за те, що половину ночі слухали повчання пана Гавловського.

– Вікторіо, стеж за своїми пальцями… – хитро посміхнувся священник.

– Про що речете, отче?

– Та про твій пульт. Стережись, аби не натиснув на кнопку під назвою «хіть»…

– Ви, отче, неуважно слухали. Хіть – то коли ти жадаєш заволодіти тим, що належить не тобі, а комусь іншому. А тут – екземпляр, можна сказати, космополітичний, усюди свій. Правду я кажу, мілочко!

– Чьо ти мєняімєнємкакой-то тьолкі називаєш? Я – нє Мілка. МєняВєркойзовут. А Вєрка за базар атвєчяєт!

– Впізнаю!

–Ти мєняузнал?

– Ні, я впізнав у тобі жіночий тип, із яким постійно маю справи в Англії.

– Ти чьо, сутєньор?

– Ньи, я гроза ваша.

– Мєнт, што-лі?

– Ньи, моральний еколог.

–А-а-а, вишібала! Я то смотрю ти какой-то нє свой в етойінтєлєґентнойкомпаніі. Мнєтожєзнакомиймужской тип, каторий ти представляєш. Бичкіпохотлівиє і халявщікі!

– Тримайте мене всі троє, бо зараз натисну на кнопку «гнів», і тоді за себе не гарантую!

– Уйді, балбєс! Мєняінтєрєсуєтвотетотінтєлєґєнтнийпарєнь, – вона широким жестом показала на Миколу Гавловського. – С такого дажєдєньґибрать нє хочется. Закрилась би с ним на нєдєльку в каком-то отельчікє і наслаждалась би жєнскімсчастьєм.

У пана Гавловського губи розійшлись у співчутливій усмішці: мов пружина, виструнчився й за якусь мить уже йшов під руку з цією лялечкою в бік тамбура.

– Ну й дідусь! – подумав я.

– Цікаво, наскільки того «юного інтелігентного парня» вистачить? – уголос роздумував Віктор.

– Покайтеся, бо судний день близько… – ніби звертаючись до себе, прорік отець, тайкома спостерігаючи через щілину дверей, як граційно вимальовує хвилі тіло дівчини в такт із кожним кроком.

– І як на ту кнопку під назвою «хіть» не натиснути! – скоріше ствердив, ніж запитав Віктор. – Правда, отче?

– Правда в тому, що зараз ми всі грішимо… – отець не встиг завершити думку, бо у дверях несподівано виринула фігура усміхненого Миколи Гавловського.

– І стільки всього! – скорчивши розчаровану гримасу, вигукнув Віктор. – Краще б, пане Гавловський, з тою «Мілкою» під руку пішов я. До самого Києва ви мене в купе не побачили б.

– Краще б ти зараз побачив ту дівицю, – легенько смикнув його за рукав отець.

Віктор висунув голову із купе. Біля тамбура стояла дівчина й із широкою щасливою усмішкою махала рукою. Вона чомусь зовсім не була подібною на нічного метелика – того, що недавно випорхнув із їхнього купе.

– Не знаю, пане Гавловський, що ви зробили з нею, та здогадуюся, що робила з вами усмішка Ельміри в ті далекі вісімдесяті, коли ви натиснули на кнопку під назвою «хіть» і дуже довго її не вимикали, – застрочив словами Віктор, продовжуючи дивитися на недавню гостю.

– На ту кнопку я натискав часто й до зустрічі з Ельмірою. Хіть – це не тільки некерований сексуальний потяг. Це нестримна жадоба владарювати й привласнювати жінок, гроші, будинки, землю, підприємства – все, що потрапляє в поле зору вашої пожадливості. Просто в стосунках між чоловіком і жінкою вона (жадоба) проявляється найвідчутніше. Будучи засліпленими, ми й не помічаємо, коли перетворюємо об’єкт своєї жадоби на річ. Як би то смішно не виглядало, та в її полоні жінки часто не розуміють, що дивляться на бажаного чоловіка, немов на додаток до своєї біжутерії, яким можна вразити інших жінок, а чоловіки, підхоплені пристрастю, перетворюють коханок на ляльок й у своїй ілюзії переконують себе, що вони – їхня власність. У мене таких «ляльок» було кілька, і я готовий був воювати за свою «власність».

– Виходить, що й Ельміру ви хотіли перетворити на ляльку? – втрутився в розмову отець Іван.

– Виходить, що так, але я цього не усвідомлював.

– Просто ви тоді були нормальним чоловіком, пане Гавловський. Відчули природний потяг – і пішли за ним, а не видумували всіляких філософських теорій, щоби виправдати свою нерішучість, – Віктор нарешті відірвав погляд від дівчини й дивився з докором на 93-річного юнака, що, на його думку, сам не скористався з нагоди побавитися з тою лялечкою і йому не дав.

– У вісімдесяті роки я мислив так само. Моя захланність прагнула проявитися в сексуальности, та для своєї об’єктивації, як це люблять казати філософи, потребувала скупости. Я не міг уявити, що Ельміра може «належати» комусь іншому. Наголошую – «належати», бо несвідомо бачив у ній річ, яку мусив привласнити.

– Попробую вгадати, – отець Іван розтягнув свої губи в хитрій усмішці, – у ваших руках спонтанно з’явився той пульт, що гординею зветься, й ви мимоволі натиснули на кнопку під назвою «скупість»…

– На цю кнопку ми всі мимоволі натискаємо, коли скупимося на комплімент жінці, на пораду другові, коли заникуємо цікаву ідею, щоби нею не скористався хтось інший, – Микола Гавловський звів погляд до стелі, немовби шукаючи щось за світильником, і, блиснувши очима, поглянув на Віктора. – Скупість має стільки масок, що часто ми її зовсім не помічаємо. Скажіть, Вікторе, хіба не було у вас такої ситуації: ви повертаєтьсь із Лондона до Тернополя, а поблизу кафе вас зустрічає давній знайомий. Колись це був крутий хлопець, а тепер – руїна з синім носом, згорбленою спиною та тремтячими руками. «Постав сто грамів», – витискає він із себе. А ти ж свої гроші заробив тяжкою працею… Чому ти їх повинен давати якомусь бомжеві? І ти дивишся на нього зневажливо, й відсилаєш туди, куди таксі не їздить, і, глянувши зверхньо на цю згорблену істоту, випалюєш: «Іди і зароби!».

– Так і кажу, а що з тими аліками-непотребами робити?

– Дякувати Богові, що послав їх, бо вони показують те, чого тобі треба позбутись.

Після цих слів Микола Гавловський зробив паузу, його погляд розсіявся, а свідомість встигла здолати чотири десятиліття часу та п’ять тисяч кілометрів простору й знову опинитись у Новосибірській лікарні. Він продовжував:

– Нестримна жадоба заволодіти Ельмірою відкривала в мені невідомі досі запасники сил, а ревність, страшна ревність спалювала їх, як вогонь суху стерню під подувам вітру,–коли оповідач говорив це, ми проїжджали повз якусь станцію, вогні світильників, віддзеркалювалися в його розширених зіницях і здавалося, що то вогонь палахкотить в очах, як відблиск сліпучої лави, що вивергається з розкритої пащі гори. Всі чомусь подумали, що саме з таким поглядом зустрівся асистент професора Таргановича, коли знову побачив свого пацієнта.

– Друже, ревність – це одна із багатьох форм, у яких проявляється скупість – чи не найхитріший і найстрашніший зі смертних гріхів, – Буддієв дивився мені просто в очі.

– І чим же цей гріх такий страшний?

– Кожен знає, що людина – це сукупність поєднаних між собою клітин, та не кожен задумується над тим, що клітина – окрема інформаційно-енергетична система з певним рівнем самоусвідомлення. Призначення клітин – брати й одразу ж віддавати енергію. Коли всі вони безперешкодно пропускають енергію, організм – здоровий. Але раптом знаходиться одна клітина, що мавпує людську скупість: енергію бере, та не віддає. Їй добре, проте всім довкола неї – зле. Потім у неї з’являються послідовники, що об’єднуються в клани, й нарешті виникає ціла імперія, що в усіх забирає енергію, та нікому не віддає. Це – остання стадія раку, коли весь організм уже обплутаний метастазами…

– А мої поліпи –це?.. – речення обірвалося, на моніторі уяви почали висвічуватися фрагменти життя.

– Твої поліпи – це матеріалізована скупість. Ми їх можемо вирізати, та вони виростуть знову, якщо ти не ліквідуєш причину, – ці слова донеслися до мене, немовби з іншого світу. В той час я вже був сам у собі й переглядав немовби відеосюжети, що творилися після того, як натискав на своєму пульті на різні кнопки й доходив до тої, що має назву «скупість».

Мені вже йшов чотирнадцятий рік, коли я вперше закохався в однокласницю Галину. Всі хлопці нашого класу губили через неї розум. У ній було все – витончена фігура, грація, глибокий погляд синіх-синіх очей і гострий розум. Я конче хотів завоювати її прихильність, але… Але тоді мене всі прозивали великою бочкою. Я був і вищим, і товстішим за своїх однолітків. Мені ставало соромно, коли уявляв як ми йдемо вулицею разом. І тоді зранена гордість сказала: «Мусиш стати стрункішим за інших!» Але як? Дорогою додому побачив книгарню. Зайшов. Погляд відразу ж зупинився на двох книгах – «Гімнастика для всіх» та «Вправи йогів». Купив, прочитав за один вечір, на другий день об’єднав обидві системи докупи, на третій почав займатися, і справа пішла… Ефект був набагато кращим, ніж я сподівався. Наступного літа, коли наш клас відпочивав на озері, всі ахнули: такої тонкої талії, з такими виразними кубиками на животі не було в нікого! Хлопці просили, щоб я розповів про таємницю свого преображення, та ба… Якби за такою ж системою почали займатись інші, хтось міг би виглядати краще за мене. Такого я не міг допустити й заникав свою систему далеко-далеко від чужих поглядів. Це був перший яскраво виражений прояв скупості, про який я давно забув, але через багато років він висвітлився на екрані свідомости.

Микола Гавловський зробив чергову паузу, щоби на хвильку-другу залишитись у тому часі, що давно минув, ще раз пережити ті дивні відчуття, що дарує юність, але нестриманий Віктор привів його до тями:

— Кайфуєте, пане Миколо? – Вікторів шрам на лівій щоці розтягнувся від іронічної усмішки. – Напевно, згадуєте здивований погляд синьоокої Галини, який зупинився на ваших кубиках, її захоплення, вечірні обійми та…перший поцілунок?

— Ні, пригадую, як вона мене відфутболила…

— Та не може такого бути!

— Може, ще й як може!

Іван ШВЕД (Далі буде)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: