Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Сам собі режисер

Або секрети молодості 93-річного «юнака»

Микола Гавловський зробив паузу, яку відразу ж заповнив нестриманий Віктор:

— Давайте ще наллю віскі, бо тут без сто грамів не розберешся… Виходить, коли вчора вночі я загасив чотирьох чмошників, то зробив більше біди собі, ніж їм? Гади повзучі включили в другій годині ночі свій музичний баньик (колонку) на повний голос у нашому дворі, ніби всі, хто заснув, — лохи! Я їх попередив через вікно, що баньик розіб’ю, а їх усіх повиключаю. Дурні не послухали, — виголосив звичну тираду керівник Лондонської охоронної фірми.

— Цікаво, чи легко ти після цього заснув? – іронічно блиснувши своїми карими очима, перепитав отець Іван.

— Та де там! Перевертася з лівого боку на правий, а з правого на спину аж до ранку. Спочатку кілька разів піднімався, щоби подивитися, чи повставали ті гімнюхи, а вони чомусь занадто довго лежали… Я навіть почав картати себе за те, що впав у шал, бо міг не розрахувати силу удару й покалічити пацанів. А коли побачив, що вони з трудом піднялись і поплентались геть, спочатку трохи полегшало, потім стало ще гірше. Свідомість не переставала свердлити думка: чому ж то саме мені постійно випадають такі ситуації? Чому той світ переповнений дурнями, яких мої кулаки мають присмиряти? Чому навіть у тому нібито культурному Лондоні при виконанні своїх обов`язків доводиться писки бити?

— А відповідь проста: ти натиснув на своєму пульті кнопку під назвою «гнів»… — подражнив його отець.

— Ні, отче, він уже встиг натиснути кнопку під назвою «пригнічення», — продовжив пан Гавловський, — а воно за руйнівною силою перевершує гнів.

— Невже! – цим вигуком отець скоріше ствердив, ніж запитав. – Погляньте довкола: в Галичині пригнічення багато людей возносить у ранг чесноти. Після привітання вони відразу ж починають лепетати про те, як погано їм живеться, які зажерливі депутати Верховної Ради та які хабарники міністри. Все довкола погано, сіро, нудно, а в співбесідника — ще сіріше та ще нудніше, а в їхнього колеги вже п’ятий ангел затрубив…І вони хизуються цим, і ніби просять небеса послати їм ще щось нудніше, щоби вразити цим слухачів…

— Ох як я розумію цих людей! – дивлячись в очі священнику, продовжив свою розповідь Микола Гавловський. — Після шаленої люті на всіх і все, викликаної несподіваною хворобою, на мене напало таке пригнічення, що межувало з депресією. Щойно образ чорноокої Ельміри висвічувався на моніторі свідомости, як хвилі пригнічення починали накочуватись одна за іншою, немов припливи на морі в штормову погоду, ламаючи на своєму шляху вимріяні надії. Той світ, що я витворив у своїй уяві, поставивши в центрі нас обох, починав валитися. Не знаю, який Ангел затрубив, але апокаліптичні настрої тоді навідувалися до мене часто. Мені страшно було залишатися самому, конче хотілося побачити того асистента бурята, щоби він розповів, як вимкнути третю кнопку на тому пульті.

Він прийшов тоді, коли я його не чекав, і нічого не питаючи, відразу ж заговорив:

— Якщо людина піддається гніву, їй майже неможливо уникнути пригнічення. Неможливо, бо вона вже сидить на емоційній гойдалці. А пригнічення – це інший бік гніву. Тільки перший спрямовує агресію назовні, знеживлюючи того, хто її випускає, друге замикає руйнівну силу всередині, роз’їдаючи людську психіку і тіло. Впавши у пригнічення людина сама себе відгороджує від джерела життя й веде до самознищення. Всі суїциди здійснюються на цій хвилі…

— Пробачте, що знову вклинююсь у вашу розповідь, але не запитати не можу, — очі священника несподівано швидко піднялись уверх, ніби намагаючись устежити за летом думки. – Щонеділі по завершенні Літургії ми молимося за Україну. Виходить, коли співаємо «Боже, Україну збережи…», треба додавати — «від пригнічення»?

— І від пригнічення в тому числі. Воно руйнує не тільки тонкі структури людей, а й цілих народів.

— А я то думав, чому в Англії не прийнято виходити на вулицю з квасною фізіономією й нити між людьми! – встромив своїх кілька слів у розмову Віктор. — Бо від моїх квасних нарікань їхні фізіономії так само стануть квасними і…піде ланцюгова реакція.

— Ади, яким фільзофом став! – отець Іван кілька разів зміряв Віктора з голови до ніг і з ніг до голови. – Поки ми доїдемо до Києва, ти наберешся стільки мудрости, що будеш замість мене проповідувати в церкві…

— Невже, отче, ви заздрите мені? – скорчивши добродушну фізіономію, іронізував Віктор.

— Сину мій, не забувай, що заздрість – то ще один із смертних гріхів…

— І зі ще більшою руйнівною силою, ніж пригнічення, — поставив крапку в коротенькій дискусії двох тернополян Микола Гавловський. – Це я відчув на собі. Відвідати мене в лікарню приїхали два мої співпрацівники – Тарас Паховчишин із Старосамбірського району та бурят ІсіхарБуддієв, рідний брат професорового асистента. Перед їхнім приїздом я задрімав, а коли розплющив очі, здалося, що наді мною завис сам асистент. Ісіхар, поглянувши на мою здивовану фізіономію, засміявся.

— Переплутав мене з братом? – сміючись, запитав він, і через рідкі передні зуби його «ха-ха» прозвучало як «са-ха», а далі сичання почало прориватись якщо не через кожне третє, то через п’яте слово, змушуючи мене напружуватись, аби пропустити в його бесіді найголовнішого. – Насправді ми з братом тільки зовні подібні. Я користуюся життям як подарунком небес і просто живу, а він прагне збагнути його суть. Мене занесло до вас, геологів, бо хочу мати кошти, щоби зробити свою життєву мандрівку приємнішою, а його понесло в гори до вчителя, щоби навчитися бачити як невидиме в людині впливає на її вчинки та здоров’я. Ніяк не годен збагнути, як, поставивши три пальці на руку й вслухаючись у пульс, він може розповісти про майже всі болячки свого пацієнта. Я, побачивши гарну жінку, відразу ж прагну втопити її у своїх обіймах, а він дивиться на такі спалахи пристрасті, немов на хворобу. Мені дуже цікаво, чи сам він не «захворів» би, побачивши нашу Ельміру!

При згадці про Ельміру, немовби електричний струм прошив усе тіло: знизу – до серця, звідти – до горла й вискочив десь над тім’ям. На деякий час я відчув внутрішній вакуум, який дуже швидко почало заповнювати гірке відчуття ревнощів, змішаних із заздрістю.

— Щось із нашою Ельмірою сталося саме тоді, коли тебе забрали до лікарні, — раптом, немов кулеметом, застрочив словами невисокий, квадратний і фізично дуже сильний Тарас Паховчишин. – Вона стала якоюсь задуманою, замкненою, та від того – ще більш жіночною. Може, затужила за втратою свободи, бо кажуть, що скоро в них з Русланом буде весілля. Гулятимуть у Майкопі, а там, браття, забава — цілий тиждень!

Після цих слів мені захотілося зіскочити з ліжка  та порвати на дрібні кусочки Тараса разом із Ісіхаром. Здавалося, що сам чорт прислав їх до мене, щоби познущатися над і без того зраненою гордістю. Коли вони поїхали, заздрість, чорна заздрість захопила мене. Я уявляв як довжелезні пальці Руслана розпушують пишне волосся Ельміри, торкаються матової шкіри в нестримному бажанні знайти найпотаємніший сховок жіночої зваби, і це викликало страждання ще більші, ніж від фізичного болю. Мені хотілося відігнати ці образи, та уява не корилася волі. Заздрість стала моїм безжальним катом, таким же безжальним, як той, що намальований невідомим маляром на стіні дрогобицького храму Св. Юра, й тільки поява професора Таргановича в супроводі асистента Буддієва змусила його (ката) на деякий час відступити.

— І які успіхи у нашого пацієнта? – професор повернув голову в бік асистента так, начебто в шию був умонтований підшипник. Через свою далекозорість він вимушений був носити окуляри, тож повертав голову навіть там, де можна було просто скосити погляд.

— Пічка в нашого пацієнта поступово нормалізується та й у пошуку причини він просувається. Схоже, мій брат разом із колегою йому в цьому трохи допомогли… — асистент прискіпливим поглядом, немов з допомогою рентгену, заглянув навіть у мій внутрішній стан. – Ну й колише ж тебе емоційна гойдалка! Друже, коли несешся від пригнічення в другий бік, то зазвичай знаходиш на своєму пульті кнопку під назвою «заздрість» і тиснеш щосили…

Цей асистент-бурят не переставав мене дивувати. Як він міг побачити те, що в мені було заховано дуже глибоко! Краще б не дражнив мене тими гойдалками, а допоміг зупинити хитання чи то з допомогою віскі Ковальчука, чи баранини, чи якихось пігулок. Неважливо чим! Важливо, щоб я піднявся, здобув Ельміру й не заздрив тому недолугому Руслану…

— Заздрість, добрий чоловіче, є сестрою пригнічення, — не давав можливости сховатися самому від себе бурят. – Вона бачить, що відкрившись сам перед собою, ти побачиш звідки та клята бестія проникла в тебе, виженеш її та зачиниш двері. Заздрість не хоче цього й відволікає твою увагу від своєї сестри на того, хто володіє чи має шанс заволодіти предметом твоїх бажань. Спочатку вони працюють у парі, потім пригнічення стихає, бо на передній план виходить хіть – нестримна жадоба заволодіти предметом своїх прагнень, що працює в парі із заздрістю…

А поїзд тим часом тихо зупинився. Вагон давно спав. У купе також було тихо, бо наші думки ще не встигли повернутися з Новосибірської лікарні. Коли залізничник уперше стукнув своїм молотком по ходовій поїзда, цей звук здавався сильнішим від вибуху 120-міліметрового снаряда під час обстрілу сонного Маріуполя у 2015 році. Віктор одразу ж спохопився:

— Ще по п’ятдесят крапель, аби увага не дрімала?

— Не питай, а наливай! – взяв на себе ініціативу отець Іван, якому хотілося приземлитись із ментальних сфер, у яких він мандрував під впливом розповіді Миколи Гавловського.

— Ой чує моє серце, отче, — наливаючи віскі, дражнив священника Віктор, — що зараз ми почуємо то, про що у проповідях не говорять…

— Сину-сину, якби ти уважно читав Біблію, то знав би, що на ту кнопку на своєму пульті натискав навіть цар Давид, незважаючи на те, що про існування такого пульта він і не здогадувався.

— Якщо людина побувала в полоні заздрості, майже неможливо їй не натиснути на кнопку під назвою «хіть», — Микола Гавловський промовив ці слова майже синхронно із першим стукотом коліс поїзда, що тихо рушив зі станції, а наша увага миттєво прорізала простір і час, щоб зупинитись у лікарні Новосибірського академмістечка на початку вісімдесятих років минулого століття. – Щойно Тарганович і Буддієв покинули палату, як хіть заволоділа мною цілком. Думаю, мої очі тоді блищали так само, як у нашого сучасного боксера  Олександра Усика в поєдинку із Марком Хуком, коли він запалився, щоби довести цьому натуралізованому в Німеччині балканцю, що є найкращим. Я запалився не менше. Не дам тому неотесаному Руслану заволодіти нею! Вона стане моєю – і баста!

Якби в той момент хтось спостерігав за мною, йому здалося б, що той чоловік місяць без їжі бродив тайгою – так я накинувся на Ковальчукове віскі, баранину та курятину. Коли ж у моїх руках з’явилася банка розчинної львівської кави, що якимось дивом дістав для мене Тарас Паховчишин, очі мої заіскрилися. Для сучасної молоді це видається немислимим, але в той час цю маленьку баночку в Сибіру можна було виміняти ледь не на відро червоної ікри. Медсестра Лора із Донецька, яка досі дивилася на мене похнюпленого та пригніченого, немов на викручену митку, враз почала кидати в мій бік похітливі погляди. Коли в моїх очах з’явився блиск, я раптом став цікавим для неї. І диво: моє самопочуття почало покращуватися.

Професор Тарганович, до речі, родом із Самбірського району, був дуже задоволений. Як з’ясувалося, в лікарні Новосибірського академмістечка мені відвели роль одного із піддослідних кроликів, на яких випробовували дію «сухих», «сирих» і «нормальних дров» чи то «гарячих», «холодних» та «літепних» продуктів харчування. Індивідуально підбираючи ці «дрова» для пацієнтів, бурят Буддієв творив дива. Йому вдавалося виліковувати навіть такі хвороби, які офіційна медицина вважала невиліковними. Тому науковцям дали завдання: пояснити цей феномен зрозумілою матеріалістичною мовою. Саме в той час хтось із учених вигукнув: «Еврика!» З’ясувалося, що в «сухих дровах» (гарячих продуктах), що я з таким запалом почав закидувати у свою «пічку», — плюсовий спін. Простіше кажучи, електрони крутяться навколо ядра у правий бік з величезною швидкістю. Відповідно, в «сирих дровах» — у лівий бік, а в «нормальних» — і в правий, і в лівий боки, лише з невеликою швидкістю. Професору Таргановичу здавалося, що дослідивши, в який бік крутяться електрони в моїх поліпах, вони опиняться на порозі нечуваного досі в медичній науці відкриття. Він перебував у ейфорії і його настрій поступово почав передаватися мені. Я вже не міг дочекатися, коли лікарі покинуть палату, щоби у мріях бути разом із Ельмірою, та асистент Буддієв опустив мене на землю…

Іван ШВЕД (далі буде)

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: