ОЛЕГ ЗАГОРУЛЬКО: “ЗДАЄТЬСЯ, ЩО В ТЕАТРАЛІВ СУЦІЛЬНЕ СВЯТО, АЛЕ ЗА ЛАШТУНКАМИ НЕ ВИДНО ВАЖКОЇ ПРАЦІ”

ОЛЕГ ЗАГОРУЛЬКО: “ЗДАЄТЬСЯ, ЩО В ТЕАТРАЛІВ СУЦІЛЬНЕ СВЯТО, АЛЕ ЗА ЛАШТУНКАМИ НЕ ВИДНО ВАЖКОЇ ПРАЦІ”

ОЛЕГ ЗАГОРУЛЬКО: “ЗДАЄТЬСЯ, ЩО В ТЕАТРАЛІВ СУЦІЛЬНЕ СВЯТО, АЛЕ ЗА ЛАШТУНКАМИ НЕ ВИДНО ВАЖКОЇ ПРАЦІ”

 

16 березня Олегові Загорульку, заступникові директора з творчих питань Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича, виповнюється сімдесят.

 

“ТАТО МАВ НАМІР НАПИСАТИ РОМАН ПРО СКОВОРОДУ, АВТОБІОГРАФІЧНУ ПОВІСТЬ”

 

А розмову з Олегом Борисовичем, який віддав театру 43 роки життя, ми розпочали зі спогадів про його батька, Бориса Терентійовича Загорулька, знаного журналіста й відомого письменника.

– Батько запам’ятався мені насамперед як трудоголік, як людина, яка створила саму себе, – каже Олег Загорулько. – Він писав на маленькому журнальному столику, а навколо були стоси газет і багато блокнотів, в які тато постійно щось занотовував.

– Ваш батько був журналістом.

– Так, він працював кореспондентом газети “Вільна Україна”. Ми часто переїжджали. Стрий, Мостиська, Дрогобич. Телефонують, наприклад, йому і кажуть, що треба терміново дати матеріал про якусь людину. Тато вже мав певні замальовки в тому чи іншому блокноті – і відразу сідав виконувати редакційне завдання. Мені казали, що його статті, нариси були високої якості, цінувалися керівництвом газети.

– А як тато став письменником?

– Мабуть, усе почалося з літературного запису про життя одного голови колгоспу. Потім написав низку оповідань, вийшла збірка. Журналіст не все може вмістити у статті. Ось так журналісти стають письменниками. Тато писав від руки. Його почерк важко було розібрати. Вже потім купив німецьку друкарську машинку.

– У вашій сім’ї довго зберігали таємницю про дідуся Терентія.   

– Так, існувала легенда, що він, викладач одного із харківських вишів, загинув під час бомбардування. Але я і мої двоє братів знали, що дідуся репресували й відправили в Магадан, де він і загинув. Бабуся поїхала до нього. Тато народився на Донеччині й мусив переїхати на Львівщину.

– За повістю вашого тата створили відомий фільм “Анничка” із зірковим складом акторів. Казали, що він навіть подобався Суслову.

– Було таке. Тато і кінорежисер зуміли сказати важливе, щоби це не викликало зауважень компартійного начальства. Але це не вберегло від цензорів його роман “Чорногора”. З чотирьох книг вийшло лише дві на сімсот сторінок, а ще приблизно стільки ж було “зарубано”. Батька приваблювала історична тематика, гуцульський колорит. Коли він уже хворів, то написав повість “На семи вітрах” про Катерину Приймаченко. Відредагував її Михайло Шалата, допомагав Роман Пастух, яким я дуже вдячний. А ще тато мав намір написати роман про Сковороду, автобіографічну повість. На жаль, не встиг…

– А що то була за історія з меморіальною дошкою на будинку, де мешкав ваш батько?

– Вона зберігається у мене. Але там написано “український радянський письменник”. Якби не оте “радянський”…

– Ваш батько прославив Дрогобич як журналіст і письменник. Чи зверталися ви до міської влади про вшанування пам’яті Бориса Терентійовича Загорулька?

– Мені як сину якось незручно це робити.

– В Інтернеті я нічого не знайшов про вашу маму.

– Вона народилася в Журавно Жидачівського району, була домогосподаркою, створювала комфортні умови для творчої праці батька, виховувала нас, трьох своїх синів. Старший мій брат був музикантом, уже помер. Я середульший. Молодший брат служив в армії, зараз на пенсії.

“МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ МОЯ РОБОТА”

 

– Олеже Борисовичу, розкажіть, будь ласка, про себе.

– Середню школу я закінчив у Стрию. Тато хотів, щоб я теж став журналістом, але мене не тягнуло до цієї професії, бо бачив, як виснажується тато. Вступив на філологічний факультет Дрогобицького педагогічного тоді ще інституту. Потім учив дітей української мови в російській школі Стрия. Годин мав мало. Працював лише два дні на тиждень. Потім – армія. Служив у радіотехнічних військах під Ленінградом. Після армії в школу не повернувся. Влаштувався науковим працівником у Дрогобицький краєзнавчий музей. То був відділ релігії та атеїзму. У моєму сейфі зберігалися ключі від церков і костелу. Одночасно працював за спеціальністю у вечірній школі.

– Як потрапили до театру?

– Мене виховували в родині, де на видному місці завжди були книжки й газети. А ще прищеплювали любов до слова, народних звичаїв і мови. Я спілкувався зі знайомими батька. Богдан Стельмах був тоді завідувачем літературної частини театру. Запропонував мені піти на своє місце. Я погодився. Мене випробували – дали завдання написати рецензію на виставу – і прийняли. Здається, що в театралів суцільне свято, але за лаштунками не видно важкої праці.

– За сорок три роки роботи в театрі не було бажання повернутися до школи?

– Жодного разу. Але я паралельно викладав українську мову і літературу в училищі та технікумі. Міг там залишитись, але більше тягнув театр.

– Що входить у ваші обов’язки як заступника директора театру з творчих питань?

– Насамперед читаю купу п’єс, які надсилають автори та режисери з України та з-за кордону. Доводиться багато відхиляти. То низькопробний матеріал, то не підходить саме для нашого театру, зважаючи на якісний, кількісний і віковий стан акторів. Інколи читаю і думаю, навіщо автор написав цю п’єсу, хто її дивитиметься, на кого вона розрахована? Прийнятні п’єси пропоную директору театру та режисерам. Щось приймають, щось відхиляють. Займаюсь перекладом п’єс із російської на українську. Стежу за мовним режимом, щоби не траплялися суржик, русизми і таке інше. Чимало ще адміністративної роботи. Як кажуть, доводиться днювати і ночувати в театрі, інколи без вихідних і свят, але я не скаржусь, бо мені подобається моя робота. Ось і сьогодні, коли ми спілкуємося, теж вихідний, але незабаром даємо нову виставу, так що доводиться працювати.

– Чи не хотіли перекласти на сценічну мову, скажімо, історичні романи вашого батька?

– Одного разу спробував узяти деякі сюжетні лінії з роману “Чорногора”, але в мене нічого не вийшло. Я ж не журналіст і не письменник, як батько, а раніше писав лише рецензії на вистави.

– За рахунок чого виживає театр?

– Ой, це складне питання. Не кожний дозволить собі за виставу заплатити 100 гривень. Часто доводиться ставити вистави, які не є, м’яко кажучи, шедеврами, але подібні життєві історії подобаються глядачам. Звісно, є і класика, але лише та, що пройшла випробування часом. А ось так звані альтернативні п’єси, розраховані на вузьке коло глядачів, ми поставити не можемо, бо це проблема виживання театру. Робимо ставку на учнів і студентів. Не кожний має бажання і час прочитати книжку зі шкільної чи університетської програми. А подивиться нашу виставу – і вже може сміливо відповідати вчителеві чи викладачу. Добре, що ми не на дотації. Тобто держава дає нам зарплати й оплачує комунальні послуги, а все решта ми заробляємо самі. Костюми, декорації, навіть лампочки чи канцтовари – все лежить на нас. Якось викручуємося. Намагаємося гідно нести звання академічного театру і не збиваємося на балаган. Багато інших театрів не витримують цієї високої планки.

– Чи легко зараз молодому акторові влитися до основної трупи театру?

– Навіть якщо актор талановитий, він навряд чи погодиться на низьку оплату праці. Здебільшого молоді люди приїжджають із інших міст України. Отже, їх треба забезпечити житлом. А якщо вони ще й сімейні? Намагаємося розв’язувати ці та багато інших проблем, але зміна поколінь у театрі завжди є болісним процесом.

– Хотів би запитати про вашу сім’ю.

– Дружина теж філолог. Зараз керує дитячою установою. Внук вчиться в інституті фізкультури.

– Чи відчуваєте, що вам сімдесят?

– Я завжди перебуваю у русі. Це задає мені належний тон життя. Маю велике бажання працювати й не рахую роки. Не уявляю, щоби не ходив на роботу, а сидів на лавочці, грав у шахи чи доміно. З віком шануєш душевний спокій.

– Дякую і вітаю вас з днем народження. Міцного вам здоров’я і Божого благословення, а дрогобичанам – вартісних і хороших вистав.

– Дякую.

 

Анатолій ВЛАСЮК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: