Образ зі світлим лицем

Образ зі світлим лицем

Образ зі світлим лицем

Бувають мовні звороти, що містять  дивну однозначність. До таких належать, приміром, сталі сполуки: «стати, як вкопаний»; «зайти в глухий кут». Для когось це – різні понятійні підходи, а для мене обидва вислови мають одне значення: біда з бідою… Хто не зверне увагу на розкішний будиночок, що – маю таке враження – ніби кланяється  Франковому пам’ятнику в Дрогобичі. На лівому крилі колишньої вілли вмонтована невеличка меморіальна таблиця. Вона кожному засвідчує: «У цьому будинку з 1988 по 1999 рр. жив Ярослав Гарун (1937—1999) учений-нафтохімік, великий доброчинець та патріот України».

Що ж, пам’ятний знак закликає першого-ліпшого прочитати його зміст. А далі – слід осмислити, що таїться поза таблицею, звідки проступає молодий образ зі світлим лицем. Оце і є Ярослав Гарун, сказати б нині, як і тоді, власне, 13 липня 1999 року: «великий доброчинець та патріот України» пішов за межу Вічності... Хто се спричинив ? Досі ніхто не знає…

         ***

Читач, цілком можливо,  прагне дізнатися, що  діє заспокійливо ? Скажу так, як свідчили мої співрозмовники. Усі, хто знав особисто Ярослава Гаруна, стверджували: він завжди йшов на крок попереду від іншого чи інакшого…Звідси – наголос:  чимало досі вже  написано про цю особистість такими авторами, як Роман Пастух, Іван Тихий, Ярослав Грицик, в також  Мирослав Маринович та Антоніна Листопад. Істина каже: де хотіння, там і вміння; була б охота чогось дізнатися, а можливість надійде…Тому я вдячний добродію Богдану Бугаю, який так аргументовано спонукав мене відчитати символічне на згаданій таблиці… Адже я не відав майже нічого про загадкового Доброчинця-хіміка, який володів даром – розгадувати, чому не пасує до  воза п’яте колесо, як собаці п’ята ніжка…

Ярослав Гарун народився 23 жовтня 1937 року в робітничій сім’ї на «Шумлявщині» в Стрию. Батько, Євстахій Гарун (1904—1966), був уродженцем міста, що розляглося на берегах добре знаної річки Стрий. Так, знаної. Хіба ж не цікаво, що його вулицями, приміром,  ходив Іван Марчук (1891—1961), один з двадцяти найвизначніших філософів ХХ століття!  Євстахій Гарун працював в колійних майстернях стрийського депо (сьогодні вагоно-ремонтний завод) і був робітником високої кваліфікації. Тому й добре заробляв. Останнє приносило втіху його дружині Осипі Гарун (1907—1991), з хати Ортинська. Вона побачила світ у сусідньому селі Кавсько, що також на Стрийщині, і мала можливість цілком присвятити себе домашнім клопотам і вихованню дітей. Молода сім’я  багатіла синами: Ярославом (1937), Романом (1939), Володимиром (1945). Хатнє обійстя було в її руках, яка була і  вмілою господинею, і  ощадливою. В сім’ї панувала любов і взаємоповага, як і в багатьох галицьких родинах тих часів. На першому місці значилася  християнська доброчесність. Сини з батьками постійно відвідували церковні богослужіння. Старші члени родини були активними учасниками церковного хору. Найближчою подругою і колегинею Осипи у лавах хору була сусідка Ганна Олійник ( у шлюбі – Любачівська), яка з чоловіком Стахом Любачівським, також виховувала трьох синів. Примітна ознака: старшим був Мирослав — майбутній кардинал, Митрополит УГКЦ — Мирослав Іван Любачівський (1914—2000). Осипа і Ганна – подруги, як ланцюг на возі,–  на все життя. Тому й не дивно,що митрополит Мирослав Іван Любачівський, перебуваючи в 1991 року в справах відроджуваної УГКЦ в Дрогобичі, викроїв хвильку часу, щоб відвідати хвору в той час материну подругу  у помешканні її сина Ярослава Гаруна. Зрозуміло, її старший опікувався матусею; в Дрогобичі він мав можливість забезпечити їй належний постійний і кваліфікований лікарський догляд. Одне слово, самовідданість  матері стосовно виховання синів, власне. й  дала свої плоди. Ярослав ріс дуже тямущим і допитливим, схильним до наук. В школу пішов навіть не досягнувши 6-річного віку, але закінчив її з золотою медаллю. Легко давалось  і навчання у стінах Львівської політехніки. Також — відмінно. Будучи студентом, досконало оволодів польською та німецькою мовами. Захоплювався історією, медициною. По завершенню  студій, в 1958 році розпочались «трудові будні» на нафтопереробному заводі в Дрогобичі. Тут працював оператором, інженером-конструктором, технологом та заступником начальника цеху. Його справжніми наставниками стали Ніна  Рудакова та Фрідріх Шарф, які за тогочасних умов були  видатними виробничниками.

Своєрідний стоп-кадр: становлення Ярослава Гаруна як особистості нерозривно пов’язане із заснуванням у серпні 1967 року Дослідного заводу ВНДІПКнафтохім у Дрогобичі, а звідси – і  розвитком цього  підприємства. Сюди запросив вихованця його  вчитель — Фрідріх Шарф, директор новоствореного підприємства.  Ярослав Гарун обійняв посаду заступника директора по науковій роботі дослідного заводу ВНДІПКнафтохім. Це сталося 1970 року. У своєму виборі досвідчений управлінець Ф. Шарф не помилився. Згодом у новостворену команду влились також інші досвідчені нафтопереробники. Та саме тут талант Ярослава Гаруна як керівника-управлінця розкрився на повну силу. Швидкими темпами будувались нові технологічні дослідні установки, напівпромислові цехи, інфраструктурні об’єкти. Паралельно зростала чисельність робочих місць. Він жив справами, надаючи вагу тільки аргументам. Особливу  гордість складала створена  ним науково-дослідна лабораторія, яку очолила досвідчений спеціаліст Зоя Кочєва. Воднораз Ярослав Гарун приділяв першорядну увагу підготовці кваліфікованих кадрів. Постійні технічні семінари, безкоштовні курси вивчення іноземних мов, – все це  окремі штрихи цілісної ланки його багаторівневої діяльності. Будучи в гущі, він  організовував численні заходи  не лише для інженерно-технічних працівників, а й для рядових робітників, операторів технологічних установок, лаборантів. Примітний факт: в травні 1975 року чотири працівники підприємства були скеровані на навчання без відриву від виробництва в аспірантуру головного інституту ВНДІПКнафтохім. Ярослав Гарун вмів зважити всі «за» і «проти», наполегливо опрацьовуючи власну наукову тему «Вплив структури та молекулярно-масового складу олігобутенів на їх реакційну здатність із малеїновим ангідридом». Успішний захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата хімічних наук припав на 1980 рік. З боку авторитетних опонентів дослідницький проект молодого хіміка удостоївся найвищої оцінки. Загалом Ярослав Гарун опублікував 96 наукових праць, отримав 104 свідоцтва на винаходи. Під його керівництвом зростали наукові кадри, власне,  ціла група молодих інженерно-технічних працівників; згодом вони  стали керівниками високого рангу на дослідному заводі та сусідніх споріднених підприємствах.  Спеціалісти заводу були частими учасниками міжнародних та всесоюзних наукових конференцій. Нерідко аналогічні форуми проводились і на базі заводу з урахуванням того, що  поруч – Трускавець і   власний  базовий санаторій «Нафтуся» в с. Модричі.

         Без сумніву, Ярославу Гаруну належить  вагомий  внесок у розвиток нафтопереробної та нафтохімічної промисловості України. Варто наголосити: під його орудою здійснено розробку та впровадження у виробництво понад 190 видів нової продукції, зокрема, малотонажних мастильних матеріалів та присадок. У 1994 році на базі Дрогобицького дослідного заводу НВО «МАСМА» створено ВАТ «Галол». Зусиллями Ярослава Гаруна було  здійснене повне перепрофілювання роботи підприємства, запроваджено гнучкі технологічні схеми. Вони дали можливість легко змінювати асортимент продукції. Завод став провідним науково-дослідним центром із розробки технологій присадок різного призначення, мастильних матеріалів, олив, нафтохімічних продуктів спеціального призначення.

         Справою його життя були нові виклики, що органічно в’язалися зі становленням державної незалежності України. Під керівництвом Ярослава Гаруна ВАТ «Галол» функціонувало  не лише стабільно, а й на 20% збільшило кількість робочих місць. До того ж  в експлуатацію були уведені чотири технологічні лінії виробництва олив потужністю 120 тис. тонн. Наукові та виробничі стосунки розширювались і досягли плідної співпраці з іноземними підприємствами, зокрема, сусідньої Польщі. До слова, на початку 90-х років Ярослава Гаруна запрошували, як високопрофесійного нафтохіміка та науковця, на високо оплачувану роботу до Кракова. Однак і так зрозуміло,  він відмовився, бо вважав: за умов розбудови Української Держави  потрібні його знання та досвід тут, на Батьківщині. Завдяки такій позиції керівника в колективі ВАТ «ГАЛОЛ» відчувався нечувано високий національно — патріотичний дух у всіх вимірах. На видному місці було облаштовано флагшток для підйому національного прапора. В урочистій обстановці синьо-жовтий стяг замайорів на вітрах, освячений о. Мироном Бендиком. Були вперше освячені й адміністративні та виробничі приміщення і технологічні установки. Що й казати, Ярослав Гарун був щосили там, де животворили «Народний рух України»,«Просвіта», «Союз Українок», товариство «Української мови». Ці заводські осередки  забезпечували, у першу чергу,  Крим і східні терени України значною кількістю національно-патріотичної літератури. Виокремити б і ставлення Ярослава Гаруна та очолюваного ним заводського колективу  до здійснення релігійних запитів. Це був час, коли УГКЦ вийшла з підпілля, радше б сказати, із забуття. За таких умов була громадянська відвага надавати всебічну допомогу, зокрема, у відновлені та будівництві духовних святинь у м. Дрогобичі та в Дрогобицькому районі, а також за його межами.

         Так, мета виправдовує засоби. Тому й не дивно, що  Ярослав Гарун приділяв неослабну увагу підготовці молодих спеціалістів. Він встигав бути, приміром, багаторічним головою Державної комісії із захисту дипломних проектів випускників хімічних спеціальностей як Дрогобицького нафтового технікуму, так і ДУ «Львівська політехніка». За зізнанням багатьох, кому судилося йти поруч, він не возвеличував себе над іншими людьми, а поважав кожного незалежно від його професії та посади. Його кредо: довіряти людям. Для нього на першому місці була порядність людини та її відношення до праці, інших людей. Звідси – потреба вчити напам’ять потреби близьких і далеких. Не раз і не два він зіткався з опором, коли – крізь вогонь і воду – йшов, щоб забезпечити  соціальний захист членів трудового колективу підприємства та його колишніх працівників (пенсіонерів). Закономірно, що хор ВАТ «Галол» «Прикарпаття» здобув заслужене визнання, створений за активної  підтримки Ярослава Гаруна. І встигав знайти «золоту середину», щоб бути і багаторічним членом Дрогобицького міськвиконкому, і депутатом Дрогобицької міської ради. Одне слово, вмів стояти на своєму.      За професійні успіхи та активну громадську діяльність ім’я Ярослава Гаруна було  занесено в Книгу пошани заводу. Він був удостоєний  звання «Кращий інженер ВАТ «Галол», нагороджений орденом Дружби народів, знаком «Відмінник нафтопереробної та нафтохімічної промисловості СРСР», грамотами Держнафтогазпрому України. Та ніхто не «плескав» його по спині, хоч неприятелі добре розуміли, що роблять «оселедці в бочці»…Адже високий ступінь наукових розробок ВНДІПКнафтохім і його дослідного заводу «ГАЛОЛ» спричинив у другій половині 90-х років ХХ-го  століття несподівано жорстокі випробування. Останні й призвели до рейдерського захоплення передового в Україні підприємства, його «здоювання» і практичного знищення. Як потужного заводу, так і його провідних керівників.

Навіть прискіпливий чи упереджений, але зауважити мусів давно і мусить тепер:  Ярослав Гарун надто багато зробив для становлення та розвитку незалежної України, щоб про це забути…. Зробив би ще більше…Та несподівано його сонце зайшло… Кривда восторжествувала, оскільки    недолюдки натішилися, бо  на власні очі побачили його останній вогненний політ у глибінь синіх небес… В результаті замаху, що мав місце у ніч з 8 на 9 липня 1999 року, він передчасно відійшов за межу Вічності. Це сталося  13 липня 1999 року… Відтоді минуло двадцять літ. Пригадується мені вислів о. Софрона, промовлений з пропам’ятної п’ятилітньої оказії: » Боже-Боже! Він міг би жити. І будьмо певні: він – живе!» За свідченням-зізнанням Мирослава Мариновича, «високою духовністю світився Дрогобич наприкінці 80-х років… Більшість із тих дрогобичан ще живе… Піднести свої серця – ось єдиний шлях повернути Дрогобичу його світлий дух і велич». У цьому ключі промовистим видається твердження Романа Пастуха: «Ні доти, ні по тому Дрогобич не знав і не знає подібного феномену благочинності та меценатства під  Господнім омофором істинної християнської любові до ближнього». Нанизати б ланцюжок думок тих багатьох, хто  відав про світ прагнень Ярослава Гаруна як носія доброго чину з великої літери: «Ярослав Гарун жив з тими благородними ідеалами, якими Народний рух України піднімав людей з колін у світлі засади «Встань – і йди!» (Михайло Сікора); «Ярослав Гарун належав до тих керівників, які не визнають конформізму, коли йдеться про правду, не мають втіхи від «гри в престоли»,бо живуть і творять на рівні з совістю» (Михайло Кравець); «Ярослав Гарун навічно вписав «Галицькі оливи» в історію Франкового краю» (Зіновій Ільницький); «Ярослав Гарун завжди прагнув, аби люди були спроможні побачити істинне здоровими очима» (Лідія Петрик) . Автор цих рядків вдячний Володимиру Горалю за спомин про святкову прощу  в Рим з нагоди  400-ліття Берестейської Унії. Ювілейна подія  урочисто відзначаласяв липні 1996 році в апостольській столиці. В складі делегації від Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, яку очолював владика Юліан Вороновський, були представники ВАТ «Галол»: Ярослав Гарун, Володимир Гораль та Лев Яцемірський. В цей час в Римі в Папському східному інституті здобував вищі богословські студії о. Ярослав Приріз – нинішній владика Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Особисто знаючи Ярослава Гаруна, він організував землякам зустріч з Верховним Генералом Ордену Редемптористів (Хуан Мануель Лассо де ла Вега і Міранда), вихідцем з Іспанії. Наступного дня Верховний Генерал Ордену  запросив дрогобичан до Храму Святого Альфонса. На цю зустріч ми прибули в супроводі о. Ярослава. Відбулася тепла товариська розмова за круглим столом. На завершення зустрічі він освятив і подарував  образки Матері Божої Неустанної Помочі в ошатних рамках. Справжню недільну радість принесла велична святкова літургія, яку очолював Папа Римський Іван-Павло ІІ. у співслужінні з  багатьма   єпископами, священиками та за участю численних  мирян з України.

 Так, мрії Ярослава Гаруна не запропастилися  в часі й просторі.  Вони плодоносять… А ще треба плекати надію: невдовзі буде вулиця імені Ярослава Гаруна у містах, де можна віднайти сліди незабутнього Доброчинця. Чомусь так віриться: нею ходитимуть  люди-ангели…

 Так, годиться  згадати  тут реквіємну поезію «Смерть Фенікса» Антоніни Листопад, опубліковану в «Галицькій зорі» від 19 серпня 1999 року. Вона особисто пізнала Ярослава Гаруна  в години авторської зустрічі, що відбулася у вересні 1995 року. До речі, колись поетеса  проживала на Луганщині, а тепер,власне, як переселена з тимчасово окупованої території , є жителькою Дрогобича:

»Ні!

 Я сьогодні не плачу.

Хоч навпіл дере мене біль.

 Спинилося серце гаряче

Людини надлюдських зусиль!»

Понад плином фактів і подій – неповторне Шевченкове слово, яке так боготворив Ярослав Гарун:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,
 Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

…Нині, як і завжди від 1999-го: численні  побратими зберуться  під знаком вшанування світлої пам’яті  Ярослава Гаруна. З уст священика прозвучить молитва із завершальними словами: «Згадай Його, Господи, коли прийде в царство Твоє!».

 

Зіновій ІЛЬНИЦЬКИЙ,

Богдан БУГАЙ

Володимир ГОРАЛЬ,

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: