Нескорена Володимира Бандера-Давидюк: закарбуймо геройське життя!

Нескорена Володимира Бандера-Давидюк: закарбуймо геройське життя!

Нескорена Володимира Бандера-Давидюк: закарбуймо геройське життя!

 

Напередодні Дня матері журналісти Франкового краю завітали до опікунки сестер Степана Бандери Анни Рудник, яка, попри поважний вік, не втомлюється розкривати таємниці уславленої родини провідника ОУН. Наша краянка тепер прагне увічнити пам’ять їмості Володимири Бандери-Давидюк та її чоловіка, шваґра очільника українських націоналістів, отця Теодора, який мав парафію у Бориславі й разом із дружиною зазнав неймовірних знущань за віру в Бога та любов до Батьківщини.

Деякі важливі, радше – невідомі або ж маловідомі, штрихи з історії легендарного роду Бандер пані Анна вже нам оповідала, і вони стали основою для написання статей на цю тематику. Зокрема, коротко йшлося і про двох сестер Степана. Тепер на часі – потреба заглянути глибше в таїни подвижницького життя і нескореного серця кожної з них. Нинішня публікація – про довголітнього члена ОУН, політв’язня, сестру провідника української нації Степана БандериВолодимиру Бандеру та її чоловіка отця Теодора Давидюка, які укупі творили міцну сім’ю, а заразом доклалися до боротьби за волю України та власну українську церкву, незалежну від Московського патріархату.

Для Анни Рудник, яка має чималу колекцію нагород за активність у політичному житті, пропагування національної ідеї, патріотизм, є берегинею українського козацтва, поділитися споминами про сестер проводиря нації –це святий обов’язок не лише як вірної доньки України, а й опікунки, якій випала честь бути поруч із сильними духом жінками, замінити їм матір і зачерпнути нестримної енергії до життя, а головне – наснаги до творення української державності на основі національної ідеї.«З Оксаною та Володимирою, двома рідними сестрами Степана Бандери, – каже пані Анна, – доля звела мене навесні 1994 року. Це був час, коли демократичне піднесення у незалежній Україні саме набирало жвавих обертів. Першого березня 1994 року розпочався стрийський період життя двох останніх представниць славного роду. Саме того дня численна міська громада, влада та громадські патріотичні сили міста з хлібом-сіллю, свяченою водою зустрічали Оксану й Володимиру, які забажали решту днів життя провести саме в Стрию, місті, звідки походив їхній батько – о. Андрій Бандера. Стрийська влада на чолі з тодішнім міським головою Романом Шрамов’ятом приязно зустріла сестер, їх одразу ж поселили в трикімнатне помешкання на вул. Дрогобицькій, 13.

Того ж дня, познайомившисьіз цими двома жінками, вирішила служити їм: насамперед моя опіка полягала в медичному супроводі, оскільки  колись дві красиві та міцні тілом жінки залишили здоров’я в холодних тюремних камерах. Далися взнаки холод, голод та нервові виснаження, оскільки більшовицька машина нищила все і всіх, хто мав стосунок до національної боротьби українського народу. Крім мене, допомагала їм і лікар Марія Швябюк.

Сьогодні, після того, як вони відійшли у засвіти, шукаю помочі у благородній справі –встановити пам’ятну таблицю в Бориславі, де служив у церкві на Потоці отець Теодор Давидюк».

Життєва нива Володимири Бандери-Давидюк усипана рясним терням, що згодом проросло пахучими квітами Божої благодаті. На схилі віку запізнала щастя жити у вільній державі, про яку мріяли, але якої так і не діждалисяїї рідні: замордованийбольшевиками-катами в Мордовії батько, який був капеланом УГА,отець Андрій;застрелений московсько-жидівською комуною брат Степан; багаторічна каторжанка Сибіру сестра Марта; по-звірячому закатовані брати Олекса та Василь; наймолодший брат Богдан, який загинув у Похідних групах на східних теренах України. Бог подарував Володимирі ще одну радість –доживати віку поруч із рідною сестрою Оксаноюу Стрию, де отримали помешкання.Їх, як і увесь бандерівський рід, єднала ідея українського націоналізму –найкращого шляхувборотьбі за волю і державність народу.Усі члени великої родини були українськими націоналістами та більшість належала до ОУН, яка в ті роки була політичним проводом нації. СтепанБандера,який із 1933 року очолив Організацію Українських Націоналістів, підняв її діяльність на вищий рівень. Сама ж Володимира вступиладо лав ОУН ще у 1930-х роках.

Володимира Бандера народилася 10 березня 1913 року, коли було вперше в минулому столітті створено збройні формування української нації – Українські Січові Стрільці. Число «13» переслідувало її все життя. Проживала під номером 13 на вул. Дрогобицькій у Стрию. 13 серпня 2001 року провели її в останню дорогу.

Коли Володимирібуло дев’ять років,померла матір. Дівчину виховуваласпершу сестра покійної матері Катерина Антонович, а потім – дідусь та бабусяу Стрию, денавчалася в гімназії «Люкс».

У 1941 році заарештували батька – о. Андрія Бандеру. За два місяці в Києві його засудили до смертної кари.

Володимира Бандера вийшла заміж за священика– отця Теодора Давидюка. Народила шестеро дітей, з яких нині нема уже чотирьох: Мирослави, Зеновія, Яреми й Степана. Син Володимир зараз мешкає в Коломиї, а другий – Микола – в Калуші.

У 1946 році, проживаючи на парафії в місті Бориславі, Володимиру та отця Давидюка заарештували. Тоді він служив у церкві на Потоці. Отець Давидюк не визнавав Московського патріархату та псевдособору.

Подружжя завезли до Дрогобича, де в тюрмі на Стрийській перебували півроку. Там, як оповіла Анні Рудник Володимира Бандера-Давидюк,їх били, залякували розстрілом, тероризували:«Отець Давидюк непритомнів, просив не чіпати дітей і божився, що до організації не належить. Коли був непритомний, у боксі-кам’яному мішку з дерев’яними дверима, де ні сісти, ні випростуватися, розлючений кагебіст хапався за пістолет, відкрив стрілянину. Звідки у кволого, невисокого арештанта взялися сили – невідомо! Так напер на двері, що ті вивалилися, і він разом із ними впав до підвалу. Божевільний крик…Упізнали скривавленого отця Давидюка.Відтак продовжували вибивати дані про родину Бандер.Водночас в іншій камері допитували Володимиру:

– Чому ви мене тут тримаєте?Моє немовля зголодніло,й старшенькі голодні.

Начальник відмахнувся:

– Іди до своїх дітей,– відчинив двері камери.А там… дітей не було.

– Де мої діти?– кричала Володимира.– Де чоловік, що ви зі мною робите? Дайте хоча б візьму Микольця і дам йому груди, маминого молочка просить.

Не дали... Молоко капало з грудей, розпирало груди, підвищилася температура.

–Боже, звільни мене! –  кричала Володимира».

Коли сім’ю заарештували, дітей на виховання взяли родичі отця. Наймолодшому синові Миколі було лише сім місяців. Отця Теодора закатували в Мордовії. Володимиру засудили на десять років сталінських концтаборів у Красноярському краї, де холод і голод призвели до важкої недуги. Ось як згадує про Володимируполітв’язень більшовицьких концтаборів: «Мене, Емілію Береську, родом із Дрогобиччини, разом із мамою було засуджено на 25 років позбавлення волі. На засланні я працювала на кам’яному кар’єрі на Карабасі, де зустріла сестру Степана Бандери – Володимиру Давидюк. Вона мала 45-46 років, невисокого зросту, худорлява, зуби трішки виступали вперед. Наші нари були розміщені поряд. Одного разу ми почали розмовляти. Першою заговорила пані Володимира, бо я в той час не могла розмовляти з такою поважною людиною, яка мала прізвище Бандера. Всі її кликали пані Бандера, а не Давидюк. Вона розповіла мені, що її чоловіка-священика заарештували, дітей розібрали родичі та знайомі. Дружила пані Володимира з Мариною Сосюрою – дружиною поета Володимира Сосюри».

Життя Володимири було нестерпним: на всі «совєтські празники» її саджали в бур, де була вода, тому мусила повністю в ній стояти.

Після вбивства Провідника 1951 року тоталітарний режим спробував використати сестер Степана Бандери як знаряддя придушення визвольної боротьби, яка ще жевріла в Україні. 1953 рокуМарту, Оксану та Володимиру привезли до Москви і запропонували написати відозву до повстанців із закликом здатися і припинити боротьбу. Але вони відмовилися.

Після десятирічного заслання поселилася в селі Козаківці в дочки Мирослави.

1 березня 1994 року міська влада надала сестрам Володимирі та Оксані помешкання в Стрию.

10 серпня 2001 року післяважкої хвороби Володимира Бандера-Давидюк померла. 13 серпня до Стрия з’їхалися патріоти з багатьох районів Галичини, щоб провести її в останню дорогу, серед яких і представники Братства ОУН-УПА, Товариства політв’язнів і репресованих, Конгресу Українських Націоналістів тощо.Впродовж усієї ночі читали Псалтир. Була присутня почесна варта – воїни УПА. Труну з тілом і море квітів та вінків несли вулицями Стрия до Церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Під час похоронної церемонії відбулося прощання біля пам’ятника Степанові Бандері. Поховано сестру Степана Бандери на Алеї Слави наСтрийському міському кладовищі, на якому покоїться прах її предків по батьковій лінії.

10 березня 2013 року архітектор Степан Чубко за власні кошти встановив на будинку, де проживали сестри Володимира та Оксана, пам’ятну таблицю. На черзі, переконана Анна Рудник, – вшанування родини Давидюків, зокрема Володимири Бандери-Давидюк, у Бориславі, де резиденцією для священичої сім’ї слугувала велика простора будівля на вулиці Свердлова, 28. «Не можу ось так залишити цю справу, – щиро зізнається пані Анна, – бо якщо знаю про бориславський період життя сестри Бандери Володимири, то треба зробити все, щоб героїзм цієї жінки та отця Теодора закарбувався в історії в меморіальній таблиці. Зрозуміймо, що її життя, діяльність і мученицькі дороги – це один із тернистих шляхів боротьби українського народу, який на початку XX століття зі зброєю в руках почав виборювати собі волю і незалежність. Тому забути не маємо права, щоб нащадки брали приклад із героїв минувшини».

 

Ірина МИХАЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: