Несхитний провідник до Апостольського Престолу

Несхитний провідник до Апостольського Престолу

Несхитний провідник до Апостольського Престолу

 

Ім’я подвижника на релігійно-церковному полі єпископа Йосифа Шумлянського (1643 (4?) -1708), який здійснив переведення Перемишльської і Галицької єпархій на унію (з її пізнішим терміном греко-католицизм), стоїть у нашій історії поряд із такими знаковими іменами, як король Данило Галицький, митрополит Петро Могила, гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа, а з ближчого до нашого часу – Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери та інших діячів. У надзвичайно складних політичних і воєнних обставинах періоду Руїни, що закінчився трагедією Полтави з її довготривалими сумними наслідками для всієї України, він зумів довершити успішний крок своїх попередників у напрямку практичного здійснення попраної релігійними розкольниками в пізніші часи Христової настанови про “одного пастиря” і “одне стадо”, передусім стосовно нашого народу.

На жаль, досі про життя та діяльність Йосифа Шумлянського широкому загалові відомо небагато, але поступово воно вимальовується дедалі чіткіше й зриміше. Тему переходу Перемишльської та Львівської єпархій на унію свого часу вивчали Денис Зубрицький, Михайло Малиновський, Антон Петрушевич, Володимир Антонович, Іван Франко, Михайло Андрусяк, інші. Чи не першим ґрунтовним дослідником діяльності цієї особи став Іван Франко, в доробку якого є обширна праця “Иосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский и его “Метрика”, а також стаття “Иосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708”, вміщені відповідно у тт. 46 і 47 «Зібрання творів у п’ятдесяти томах» (Київ, Наукова думка, 1985; 1986). З дослідників міжвоєнного періоду слід назвати Миколу Андрусяка з його монографією “Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання церков” (США, Йорктон, Логос, 1977). Після проголошення незалежности України про Йосифа Шумлянського писав, зокрема, відомий львівський історик, письменник і публіцист Петро Шкраб’юк (Крехів. Дороги земні і небесні. – Львів, Місіонер, 2002). Дрогобицька історичка Світлана Біла захистила кандидатську дисертацію з історіографії питання.

Передусім цікавить місце народження Йосифа Шумлянського. Щодо нього насамперед зішлюся на авторитет Івана Франка. У згаданій статті “Иосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708” він зазначив: “В 1644 році родився у заможного руського шляхтича Остапа Шумлянського, здається в Малих Дідушицях коло Стрия, син Іван (у монашестві – Йосиф. -Р. П.), перший із шістьох братів” (т. 47, с. 146). Щоправда, за іншими джерелами він народився в 1643 р., мав трьох братів і дві сестри. Мабуть, Іван Франко з його феноменальною пам’яттю прочитав про місце народження майбутнього владики в якомусь архівному документі, але при написанні статті не мав змоги повернутися до нього, щоб указати його назву. Про місце народження Йосифа Шумлянського йдеться і в книзі Петра Шкраб’юка “Крехів…”: “Шумлянський народився у заможній православній родині (1644.; с. Малі Дідушичі коло Стрия на Львівщині” (с. 96), в статті дрогобицького історика і краєзнавця Володимира Ханаса “Приймаючи…ісповідь віри” (м. Стрий, газета “Гомін волі”, 2 жовтня 2004 р.). Отже, місце народження цього ієрарха видається достовірним, хоча потрібний і додатковий пошук. 

За вказаними джерелами, перші факти про давній княжий боярський рід Шумлянських належать до ХV ст., а їхнє прізвище виводять від назви їхнього села Великих Шумлян біля міста Підгайців на Тернопільщині. З часом рід розгалузився на Поділлі і в Галичині. Один із Шумлянських, шляхтич Марко Шумлянський, був серед тієї частини руської шляхти, котра домагалась від київського митрополита відновлення Галицького єпископства, за свої гроші відбудував кафедральний собор Успення Пресвятої Богородиці в давньому місті Галичі. З роду Шумлянських походять інші представники українського духовенства, в тому числі кілька єпископів. 

Тато майбутнього єпископа Євстахій Шумлянський, а розмовною мовою Остап, служив ротмістром, або командиром роти, у війську польського короля. Правдоподібно, вона дислокувалась у нині неіснуючому містечку Соколові чи неподалік нього, а ротмістр мешкав із сім’єю у своєму маєтку в селі Малих Дідушичах, і там народився майбутній єпископ. Крім найстаршого сина Івана, в сім’ї були й інші сини та дві доньки: Анна, заміжня за Теодором Жураковським, і Христина, заміжня за Василем Голинським. Поховано Євстахія Шумлянського в урочищі Чорний Ділок, де знаходився старий Гошівський монастир. Це поблизу нового монастирського місця, нині Долинського району Івано-Франківської області. Мама Анна з Гошовських давнього шляхетського гербу Сас долучила як своє віно в шлюбі з Євстахієм Шумлянським Гошівський ключ сіл, до якого належали й Малі Дідушичі. Ось дотичний доказ на підтвердження місця народження Йосифа Шумлянського. Упокоїлась вона на цвинтарі  Скиту Манявського на Івано-Франківщині.

Про початкове і подальше навчання героя цієї статті наразі нічого не відомо, але що він отримав добру освіту, сумніватися не слід. За батьківським прикладом ще юним хлопець вступив на військову службу і вже в 17-річному віці як жовнір панцирної королівської хоругви (роти важкої кавалерії) у 1660 р. взяв участь у бою під містечком Чудновом на Житомирщині, де був поранений, а також ходив у польських походах на Лівобережну Україну. Пізніше, в 1683 р., Йосиф Шумлянський зі своїм загоном прислужився обороні австрійської столиці Відня від турецької армії, а ще пізніше, в 1695 р., обороняв Львівський собор Святого Юра від татарів. Отже, це був  відважний і хоробрий вояк, справжній патріот, ще з юності – прихильник унії з Апостольською Столицею, проголошеної на Берестейському соборі в 1596 р. Щоправда, через нерішучість і непослідовність єпископа Гедеона Балабана і його наступників навіть через сто років унія ще не була втілена в життя.

Забігаючи вперед, слід додати таке. Вирішивши постригтись монахом у Скиті Манявському в червні 1667 р., щоб, за тодішніми канонами і в обстановці хаосу в православній церкві, змогти кандидувати зі світської особи на єпископа, Йосиф Шумлянський, правдоподібно, розлучився з дружиною римо-католичкою Оленою Яблонською. Зібравшись у Галичі на свій соймик, шляхта вибрала “чоловіка родовитого з своїх предків, горожанина наших земель, до того обізнаного з наукою і знаннями”. Як видно, попри військову службу, він перейшов і належні церковні студії.

До “твердих” православних  Йосиф Шумлянський не належав, хоча це була родинна традиція. Замолоду він трохи служив у війську, де постійно перебував у римо-католицькому середовищі. Дружина належала до римо-католиків. На той час велика частина православної шляхти Львівсько-Кам’янецької єпархії була рішуче наставлена проти перемишльського митрополита й адміністратора Львівського єпископства Антонія Винницького і бажала мати місцевого єпископа. Тому-то вона вбачала в  Йосифі Шумлянському впливового діяча з давніми шляхетськими коренями, королівською милістю кавалера найвищого лицарського уряду у воєводстві – Львівського підкоморія для свого опертя на керівні кола Польщі з метою позбавлення церковно-адміністративної влади православного митрополита Антонія Винницького, який не мав обов’язкового тоді королівського привілею.

Ці та інші обставини причинились до рішучого повороту в подальшій долі Йосифа Шумлянського. Вона виявилась дуже складною і заплутаною. Після рішення згаданого соймику в Галичі він оформив розлучення з дружиною, після чого в червні 1667 р. прибув у Скит Манявський для сповіді. Звідти Йосиф Шумлянський подався до Крехівського монастиря і склав там чернечі  обіти, отримавши монаше ім’я Йосифа, адже без належності до монашества не міг претендувати на єпископське звання. Луцький єпископ Гедеон Четвертинський висвятив Йосифа Шумлянського на диякона та ієрея. До Луцька ж мав приїхати для висвячення Йосифа Шумлянського на єпископа київський митрополит Йосиф Тукальський, однак його не визнавав король. Ян-Казимир доручив виконати чин рукоположення над Йосифом Шумлянським православному митрополитові Антонію Винницькому, та він проігнорував доручення глави держави. Тоді єпископи Йосиф Тукальський і Георгій Четвертинський порадили Йосифові Шумлянському поїхати за єпископськими свяченнями до міста Яссів у Молдові. Антоній Винницький знову вжив заходів свого впливу і звів нанівець розрахунки Йосифа Шумлянського.

Проте пошукач теж не був ликом шитий і таки зумів здійснити першу частину свого історичного кроку доленосного значення. Йосиф Шумлянський знався з грецькими митрополитами Софронієм, Теофаном і Данилом і запросив їх до своєї дієцезії в селі Висічках біля міста Борщева на Тернопільщині. 10 лютого 1668 р. в сільському храмі Святого Миколая вони висвятили Йосифа Шумлянського на львівського, галицького і кам’янець-подільського єпископа. Було йому тоді лише 25 років чи близько цього. На поворотному шляху до Львова Йосиф Шумлянський висвячував згідних священиків і здобував усе більше число прихильників свого курсу на повернення Перемишльської і Галицької митрополії до Вселенської Церкви. Незважаючи на сильний спротив, Йосиф Шумлянський урешті  посів кафедральний собор Святого Юра у Львові. Однак  самих церковних канонів було недостатньо для вирішення питання вибору та номінування єпископа, бо вирішальне слово залишалось за світською владою в особі короля і його двору.

Далі були часто або взагалі незрозумілі для сучасного читача дії прихильників і противників Йосифа Шумлянського в різних інстанціях за право управляти Львівським єпископством: при королівському дворі; у Львівському ґродському суді; у єпископському дворі в селі Крилосі біля Галича; в королівському суді; в канцелярії короля; в галицького старости; в галицькому соймику; врешті-решт – у самому польському соймі. А одного разу противники напали на єпископський двір у селі Крилосі, жорстоко побили  Йосифа Шумлянського та його брата Самійла, вбили одного слугу, а інших поранили, а також пограбували двір. Цілком нагих, нападники забрали з собою обох Шумлянських. На щастя, їм допомогли втекти й переховатись.

Поправивши здоров’я, Йосиф Шумлянський відбув із Крилоса і почав об’їжджати свою дієцезію для подальшого висвячування згідних на священиків, котрі ставали його прихильниками і допомагали переходу на унію вірних, різними способами вгамовував упертих опонентів і противників. Так він чинив, зокрема, в Гошеві, Крехові, Рогатині, Снятині, Тернополі, Жовкві, Язлівці, Львові, Куликові, Чорткові, Кам’янці-Подільському, багатьох інших містах і селах. Водночас він схиляв на свій бік  шляхту і церковні братства. На супліку (прохання) єпископа король звільнив духовенство дієцезії Йосифа Шумлянського від підданства, юрисдикції, всяких податків, робіт і послуг на користь місцевих старост, державців королівських маєтків, дідичів і урядників. Усі священики дієцезії відтепер підлягали юрисдикції лише свого єпископа і щорічно платили йому податок. Королівський привілей укріпив становище і роль галицьких священиків і значно помножив кількість прихильників Йосифа Шумлянського.

Але претендент на Львівське єпископство і ставленик Антонія Винницького львівський єпископ Єремія (в миру Євстахій) Свистельницький зі своїми прихильниками скористались фактом перебування Йосифа Шумлянського на початку 1671 р. у місті Чигирині на Черкащині в ролі посередника у перемовинах між гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком і коронним гетьманом і майбутнім королем Польщі Яном Собеським і донесли новому королеві та попередникові Яна Собеського на престолі Михайлові. Той відреагував на повідомлення шляхом передання катедри Єремії Свистельницькому. Несподівана смерть глави держави в 1673 р. припинила розпалювання пристрастей.

Наступний король Ян ІІІ Собеський, обраний на престол у 1674 р.,  був особистим приятелем і покровителем Йосифа Шумлянського. Він видав універсал, у якому визнав його заслуги, попередні королівські привілеї, підтвердив право на єпископство і закликав усіх до послуху та покори. Водночас король застеріг єпископа Єремію Свистельницького, аби він спокійно проживав у монастирі, не продовжував інтриги і бунтування поспільства, духовенства і церковних братств супроти Йосифа Шумлянського, бо інакше підпаде під єпископський суд.

У тім часі руське духовенство опинилось немов серед води, що серйозно загрожувало його подальшій долі. Обставини змушували шукати виходу. Адже зазнала поразки народно-визвольна революція. Священнослужителі, монашество, міщани бачили значну різницю між підмосковським і підпольським православ’ям, хотіли і мали непогані шанси домогтись для себе рівних прав з римо-католицьким міщанством і духовенством,  потребували мати свій духовний центр, але не у Варшаві чи Москві. Київ утратив духовне лідерство на підпольських теренах, а Київську митрополію підпорядкували Московському патріархату. Почало швидко наростати помосковщення, по-сучасному русифікація, а отже, втрачалась українська національна ідентичність тощо. Не останню роль відіграв король Ян ІІІ Собеський і конституція 1676 р., що заборонила зносини з Константинополем. Так Польща намагалась обмежити вплив Москви на її теренах, яка постійно втручалась у її внутрішні справи. 

Це спонукало Йосифа Шумлянського, вже на посаді адміністратора Київської митрополії,  до висновку про конечність переходу на унію і підштовхнуло до активних дій. У 1677 р. у Варшаві в присутності короля та інших високих осіб він офіційно зрікся православ’я на користь католицизму, попросивши Папу Римського наразі залишити все в таємниці до часу приєднання до унії деяких чернечих згромаджень у Львівській єпархії. Після смерті київського митрополита Антонія Винницького король підтвердив привілей Йосифові Шумлянському на управління Київською митрополією і надав йому та його духовенству інші привілеї. Тоді ж Йосиф Шумлянський висвятив на перемишльського єпископа згідного перейти на унію Інокентія Винницького. Ще через чотири роки Йосиф Шумлянський підтвердив свій духовний вибір.

Потрібний був певний час, аби остаточно визріли політичні умови, заспокоїлась опозиція серед  православного духовенства, утвердилась переважаюча думка про потребу об’єднаного кроку в напрямку до Святого Престолу. Укладення Вічного миру між Польщею і Московією в 1686 р. та підпорядкування Києва московському патріархові послужило сильним каталізатором наступних унійних кроків Йосифа Шумлянського. У 1691 р. в Самборі відбувся з’їзд духовенства і світських представників, що затвердив вимоги до короля як умови  об’єднання  зі Вселенською Церквою. Король зробив це письмово. Двома роками пізніше в Перемишлі відбувся єпархіальний синод, який і поставив організаційну крапку. Все духовенство склало католицьке визнання віри, активно сприяючи унійному процесові на парафіях. Станом на 1694 р. на унію перейшли 800 церков, понад три тисячі шляхтичів і кількасот тисяч вірних. Серйозного чи відчутного опору не спостерігалось.

Дещо складніше, з різними перипетіями і навіть окремими “назадницькими” заявами розвивалась ситуація у Львівському єпископстві. Основним каменем спотикання залишалось зрівняння у правах руського кліру з латинським. Коли король вирішив його позитивно, в червні 1700 р. Йосиф Шумлянський повідомив про перехід на унію. Скликаний ним у Львові синод майже одностайно підтримав цей вибір. Відмовилось лише  Львівське Ставропігійне братство та Крехівський монастир, але згодом вони теж приєднались до унії. Назагал же 1186 парафій і ціле Галицьке єпископство, включно з монастирями, прийняли, кажучи нинішньою мовою,  греко-католицьку віру. Церковна унія поширилась і на Поділлі, Правобережній Україні та Волині.

Так Йосиф Шумлянський у надзвичайно складних політичних, соціальних, релігійно-церковних та інших умовах, розповідь про які майже цілком залишилась поза рамками цієї статті, зумів повернути в лоно Святого Престолу значну частину України. В цьому полягає його велика історична заслуга. Як не важко це йому далося, проте він зумів до кінця сповнити свою  історичну місію. Після нього та частина України залишалася унійною аж до кінця 1830 рр. Нині мало кому відомо, що й Тарас Шевченко був охрещений і до 24-річного віку виростав у греко-католицькій вірі. Відтак російський царизм грубою силою, шантажем, погрозами і примусом відірвав греко-католиків підмосковських територій від Святого Престолу і приєднав до Російської Православної Церкви як своєї духовної опори для необмеженого колоніального панування на окупованих українських землях.

Крім цих заслуг, Йосиф Шумлянський має й інші. Зокрема, він залишив низку творів, завдяки яким дослідники можуть вивчати культурний рівень тодішнього духовенства. Скажімо, в першому своєму творі “Зерцало” єпископ поставив перед священиками вимогу вести в церквах метрики хрещення та шлюбів. У розвиток “Зерцала” він написав другий твір “Метрика” в чотирьох книгах. Тут він пояснив важливість ведення метрик у церквах, розробив головні священичі обов’язки та морально-етичні норми поведінки і навіть привабливого зовнішнього вигляду священиків, звернув їхню увагу на потребу послуху єпископові,  навчати своїх дітей, засудив ворожіння тощо. “Метрика” Йосифа Шумлянського стала одним з важливих дороговказів у кращому, авторитетнішому служінні греко-католицького духовенства Церкві та своєму народові. Показово, що Йосиф Шумлянський вживав народну мову.

Наступний розвиток частини України під святим омофором Вселенської Церкви підтвердив правильність вибору Йосифа Шумлянського і його прихильників та послідовників. Саме УГКЦ послужила не засобом звертання уваги на помилки православних, а знаряддям оборони православних обрядових традицій, відродженню, збереженню та розвитку національної культури і самосвідомості західноукраїнського народу. Воно почалося від греко-католицького священика, письменника, співзасновника славетної “Руської трійці”  з її невмирущою «Русалкою Дністровою» – першою книгою живою українською  мовою в Галичині. Як зазначають сучасні дослідники, справу Йосифа Шумлянського в нових умовах розвинув і поставив на якісно вищий рівень митрополит Андрей Шептицький, наступні ієрархи УГКЦ, вселенські собори Католицької Церкви. 

Прослужив Йосиф Шумлянський єпископом 41 рік. Залишив заповіт від 12 листопада 1707 р., згідно з яким підтвердив свою прихильність до Східної православної церкви святих Апостолів і святих Отців, допоміг коштами Скиту Манявському та Крехівському монастирю. Помер у Львові 27 липня 1708 р. у віці 65 років. На той час це вважалось дуже поважним віком. Похований 15 вересня 1708 р. в присутності  перемишльського єпископа Юрія Винницького, луцького єпископа Діонисія Жабокрицького та архимандрита Унівського монастиря ЧСВВ Варлаама Шептицького у крипті Львівського собору Святого Юра.

Йде четверте століття від дня упокоєння єпископа Йосифа Шумлянського. Першим кроком на шляху його гідного вшанування стала святкова архієрейська Служба Божа в новому прекрасному храмі, ювілейна наукова конференція і концерт у селі Малих Дідушичах за участю владики Стрийської єпархії у 2008 р. Тепер треба спільно подбати про відкриття йому пам’ятної таблиці, спорудження пам’ятника, найменування вулиць у містах Стрию і Львові, здійснення низки інших заходів. Адже особа Йосифа Шумлянського є  віховою в духовному та церковно-релігійному житті нашого краю і всієї України.

 

Роман ПАСТУХ, журналіст, письменник, краєзнавець

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: