Коли ще веселитись молодим, як не в молодості!

Коли ще веселитись молодим, як не в молодості!

Коли ще веселитись молодим, як не в молодості!

Старий Дрогобич. Переважно в читальнях, приміщеннях товариств, приватних помешканнях любили збиратися для товариських розваг і відпочинку молоді люди. Великою популярністю у міжвоєнний період користувався флірт, назва якого в перекладі з англійської мови означає легке залицяння, кокетство, любощі. Українські видавництва випускали спеціальні колоди пронумерованих прямокутних фліртових карт, кількістю 30-40 штук. Кожна карточка містила з обох боків у середньому 20-30 запитань і відповідей. Наприклад: «Сила твоїх очей чарує і надить мене», «Хто мене оббрехав перед тобою?», «Хочу зберегти тебе чистою, як сльоза», «Надиш мене, зводиш, а що буде далі?», «Та тобі ще на губах молоко не обсохло», «Що з вас за лицар, коли ви голим тілом їжака не заб’єте?» і т. д.

Доброю нагодою для фліртових забав служили святкові дні, передусім у піст Пилипівку. Вечорами збирались хлопці, дівчата, нерідко молоді чоловіки та жінки. Вони пригощались, коля­дували, співали, а як була музика і не забороняв піст, то й танцювали. Перерву відводили флірту. Найчастіше йому присвячували весь вечір. Забава продовжувалась дві-три години.

Фліртувати подобалося всім учасникам вечірки. Сором’язливі парубки могли без труднощів подолати свою несміливість і позна­йомитися з дівчатами, які їм подобались, домовитись про побачення, провести їх додому. Для інших флірт був приємним дозвіллям у милому товаристві.

Виглядало це так. Учасникам забави роздавали по декілька карточок. Хто з ким хотів пофліртувати, знаходив потрібне речення з відповідним номером і передавав картку певній особі, називаючи цей номер. Якщо фліртування велося з допомогою вибраної з-поміж компанії «пошти», то говорили, хто і кому передав картку. З кожною новою карткою зав’язувалися все приязніші взаємини, появлялися перші освідчення в інтимних почуттях, налагоджувались бажані домовленості тощо.

Ось варіант можливого діалогу:

Він: -На край світа, але тільки з тобою.

Вона: -Слова – полова.

Він: -Своїм усміхом ти можеш кинути мене або в прірву розкоші, або в провалля розпачу.

Вона: -Не хочу бути предметом твоїх експериментів.

Він: -Може, пізніше лишимося на самоті?

Вона: -Чи можу вірити тобі?

Він: -Я твій без застережень!

Вона: -Не вірю в любов! Це тільки гарна казочка.

Він: -Моя любов до тебе, як хуртовина. Згодься ж бути щасливою і мені дати щастя.

Вона: -Переконуюсь щораз більше, що ти професійний Дон-Жуан.

Він: -Про тебе мрію дні і ночі.

Вона: -Підемо разом…

За вечір таких «діалогів» відбувалися сотні. Кожний хлопець міг одночасно фліртувати з кількома дівчатами й навпаки, або ж одружені – з незаміжніми і навпаки. З легкого розважально-залицяльного фліртування з бажаними для більшості наслідками учасники могли перейти і до гострих чи дошкульних відповідей, непомітних для стороннього ока образ, інколи настільки глибоких, що після цього вони не розмовляли між собою довго і навіть до кінця життя. Траплялося, парубок посилав заміжній жінці картку з пропозицією: «Хочу з вами поцілуватися». Вона подивилася на нього, подумала і відповідала: «Я не проти», або: «Поцілуй мене туди, де сонце не доходить». Інколи внаслідок невдалого фліртування хлопець проводжав немилу йому дівчину аж на околицю міста.

Нарешті забава закінчувалась, і всі розходились, немало з них – парами. Якщо ж декому кортіло пофліртувати ще, то залишались і продовжували.

У веселій товариській атмосфері відбувалась гра «Лист». Молоді люди збиралися до чиєї-небудь хати, вибирали з-поміж себе «листоношу». Той виходив до сіней чи іншої кімнати і стукав.

— Хто там? – питали з кімнати.

— «Листоноша». Візьміть «листа».

— Хто той «лист»?

— Наталка (чи там Оля, Ірка, Галя і т. д.).

— Хто має викупити «листа»?

— Михайло (чи кого ще назве «листоноша»).

Наталка з Михайлом виходили туди, де був «листоноша», і повинні були поцілуватись стільки разів, скільки коштував «лист». Відтак вона залишалась і сама ставала «листоношею». Гра тривала. Цікаво, що в ній теж могли брати участь молоді одружені пари, що вносило додатковий шарм у забаву, породжувало нові жарти і кпини, а то й сварки.

Широкою популярністю користувалась гра «Місяці рахувати». Хлопець і дівчина сідали на крісла спиною одне до одного і дивились перед собою. Хтось із гурту рахував:

— Січень.

Сидячі миттю поверталися вбік. Збігалось – цілувалися, ні – ведучий рахував далі, доки не збігалось. На їхнє місце сідали інші. Нерідко гра відбувалася в присутності господарів хати. Інколи ведучий назвав усі місяці, а сидячі так і не повернулись одночасно в той самий бік і не поцілувались. Тоді їх зі сміхом проганяли:

— Видно, ви ні на що не здатні!

Деколи хлопець або чоловік дорікав своїй дівчині чи дружині, навіть лаяв її:

— Ти прийшла сюди цілуватись із чужими?

Не менш потішно проходила молодіжна гра «Петрушка». Хлопець (або дівчина) сідав, брав у зуби сірника без головки чи пів сірника і говорив:

— Треба джаґана або рискаля «петрушку викопати».

Це означа­ло – вийняти йому сірника. Хлопець вибирав за «джаґана» дівчину і навпаки. Бувало, «джаґан» мусив довгенько помуцуватися, доки «викопав «петрушку», особливо якщо партнери симпатизували одне одному.

Розважалися й такими іграми, як «Фартушок», «Пляшка», до яких вдавалися і на весіллях. Перша гра полягала в тому, що посеред кімнати розстеляли запаску, на яку вклякав перший з гурту і запрошував партнерку. Поцілувавшись, вони звільняли фартушок для інших. Коли грала музика, партнери танцювали два-три кола і розходились. Часом навіть виникав гамір: це учасники гри, старші й молодші гості просили прискорити темп. У другій грі охочий крутив пляшку. Якщо вона зупинялась горлом навпроти хлопця, той потискав йому руку, дівчини – вона його цілувала.

Особливе місце серед молодіжних забав належало грі у фанти, організатором якої виступала, як правило, читальня. Спеціально обраний комітет ішов від хати до хати і збирав добровільні пожертування – фанти. Цими дарами були ровер, дзеркало, ікона, скрипка, стілець, колесо, курка, гуска, індик, зерно, голубці і т. ін. Набиралось до ста і більше фантів. Вивішували афіші про наступні фестини. На баскому коні роз’їжджав жартун – жива реклама і голосив іти на фестини:

— За десять ґрошів можна виграти ровер, скрипку чи іншу річ!

Фанти нумерували і зберігали в курені з четини, а закручені картки з номерами складали в шапку. Аби задовольнити бажання одразу великої групи учасників, фанти розігрували по секціях. На майдані для фестин закопували обкореного гладкого висо­чезного, метрів на 12-16, стовпа і натирали милом, аби був слизький. Вгорі кріпилась перекладина, через яку перевисала ковбаса і пляшка оковитої. Інколи для підсилення гумористичного ефекту замість горілки наливали води. Фестини відбу­валися влітку, в неділю і продовжувались від полудня до вечора. Грала музика, влаш­товувались танці, працювали буфети. Заплативши таксу за вхід, люди розважались. Жарти, сміх клубочились над майданом. Особливо гамірно було там, де розігрували фанти. Бажаючі спробувати успіху мусили володіти доброю фізичною силою, спритністю і обов’язково роззутись, бо взуття легко ковзало по слизькому стовпі.

Переважно першими вступали в змагання нетерплячі новачки, які не мали досвіду участі в розіграші фантів. Одним вдавалось вилізти на три-чотири метри, іншим – трохи вище. Спритніші з них безсило з’їжджали по стовпі мало не з найвищої точки. Лише коли вони достатньо витерли своїм одягом і ногами стовп, до справи бралися досвідченіші сміливці. Намастивши живицею руки і ноги для кращого зчеплення з поверхнею стовпа, вони з великими зусиллями, і то не завше успішно, вилазили на самий вершечок і з переможним виглядом знімали ковбасу й оковиту, відтак отримували за витягненим з шапки номером той чи інший фант.

Влаштовувались також перегони в мішках. Кілька змагунів залізали ногами в мішки, які зав’язувались на поясі. Для здобуття приза треба було першим пробігти 20-30-метрову відстань. В іншому місці збирались ентузіасти стрільби з «воздушки» або лука. Мішенню служила пляшка. Більш видовищно виглядали лучники. Виго­товляли стародавній вид зброї – лук з пружної грабової гілки, а стріли – з ліщинових прутів. Бажаючі вносили встановлену таксу і з трьох пострілів мали влучити в пляшку. Деякі брали і по 5-10 стріл. Збив ціль – отримував премію і свій завдаток, промахнувся – такса залишалася в касі.

Решта учасників фестин гуляла, танцювала. Свої музики платні не хотіли, запрошеним вручали заздалегідь домовлену суму. Після фестин люди йшли до читальні на вечорниці. За зібрані кошти купували для читальні книги, одяг, декорації, передплачували газети. Ними користувались і читачі, і актори-аматори, і школярі.

Крім перелічених, в різних селах і містах Галичини існували свої ігри та забави. Якби їх записати, зібрати й видати, вийшла би цікава збірка, корисний посібник для тих, хто виховує дітей. Всі побачили б, що наші предки розважались у рамках здорової моралі, відповідно до традицій християнської національної та загальноєвропейської культури. Натомість московські «визволителі» посіяли на українській землі найдобірнішу в світі лайку, ідолопоклонство, амо­ральність, беззаконня, брехню, пиятику тощо. За півстоліття їм вдалося деформувати свідомість тисяч і тисяч людей, бо недаремно кажуть, що погане, дурне прищеплюється швидко. Треба кілька поколінь, аби позбутись того, чого мудрий встидається, а дурний пишається.

 

Роман ПАСТУХ.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: