Кого із себе вичавлювати?

Кого із себе вичавлювати?

Кого із себе вичавлювати?

 

Колись давно, ще у радянські часи, хтось із класиків соціалістичного реалізму видав чи повторив програмну фразу: «Вичавити із себе раба!». Кожен із нас у міру свого таланту, можливостей, уміння розгледіти того раба, рівня усвідомлення його присутності у єстві займався вичавлюванням, або ігнорував цей процес. Ну, і мав відповідні результати.

Скоро тридцять років, як ми живемо без тієї страшної тоталітарної системи. Але раби лишилися всередині нас. Мало того, у кожному ще поселився совок та малорос. Вірніше, вони там і були, але не було усвідомлення, точніше, не було такого госторого усвідомлення їхньої присутності, як оце тепер.

Я дивуюся, звідки у молодих людей, які виросли вже в незалежній державі, звідки в них відчуття отієї меншовартості, вторинності, залежності від когось чи чогось, звідки така низька самооцінка, звідки ота совковість та приховане бажання бути приниженим, когось лизнути. Хоча, пояснити це все можна тим, що їх виховали совіцькі батьки, частина з яких ностальгує за радянською системою. Можливо, але повністю погодитися з цим доказом не можу.

Ось візьмемо до прикладу найсвіжішу повінь на Закарпатті. Підтопило багато господарств, наробило страшної шкоди, знищило урожай… А ще велика вода понесла у Тису, а відтак і нашим сусідам тони сміття, за що Україна буде платити величезний штраф. Але звідки береться стільки сміття, якщо у кожному селі є комунальні служби та організовано вивіз відходів на санкціоновані сміттєзвалища?Звідки береться стільки сміття на Дрогобиччині? Хто викидає мішки та пляшки на обочину, якщо ми всі такі культурні?

Справа в тому, що отой совок, який живе у багатьох із нас, робить свою чорну справу. Він пропагує старі «колгоспні цінності» — «Все довкола наше!», тобто нічиє. Бо якщо нічиє, то можна взяти будь що, і це не вважається вкрасти. Бо якщо нічиє – його можна не шанувати. Можна зламати дерево, викинути пластикову пляшку чи обгортку, можна насрати на тротуарі, писати по стінах, підпалювати суху траву… Оця совкова психологія, отой совок усередині невмирущий. Жодна педагогіка його не перевиховає і не вичавить із середини, як із тюбика – пасту.Тому сотні людей не хочуть платити за вивіз сміття, а самостійно вивозять його в ліс, викидають у річку, у рівчаки, неподалік доріг, будь-де. А велика вода виносить усе на люди і люди у світі жахаються масштабам нашої совковості, гнилизни та неохайності, масштабам нелюбові до природи та до себе. Бо як так можна?! Як?!!!

Отой совок усередині робить ще багато чого страшного для нашого спільного майбутнього. Наприклад, спонукає нас до непунктуальності, непрофесійності, безвідповідальності. Правда, до безвідповідальності ще призводить ота державна система, у якій ніхто ні за що, навіть за злочини проти нації та людства не відповідає. Але я маю на увазі тут безвідповідальність особисту на робочому місці, наприклад. Халтура, брак, неякісне асфальтування дороги (на дорогах це проявляється найбільш яскраво), нерівні бардюри, ями на тротуарах – хто то зробив? Президент? Верховна Рада? Чи отой робітник, у якого або руки ростуть не звідти, або розуму не вистачає, або совок йому диктує: «Зійде і так!». Саме тому наш Дрогобич, особливо у дощову погоду, особливо на околицях, на вокзалі нагадує картину із фільму жахів, де все, що робиться – робиться навпаки, навиворіт, на зло…Минулотижневі фото із вокзалу – місця, яке справляє перше враження про місто – облетіли всю Європу. Там усе плавало. Отже, водовідвід там робили непрофесіонали, безвідповідальні совки, яких наймала така сама непрофесійна мерія. Тепер, хочеться вірити, усе міняється. Але скільки потрібно часу, щоб усі вулиці у місті були такі, як вулиця Чорновола? Трускавець у цьому плані заслуговує на повагу та шану. Все, що робиться там, починаючи від центральної площіта новобудівель – гармонійне, продумане, досконале, красиве, достойне.

Я люблю Дрогобич і мені боляче про це писати. Але якщо мовчати – усе так і триватиме далі. І ми будемо переступати через гівно, слухаючи запевняння влади, що це все саме так і задумано.

А тепер про малоросійство і нижчевартісність. Заходимо ми якось недавно у кав’ярню у центрі Трускавця. Красива дівчинка-офіціантка звертається до нас ламаною російською.

  • Ти звідки? – питаю я її.
  • Із Верхніх Гаїв.
  • А чому звертаєшся до нас не по-нашому? Ми, що, схожі на москалів?
  • Ні, – каже вона, опускаючи очі.
  • Ти до всіх так звертаєшся?
  • Так…
  • А чому?
  • Бо хазяїн говорить російською…
  • Він із Москви приїхав?
  • Ні… Він теж із нашого села.
  • А між собою ви як розмовляєте?
  • Російською, бо тут іноземців багато…

Зрозуміти таке я не можу. У радянські часи російська нав’язувалася як мова міжнаціонального спілкування. В Україні сьогоднішній української не розуміють тільки 12% населення. Чому ж тоді офіціанти, таксисти, бізнесмени, торговці на базарі, спікери на семінарах, перехожі на вулицях, офіційні посадовці намагаються говорити зі мною чужою мовою? Та і Президент новообраний так і прагне перейти на мову ворога, пояснюючи це бажанням не розколювати Україну. Але хіба може розколоти державу мова? Чи спілкування державною мовою та повага до неї перших осіб держави буде спонукати і тих манкуртів та рабів минулого вивчити мову титульної нації?

А на завершення – анекдот про наше знання російської мови:

Катедра Дрогобицького педагогічного університету. Дві доцентки, одна палить і любується собою у люстерко, друга розгадує кросворд у російськомовному журналі.

— Маріє Іванівно, — “Повний крах усіх сподівань” — шість літер, друга “і”…

Та, що палить, думає, відтак:

— Та не може бути! Вжурналі?

— Так.

— “Пі*дєц”?!

— Підходить…

Входить завкафедрою, професорка.

— Софіє Дмитрівно, от ви — доктор наук, виручайте! “Повний крах усіх сподівань”? Шість літер, друга “і”?

— “Пі*дєц”! Однозначно!

— Та ж не може бути такого в офіційному журналі — “пі*дєц”! Та ви що?

— Тепер усе може бути!

Входить аспірантка Марічка із Довгого Гірського, юне невинне створіння.

— Ось молодіж усе знає! Марічко, «повний крах усіх сподівань», шість літер, друга “і”! Ми маємо лише один варіант — “пі*дєц”!

Марічка червоніє по саме волосся й шепче:

— Фіаско.

Так от. Щоб нашій країні не настав… щоб не було повного краху усіх сподівань, тобто фіаско, ми змушені вичавлювати із себе щосекунди і раба, і малороса, і совка.

Успіхів нам, друзі!

 

Василь Кузан

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: