Чому Бог допустив «електоральну революцію»?

Чому Бог допустив «електоральну революцію»?

Чому Бог допустив «електоральну революцію»?

 

Як виглядає сучасна історія України не у звичній, а в духовній системі координат? Про це наша розмова з протоієреєм, викладачем Дрогобицької духовної семінарії, відомим богословом отцем Іваном Гаваньом.

— Кількість новозбудованих храмів в Україні невпинно зростає, та за безпековим рівнем (захищеністю від корупції та злочинності) ми чомусь плентаємося у хвості світового співтовариства. Чому, на вашу думку, отче Іване, кількість не переходить у якість?

— Сама постановка питання з одного боку правильна, з іншого – ні. На перший погляд, чим духовніше суспільство, тим вища мораль. Але з іншого боку прямого зв’язку між моральністю та духовністю нема. В нашому аналізі слід врахувати, що ми є постколоніальною країною та що наш народ живе із синдромом поневоленої нації. Що таке – синдром поневоленої нації? Це всі набуті негативні ознаки пристосуванства і виживання в умовах чужинецької держави, яка завжди була визискувачем народу або експлуататором, виражаючись марксистським терміном.Ці ознаки описав ще Франко. Це – психологія раба із зовнішньою улесливістю і внутрішньою злобою. Конкретними її проявами є недовіра до закону, поклоніння перед чужими ідеалами, фетишами і цінностями, недовіра до представника власного народу – весь комплекс пристосуванства для виживання, коли головними стають не цінності, а сьогочасна вигода, можливість вийти зі скрутної ситуації ціною часто саме морального приниження чи навіть морального переступу. Цей синдром нікуди не дівся. Біблійний образ сорокарічного мандрування пустелею вибраного народу, поки не помре комплекс поневолення, з тої причини підходить до нас якнайкраще.

А постколоніальність означає, що ми століттями не мали своєї держави, відповідно – не маємо й досвіду державотворення. До цього варто додати, що українці є вихідцями із комуністичного режиму. А в комуністичну добу, як це люблять говорити філософи, відбулася антропологічна катастрофа, коли в людей відібрали всі вищі орієнтири буття, звівши Божу подобу до гвинтика суспільства та до продовжувача роду. Папа Римський св. Іван Павло ІІ про це сказав так: «Комунізм відібрав у людей небесну перспективу». Виходячи з цього, наявність храмів – це перший маленький крок до виходу із поневолення та антропологічної катастрофи.

— Хто може бути прикладом для українців під час виходу із нашого «дому неволі»?

— Жодна нація не може бути прикладом для українців у цьому виході, бо ніхто із світових народів такого драматичного шляху не проходив і не несе в собі такого тяжкого синдрому. Тому 152 місце України за безпековим рівнем насправді є дуже високим, оскільки, незважаючи на антропологічну катастрофу, вцілів хребет народу. Тепер треба працювати над тим, щоб цей кістяк обростав м’язами. А це відбудеться не відразу, й храми відіграватимуть надзвичайно важливу роль. Найперше вони створюють атмосферу, сприятливу для відродження в людях найвищої перспективи буття, стають осередками, оазами духовного життя, а мораль є плодом духовного дозрівання. Наголошую: мораль– не показник духовності, а плід зрілого духовного як особистісного, так і національного буття.

Другий факт надзвичайно важливий: більшість храмів України будується коштами громад, а це мобілізує людей, робить їх відповідальними за свій життєвий простір, звільняє від набутого патерналізму в часи комуністичної імперії.  На відміну від нас, у Росії  відсоток збудованих громадами храмів дуже низький. Там церкви будуються або державою,або за кошти бізнесменів-багатіїв. Сам факт, що храми будують меценати, може бути як позитивним, так і негативним. Негатив у тому, що люди відчужуються від будівництва, не відчувають відповідальности за храм, а також у тому, що кошти сучасних нуворишів часто неправедні. Вони вкладають їх із почуття провини. А позитивний момент у тому, що багата людина, яка чесно веде бізнес, виходить на рівень меценатства – бере участь у культурній, духовній, інтелектуальній розбудові.

— На Сході України я бачив чудові храми, в яких дуже мало вірян. Чому?

-  У Росії та кальково в українському православ’ї храми є знаками імперської сутности. Це трагедія російського православ’я. З’єднавшись в обіймах із імперськістю в ідеї так званого «руского міра», вони вихолощують народний дух, відштовхуючи та відчужуючи звичайних людей. Тому релігійність там радше ідеологія,ніж вираз духовної потреби людини. Ця загроза існує і в Україні. Всі події, пов’язані з ПЦУ, попри їхню геополітичну користь  та звільнення від імперського впливу, несуть загрозу етнофілетизму, тобто надто тісних обіймів держави, влади та церковних ієрархів, чого треба дуже остерігатися.

— Частина аналітиків вважає, що наші матеріальні проблеми мають коріння в моральній площині. Причину вони вбачають у тому, що більшість українців сповідує православ’я, що зосереджене, за їхнім переконанням, на обрядовості. Натомість католицизм концентрується на моральності, внаслідок чого католицькі держави є більш успішними. А ви як думаєте?

— Вони праві в тому, що латинська традиція є моральноцентричною. Та наша полягає не в обрядовості. Це – звужений, якщо не сказати – помилковий погляд. Наша традиція – духовноцентрична! Бо обряд – це не просто ритуал, а  вираження духовного, вищого спілкування людини з Творцем. Це зібрання Церкви,дійство її як Тіла Христового. В неділю ми читали притчу про милосердного самарянина. Яка основна її теза? Бути милосердним! Сам Христос каже йти і робити так само. Дуже часто, використовуючи цю притчу, протиставляють діла милосердя та обрядовість, мовляв, вона є другорядною, адже головне – бути милосердним або моральним. У мене питання: а чи можливо стати таким милосердним, як самарянин, просто так, власними силами? Ні! То що таке обрядовість? Це – черпання сили Божої, щоб творити діла милосердя. Тому храми та обрядовість не є чимось застарілим чи суспільно байдужим. Вони є значущим і будівничим началом. Звичайно, завжди існує небезпека обрядовірства, та не обряди в цьому винні! Обряди треба наповнювати духовною складовою – тим вищим змістом, що будить суспільну активність. Інша справа, що наші обряди належать до античности та середньовіччя й за культурною формою, можливо, «застарілі». Мабуть, перед нами стоїть завдання нової інкультурації, але це не зменшує їхнього значення.

— Згадані аналітики проводять паралель між християнськими конфесіями та розвитком держав. І виходить, що найбільш економічно розвинені ті суспільства, в яких домінує протестантизм, не багато відстають від них католицькі держави, значно відстають народи, що сповідують православ’я. Чим це можна пояснити?

— Чому найрозвиненішими є протестантські держави? Протестантську етику  називають етикою англійського утилітаризму або німецького прагматизму. Християнство там номінальне, заземлене. В римо-католицькій традиції, як ми вже наголошували, акцент робиться на моральноцентричності, що теж пов’язано із земним облаштуванням життя. Наша традиція інша, скерована на нове життя. Це традиція походу через земне до небесного. Безсумнівно, що великою мірою православна традиція є зраненою імперськістю як Візантії, так і Росії. Там Церква великого впливу на суспільне життя не мала. Все було віддано в руки василевсу і царю. Для християнина залишався або скит ченців, або слухняне вірнопідданство. З тої точки зору критика цих аналітиків є справедливою, і я її підтримую. Інша справа – українська дійсність. Наша традиція також є православною, хоча вона завжди відрізнялася від візантійської та московської, бо була літургійно суспільною. Власне, наше українське православ’я відіграло роль стратозамінника в умовах відсутности держави. Ті аналітики цього чомусь не помічають. Якби наше християнство не виконало цієї ролі, переконаний, що української нації не існувало б в умовах сімсотлітнього поневолення. Саме Церква підтримала і дух громадянства, і національної свідомості, і господарської відповідальності. Це в умовах, коли не було жодної підтримки з боку чужинецьких держав. Тому згадана аналітиками статистика має частку істини, та в цілому – не зовсім істинна. Бо що таке успішна держава? Якщо виходити з чисто утилітарної точки зору, то оцінюємо релігію за сприянням економічно-політичній успішності. Це перевернені цінності. Хоча в умовах споживацької цивілізації не дивно, що переважають саме утилітарні критерії оцінювання.

— Який шанс має Українська Церква робити духовну експансію в євразійський простір?

— Ми починали з цього. Бо чим була Володимирова реформа або хрещення? Це була реформа місіонерства на Схід – у залісся Московських земель, далі – на Волгу, Кавказ. На жаль, монгольськанавала зупинила ці процеси, й незавершена християнізація обернулася для нас важкими наслідками, коротко вираженими в понятті «руского міра», як наслідку недовершеної євангелізації фінських племен, в яких влився могутній тюрський чинник і породив феномен московитів. Але зараз наша Церква доволі активна в місіонерстві. Спочатку – на острівках, де розкидані українці на теренах колишнього СРСР (так Господь передбачив, коли через зло зробив основу для майбутнього піднесення). Успішними є місії в Казахстан та Сибір, де УГКЦ існує під Римо-католицькою юрисдикцією через умови російського законодавства, що не визнає нашої Церкви. Тим не менше, місія є успішною. Наш випускник отець Іван Лега є помічником єпископа Вердта для всіх українців Сибіру. Так поступово наша місіонерська діяльність поширюється на весь світ. Недаремно блаженніший Святослав наголошує, що наша Церква за своєю сутністю вже є Вселенською. Існують громади на всіх континентах. Правда, в пінгвінів ми ще не відкрили, але маємо громади в Дубаї. Наша Церква – дуже динамічна, молода, енергійна, мотор суспільного життя. Пора дивитися на неї як на помісну у власному народі. Тому твердження, що УГКЦ зациклена на обрядовості є поверховим. Можливо, нема безпосереднього втручання в політичне життя ієрархії. Але ієрархія не має цього робити. Для цього є інші члени Церкви – миряни, які тим активно займаються.

— Ви хочете сказати, що духовна еволюція триває, і вона через мирян проявляється в буденному, в тому числі й у політичному житті?

— Безсумнівно, що еволюція триває. Навіть революції в нас є вираженням еволюції. Та після кожної революції настає реакція. Це – закон. Янукович приходить після Ющенка. І хоча Революція Гідности – не виняток, зараз усе відбулося по-іншому. Я дивлюся на приголомшливий успіх Зеленського та Зе-команди як на «електоральну революцію», що стала продовженням Майдану. Революцію Гідности творила активна меншість, «електоральну революцію» – пасивна більшість. Це закономірний процес із точки зору філософії. Дивовижа полягає в тому, що, попри негативну реакцію більшости на Майдан і визвольну війну, через неї було висловлено оцінку системі влади, яка дотепер ще існує в Україні. Представникам усіх існуючих політичних сил (націонал-демократам, соціал-демократам, проімперським більшовикам і навіть націоналістам) було сказано «Ні!» Народ обрав так звані нові обличчя. Правда, й тут не все так гладко, бо більшість нових облич виявилися просто не знаними, а не новими. А незнані – це старі обличчя, яких багато в Україні. Нові – це носії нових ідей, яких не так багато в Україні. Та сподіватимемося, що сам намір є добрим і зумовитьу майбутньому появу справді нових… Гадаю, ці новітні позитивні віяння будуть поступово перемагати старий синдром поневоленої нації. А зітхати за минулими силами не варто. Вірніше, вони мають осмислити свою невдачу – принести політичне покаяння. Та я зовсім не бачу покаяння з боку жодної із політичних сил, відкинутих електоральною революцією. Навпаки, всі сповнені нарікань аж до того, що в нас не той народ. Не осмислити причини, а поміняти народ… Так міркує духовно недозріла людина: не я грішний, а обставини довкола мене погані. А насправді все в тобі, брате та сестро, лежить! З цього погляду ситуація також є здоровою, бо буде спонукати нас до руху.

— Ви вважаєте, що це добре, коли на виборах перемагає не носій української культури?

— Безсумнівно, для українців це – дивовижний феномен, бо носій перемоги не ототожнює себе з українством як таким. Саме тому, до речі, багато хто голосував за Порошенка. Що тут є позитивного? Досі всі представники влади від Кравчука і до Порошенка (за винятком Кучми першої каденції) були нібито патріотами, але поганими державниками. А що означає бути добрим державником? Тут мало патріотизму. Сучасна філософія веде мову про логістику. Тільки там держава буде успішною, де політичний клас розвинув логістику успішного будівництва. Та українцям логістики бракує завжди, внаслідок того, що нема досвіду державного будівництва. Натомість найбільш успішним логістичним народом в історії є єврейський. Хоча вони не мали тисячоліттями своєї держави, але своєю логістикою зуміли адаптуватися всюди, де жили. Врешті, збудували одну із найуспішніших держав у світі та ще й в умовах перманентної війни. Ізраїльські медицина, технології, армія передові у світі, не кажучи про єврейський феномен у всіх розвинених країнах. Фінансовий спектр кому належить? Всюди! Навіть у Німеччині, де їх найменше, бо понищили. І прийшов представник цього народу до влади у нас не просто так: у ньому видно прояви логістики. Це допустив Сам Господь Бог.

— І що допустив Господь вибором Зеленського?

— Тепер я покритикую по-філософськи народи, в яких домінує православ’я. Знаєте чому? Бо ці народи живуть логемами – готовими ідейними продуктами, які не спонукають до розвитку. Це трохи вищий етап від міфологем. А логістика – це найвищий рівень, коли люди не сковані штампами та суспільними кліше. І ось Господь допустив людей, у яких логістика займає значуще місце та які звільнені від наших традиційних логем – староправославної симфонівської, радянсько-комуністичної тощо. І це теж,на мою думку, може бути обнадійливим для будівництва держави. Я не стверджую, що так станеться, але паростки (можливості) цього бачу. Це також підтвердила Нормандська зустріч– новітня «Гра престолів», якщо порівняти із всесвітньовідомим серіалом.

— І що такого цікавого ви побачили в цій «Грі престолів»?

— Прийшов отой наш президент-логіст і запропонував нову гру навіть у веденні перемовин. Усі були шоковані в доброму розумінні цього слова. Меркель підсміховувалася,Макрон здивовано дивився, вирячивши філософські очі (до речі, він учень самого Поля Ріке, найвідомішого філософа сучасности), а Путін принишкло сидів. Що ж сталося? Коли Порошенко у 2015 році взяв участь у «Грі престолів», де було підписано «Мінськ-2», який нас ввів у прокрустове ложе тупика, то він дивився на Путіна з острахом у світлі досвіду Іловайська і Дебальцево, боячись, що його танки можуть швидко увійти в Київ. Він, як звичайний купець, за Платонівською термінологією, не здатний був піднятися над власним страхом. Купець завжди мислить категоріями можливости втрати майна. Цей молодий не має такого страху. Він прийшов без бекґраундустраху й мимоволі нав’язав нову гру. Вона не дала якихось видимих результатів, але змінила саму атмосферу «Гри престолів». Для мене найцікавіший показник – тролінґ Лаврова, коли Зеленський сказав, аби він перестав кивати, як кінь головою. Це свідчить про розкутість, логістичність чоловіка без бекґраунду страху. Це теж позитив. А щодо самого рішення, то я його коментувати не буду, бо воно ніяке. Я підкреслюю тільки філософські та духовні тенденції, і вони теж позитивні.

Цікаво, що саме коли прийняли комюніке, Росія надрукувала один текст, Україна – інший. У Росії надрукували кальку з Мінського процесу, у нас – варіант, запропонований Зеленським. Яка різниця? Там – вибори після амністії бойовиків. Тут – на основі адаптованої формули Штайнмаєра.У формулі Штайнмаєра цього нема. Росіяни помітили це після того, як прийняли документ, та вже пізно було цофатися.У цьому варіанті – більше простору для дій. Безсумнівно, амністія буде для більшості, але не для всіх, як це вимагає Росія. Найбільш одіозні злочинці, що вбивали та катували людей, будуть покарані.

— Що ще ви побачили в «Грі престолів»?

— Мене вразила постава європейських журналістів. Зверніть увагу на їхні запитання. Француз запитав про жовті жилети та про рішення щодо дискваліфікації російських спортсменів. Про Україну жодного слова! Німець запитав про вбивство чеченця в Берліні… Жодного слова про війну на Донбасі. Росіянка запитала про те, коли ми приступимо до прямих перемовин із бойовиками. На що Зеленський відповів геніально, мовляв із людьми з того краю спілкується постійно, має багато друзів. Понад те, він запропонував включити в контактну групу представників із трьох мільйонів вимушених у результаті війни переселенців. Але західні журналісти в полоні споживацької психології війни на Донбасі взагалі не побачили, не відчули наших проблем, хоча зовні вони виглядали моральними та культурними. Ми повернулися до того, з чого почали: моральність без духовності нівелюється…

Розмову вів Іван ШВЕД

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: