Арсенал скарбів о. Софрона

Арсенал скарбів о. Софрона

Арсенал скарбів о. Софрона

 

Наблизився день, коли пять літ тому весь Дрогобич – з людьми і небом – готувався до прощання з о. Софроном, який упокоївся 25 вересня 2014 року. Відтоді відбулося чимало змін, бо ж у круговерті часу мав місце п’ятиразовий обмін осінньої пори. Кажу, осінньої, бо вона, либонь, найдорожча для людини з огляду на ціну врожаю… Звідси – не уявна, а реальна потреба поклонитись порогам світлого й намоленого Храму Вознесіння Господнього, де служив ієромонах Софрон (в миру Симеон Яциків (ЧСВВ), виконуючи душпастирське служіння упродовж 1992—2014 рр. Там, неподалік, у спеціальній каплиці і знайшов вічний спочинок справжній духівник. Його образ нагадує кожному про істинне розуміння скарбів земного життя і, зокрема, Божих і моральних чеснот, а також таких дев’яти плодів Святого Духа, як любов і радість, мир і терпеливість, добротливість і милосердя, поміркованість і лагідність та віра. 

Розпочну здалека: 26-ий президентСША Теодор Рузвельт (1858-1919) був удостоєний Нобелівської премії мируза 1906 рік, власне, за посередництво в укладенні російсько-японськогоПортсмутського мирного договору. За свідченнями о. Івана Паньківа, улюбленим гаслом його покревного о. Софронабув саме вислів цього американського миротворця: «Якщо є якесь місце на Землі, де земні відмінності зникають,це знаходиться в Церкві, у присутності Бога…». Що ж, добрий приклад завжди гідний наслідування. Тому й варто виокремити тут і одразу одну деталь. Наголосити б для багатьох, особливо нині сущих священиків, що доцільно вбачати щось посутнє в такому факті: отець Софрон Яциків тричі був удостоєний високого звання “Людина року”… До речі, в інтерв’ю, текст якого опублікований на шпальтах газети “Галицька зоря” від 27 січня 1998 року, отець Софрон однозначно висловив примітну думку стосовно життєвого кредо. Як колись до нашого великого попередника Юрія Дрогобича зверталась учена громадськість Болонії з пропозицією написання книжки«Прогностична оцінка поточного 1483 року», «так і сьогодні до моєї скромної особи, удостоєної звання “Людина року”, звертаються мої улюблені співгромадяни з проханням поділитися своїм баченням ситуації, яка склалася в нашому сьогоденні». Отож, сенс цього бачення полягало, за розмислом о.Софрона, в єдиному виході, тобто в «утвердженні християнської моралі й доброчестя в житті нашого суспільства і держави».

Біля яких витоків нуртувало таке розуміння ? Доцільно зупинити миттєвість, коли Симеон Яциків вступив до чину Святого Василя Великого та склав Вічні обіти 3 жовтня 1976 року. Ще була тяжка військова служба у хащах Сибіру, а відтак праця токарем на львівських підприємствах… Його духовне становлення як священника припало на складні умови, в яких жила підпільна Українська церква… Та зерно зростало, бо мало погідний ґрунт: майбутній духівник вслухався в кожне речення з уст доктора філософії, відомого теолога о. Єроніма Тимчука (ЧСВВ), о. Володимира Палчинського, о. Дамяна Богуна, о. Антонія Масюка… А 27 жовтня 1991 року він прийняв священицькі свячення з лагідних рук відомого українського церковного діяча, єпископа-василіянина Софрона Дмитерка (1917—2008). Сталося це дійство в знаменитій церкві Христа Царя в Івано-Франківську. Відтоді молодий духівник щодня звертатися до Бога, «щоб дав нам ласку і ми всі до одного сполучені єдністю віри й союзом любові» під проводом Господа Бога й церкви йшли «завжди дорогами правди й справедливості, любові й спасіння». Так, його зразками були Блаженні Дрогобицькі мученики: Яким Сеньківський, ЧСВВ(2 липня 1896 року, с. Великі Гаї біля Тернополя – 26 червня 1941 року, Дрогобич), СеверіянБараник, ЧСВВ (18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави– 26 червня 1941, Дрогобич), Віталій Байрак, ЧСВВ (24 лютого 1907 року, с. ШвайківціЧортківського повіту на Тернопільщині–16 травня 1946, Дрогобич). Вони загинули мученицькою смертю у катівнях НКВС м. Дрогобича у 1940-х роках. У цьому зв’язку маю за обов’язок засвідчити:о. Софрон мав за виняткову особистість Блаженної пам’яті владику Івана Маргітича (1921—2003). Незламний ісповідник віри був для о. Софрона духовним Батьком, слово і чин якого, за його щирим зізнанням, «мали для мене лікувальні властивості». Мого співрозмовника глибоко зворушили факти з мученицького життєпису слуги Божого. Адже підступно зраджений, тодішній молодий о. Іван Маргітич був у селі Боржавське заарештований під час таємного вінчання 5 березня 1951 р. та доставлений в Ужгородську в’язницю, де 18 вересня 1951 р. був засуджений на 25 років позбавлення волі, у т.ч. із поразкою в правах на 5 років та конфіскацією майна. Богу душу винний був етапований до таборів ГУЛАГу під Омськом. Авторові цих рядків судилося записати свідчення Єпископа Мукачівської єпархії, а згодом написати документальний нарис «Людина та вимір її образу: від голови до неба. До 80-річчя Єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Івана Маргітича» (Дрогобич, 2002). Завжди й повсюди і насамперед в таборах смерті духівник  відзначався чеснотливим життям, мужньо зносив в’язничні тортури, молився і ділився всім із в’язнями, вселяв надію на зміни, чим запобіг самогубству багатьох зневірених. До речі, Іван Маргітич відійшов за межу вічности 7 вересня 2003 року, полишивши живим на землі слово як берегиню віри на краще майбуття. Про це йдеться у вірші Петра Скунця, який поет написав 7-8 лютого 2001 року і присвятив Івану Маргітичу:

...Та зостається віра.

Куди не влучать

снайпери пітьми.

Є тьма. Тюрма.

І є на світі світоч.

Є снайпер.

Б’є прицільно, як і слід.

Єсмо. Вкраїна.

Віра і Маргітич.

І тисячу.

Й багато тисяч літ.

Так, о. Софрон вслухався у вимовлене, нерідко перепитуючи про окремі деталі та співставлявіз тим, що знав. Без сумніву, Іван Маргітич викликав свої асоціації в о. Софрона, бо це видавалося радістю, немов від особистої зустрічі. Про це свідчить і голос Дмитра Павличка, який 28 вересня 2019 року зустрічає славний Ювілей – 90-річчя від дня народження. Поет полишив на різних книжках автографи – змістовні рядки, адресовані «духовному Батькові Закарпаття»: «Владиці Мукачівської Єпархії Іванові Маргітичу, оборонцеві духу України на його 80-річчя – Д.Павличко, Варшава, 4 лютого 2000 року»; «Духовному батькові Закарпаття, Єпископу Івану Маргітичу з поклонами – Д.Павличко, 9 липня 2000 року»; «Єпископу Мукачівської Єпархії Іванові Маргітичу – борцеві за єдність і велич Українського Духу! – Д.Павличко, Варшава, 10 липня 2001 року». Йдеться не тільки про вислови пошани з боку автора «Покаянних псалмів». Тут – прояв загального українського визнання, яке владика Іван Маргітич заслужив життям і трудами. Зберігаю ці автографи на різних книжкових виданнях, власне, як знак, що містить заклик потверджувати віру в добрі начала, захищаючи їх світлими ділами. Таке місійне завдання щоденно виконував о. Софрон, розбуджуючи в слабких почуття сили й віри в Бога та в Україну. Либонь, тому такою потужною стала в добу викликів громада вірників  у верхній частині дрогобицьких вулиць Пилипа Орлика, 22 Січня та масиву, що зветься “Новою Волощею”. Тут у 80-90-х роках, під впливом могутньої хвилі національного відродження та здобуття незалежності України, розпочалося будівництво Церкви Вознесіння. Швидко виросла чудова святиня. Так і здається: дух молитви з уст о. Софрона і нині, як і п’ять літ тому, лунає в стінах високого Храму… Хто знає, може, тому є добра новина: депутати Дрогобицької міської ради від 11 березня 2019 року ухвалили благодатний рішенець, щоб «присвоїти ім’я Софрона Яциківа вулиці в районі вулиці Паркової в Дрогобичі». Будьмо певні: там колись також постане Церква!

 

Микола ЗИМОМРЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: